Думаю, малинчанам і не лише постать Миколи Павловича Омельчака, методиста районного Будинку культури, представляти не потрібно. 54 роки він працює на ниві культури, тому його думки про культуру завжди цікаво почути.
У нашій розмові ми поговорили про те, яким був його шлях в культуру, теперішній стан культури району, його роботу на малинському радіо, про дружбу з Ніною Матвієнко, а також зачепили тему народної культури, створення музею в Малині й про те, що надає йому наснагу для роботи.
— Миколо Павловичу, ви вже кілька десятків років працюєте у сфері культури. Чому ви вирішили присвятити їй своє життя? Це було осмислене чи спонтанне рішення? До цього кроку вас підштовхнула якась людина або життєва подія?
— Ще з раннього дитинства я любив слухати церковний хор у селі Вигнанка, в якому народився. Однак, якщо говорити серйозно, ще у 1955 році я став вихованцем дитячого будинку імені Щорса в Житомирі, й мене взяли до дитячого хорового колективу, яким керувала відома у Житомирі людина Тамара Олександрівна Преображенська-Гнєдаш, мама відомого диригента Бориса Гнєдаша. Я часто бував у них вдома. Вона дуже багато часу займалася з нами хоровим співом й організувала квартет хлопчиків. Це були Олександр Кузнєцов, Микола Хоцький, я та Антон Житник. Можливо, це і дало мені поштовх до того, щоб співати і працювати у сфері культури. У мене був дуже великий потяг до співу, бо саме тоді в Тамари Олександрівни вдома у музичній вітальні збиралися відомі на той час діячі культури Житомира. Саме там я вперше познайомився з Миколою Хомичевським, режисером Леонідом Каневським, який взяв мене у дитячий спектакль Житомирського облмуздрамтеатру. Я грав роль у казці про «Білосніжку й сімох гномів», а також роль Саші Бутузова у спектаклі «Я хочу домой». Мабуть, і ці музичні та літературні вечори вплинули на мене як особистість. Сама обстановка дому виховувала аристократичний дух. Я тоді зрозумів, що це моє. До того ж ще з раннього дитинства я любив співати, танцювати, малювати, читати. Навіть пам’ятаю, як мені, першокласнику, подарували на день народження двотомник Толстого «Війна і мир», «Чапаєва» Фурманова і книгу Миколи Лєскова. Вони у мене, до речі, зберігаються до сьогодні. Часто я ховався з книгами в бібліотеці, бувало, навіть засинав там. У 23-й школі Житомира у нас був прекрасний учитель музики Петро Лукич Попов.
Потім, коли з п’ятого класу я був у Потіївському інтернаті, в моєму житті великий слід залишив педагог Юрій Павлович Мілієнко. У нас був співочий клас: майже всі співали у шкільному хорі, яким керував Юрій Павлович. Його навіть запрошували на роботу в Київ у хор імені Григорія Верьовки, але він відмовився. У нас в інтернаті виховувалися такі відомі особистості як Людмила Марченко, Ніна Матвієнко, Тамара Скороход, які співали в інтернатівському хорі. Ми з хором виступали і в Радомишлі, і в Житомирі, і в Києві, і в Самборі, що на Львівщині. Потіївська школа-інтернат залишила у мені глибокий слід. Тамара Олександрівна Преображенська-Гнєдаш і Юрій Павлович Мілієнко справили на мене величезний вплив. Але я коливався, чи працювати мені у сфері культури, чи в журналістиці, яку я також любив.
— Як ви розпочинали свій професійний шлях?
— Коли я був у Казахстані, куди нас, не запитуючи, відправили після школи, будучи в дев’ятому класі, почали готуватися до обласного огляду художньої самодіяльності професійно-технічних училищ Актюбинської області. Я тоді був у місті Хромтау. Генріх Карлович Шнайдерман й Єфросинія Шнайдерман — поволзькі німці, яких виселили під час війни, вели виховну роботу і сказали мені: «Коля, у тебе є всі дані для диригування колективом». Я вже тоді у Палаці культури гірняків співав у хорі та займався в хореографічному колективі. І так я став керувати хором.
