24 серпня цього року за участю очільників держави на головній вулиці столиці – Хрещатику, відбудеться черговий військовий парад.На йому, окрім особового складу, буде задіяна військова техніка, частина з якої, за словами високопосадовців, є новітньою та надсучасною. На сьогоднішній день суспільство поділилося на два табори. Прихильників параду та противників. Репетиції самого свята за участю військової техніки викликали масову дискусію в інтернеті. Тому ми вирішили запитати думку людини. Яка має право говорити про те чи потрібен парад в Києві. Свою думку нам погодився висловити боєць ДУК ПС - Роман Федьків. Людина, що провела без малого рік в найгарячиших точках російсько - української війни.
Питання доречності військових парадів, а особливо у час, коли держава веде війну,є, на перший погляд дискусійною, однак, як показує історія, морально-вольові якості бійців, цілої нації залежать не лише від наповненості шлунку, чи розміром грошей у кишені, а від, і це в першу чергу, від самого усвідомлення самої суті,цілей та завдання нації, її місії в історичному розрізі. На 26 році незалежності ми з гіркотою усвідомили той факт,що переважна частина українців не є політично зрілою, вона дезорієнтована й розгублена. І як наслідок – вірус байдужості опанував голови частини наших співвітчизників.
"Небажання просто прислухатися до чужого горя по суті може слугувати вироком всім нам. Якщо ж не ми, то хто наведе лад в державі, допоможе нужденним?"
І ось парад. Військовий, з всією помпою та так званою державною величчю…. Та дійсно наша держава є такою величною та потужною, й не лише військово, а економічно, фінансово, політично, культурно, а головне, ментально. Звісно, що ні. Ми лише на початку свого державотворчого шляху. Велич та міць держави твориться щоденно, щогодини й щомиті всіма нами – бійцями на фронті, не корумпованими посадовцями, правоохоронцями, вчителями й лікарями,зрештою всіма нами у повному розумінні цього слова.
В умовах, коли за дефіцит прості набої, проведення помпезного показ ушного параду є елементарним блюзнірством та цинізмом. Танцювати свій осатанілий танець на кістках воїнів всі гаразд, це ми вже не одноразово бачили, однак саме від нас залежить,чи буде й надалі тривати той танок, лише ми – українська нація, в змозі зупинити весь той потік брехні.
"Два роки тому, коли кращі з нас виходили через криваві пекельні коридори Іловайська та Савур-Могили, частина українців весело гуляла на параді, слухала гарні слова гаранта конституції про те,що війна ось-ось вже закінчиться. "
Та не сталося, як гадалося. війна, яка за всіма ознаками мала б тривати максимум 2 місяці триває вже три роки, й кінця тому не видно. Війна стала вигідна не лише її ініціатору – кремлівському карлику, але й офіційному Києву, псевдо волонтерам та різного роду мерзоті, яка живе за рахунок чужого горя… Чергова дешева показова демонстрація з нагоди Дня незалежності промовисто говорить всім нам, що українське керівництво лише готове вести війну на папері, на словах, а не насправді до переможного кінця…
Ми маємо зрозуміти одну просту річ, що доти не будуть вжиті дійсно реальні й дієві кроки по знищенню російських банд на сході нашої держави, поки не буде визволено Український Крим, війна триватиме десятиріччями… Так званий мінський мирний формат, під час якого загинуло в рази більше українських захисників ніж під час активної фази, промовисто свідчить, що політично кремль знову переміг Київ. Та чи важко перемогти державу, коли її очільники лише думають про наживу, про надприбутки? Звісно,що ні… Ось так й живемо. Пасіонарна частина українців в буквальному розумінні цього слова гине на фронті, а ніша частина – багно, живе в своє задоволення, гуляє, веселиться, проводить паради й проводить успішні бойові операції сидячі у себе нна дивані на 8 поверсі десь там на Борщагівці, чи Осокорках….
Доти ті, хто проводять паради не розпочнуть на ділі допомагати нашій армії, доти ті, хто сидить на дивані, не візьме у руки справжню зброю й не піде захищати рідну землю, доки й надалі ми житимемо у тому багні….