Але, власне, професійний шлях у культурі для мене розпочався після закінчення Житомирського культурно-освітнього училища, куди я вступив після перебування в Казахстану, з якого ми повтікали, та яке закінчив 1969 року.
Я багато завдячую Малину, тут я був на практиці при капелі «Зірниця». Після закінчення училища став працювати інспектором обласного управління культури Житомирського облвиконкому. І там у мене були також прекрасні наставники. Серед них Юрій Михайлович Пилипчук та Юрій Львович Каповський. Я тоді об’їздив усю область, і зустрівся вже зі знаними для мене людьми. Я оформлював документи й на Івана Сльоту (керівника ансамблю «Льонок» — ред.), зустрічався з Борисом Теном (поетом, перекладачем, в’язнем сталінських таборів — ред.), поетесою Ольгою Добоховою з Овруччини, письменником Олексієм Опанасюком. Був тоді знайомий з багатьма відомими людьми. Таку дуже хорошу основу мені дало училище культури. Тоді я вже був і членом журі обласних конкурсів, фестивалів; їздив по районах, давав методичні рекомендації; допомагав в організації різних заходів. Уже тоді ми відновлювали народні традиції та звичаї. Хоча це було начебто і не заборонено, але, з іншого боку, і не віталося, через ідеологізацію цього процесу.
Після роботи в управлінні культури області я поїхав учитися в Харківський інститут культури, який тоді був одним з найкращих в Радянському Союзі. Там був конкурс 18 чоловік на одне місце. Там у мене також були прекрасні педагоги — лауреат премії імені Тараса Шевченка Вячеслав Палкін, Вадим Юлійович Бриліант, чудовий музикант, аранжувальник, педагог, який зараз викладає у Мюнхені Дякуючи йому, я вів хор у військовій академії імені Говорова, де працював Вадим Юлійович. Й одночасно я танцював у народному ансамблі танцю «Жайворонок» Палацу культури залізничників, де в нас були народні артисти України Світлана Коливанова, Теодор Попеску. Загалом, Харків мені дав дуже багато. Я їздив і по Харківській, і по Луганській, і по Донецькій області, виступав з лекціями по питаннях народної творчості, хорознавства, організації масових свят і тому подібне. Ще будучи студентом, писав наукову працю «Організація традиційних свят пісні і танцю на основі свят Естонії, Латвії та Литви». Пишучи цю роботу, я три місяці працював у Прибалтиці, де збирав матеріали. Захищав я свою роботу в Харкові у філії Рівненського інституту культури, Одеської консерваторії імені Нежданової та Київської консерваторії імені Чайковського.
— Як ви опинилися в Малині?
— До Малина я завжди відносився з великою повагою, бо коли працював ще в управлінні культури, творчо спілкувався з братами Ярославом і Василем Малашевськими, керівником капели бандуристів Іваном Кривенчуком, Миколою Петриком, Петром Калиновським. Після закінчення Харківського інституту культури я отримав направлення в Головне управління мистецьких установ Міністерства культури України. Тодішній заступник міністра культури Ольга Сергіївна Чорнобривцева тоді дуже ратувала, щоб мене забрали в міністерство на посаду головного спеціаліста мистецьких установ України. Але я вирішив, що поїду в Малин: так наполягла майбутня дружина. Дипломна практика у мене була на базі капели бандуристів. Саме в Малині я захищав практику, за яку мені поставили «відмінно». Тут я познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Вона говорила, що не хоче жити ні в Житомирі, ні в Києві, а лише в Малині. Так я і залишився тут.
— Як би ви охарактеризували тогочасну культуру Малинщини?
— Культура району на той час була на дуже високому рівні в Житомирській області. Малин був «зірковим» у цьому відношенні, завдячуючи капелі бандуристів «Зірнинця», когорті працівників культури, які тут працювали — Галині Гузенко, Ніні Корольчук, Василю Будьку, Григорію Єньку, Лідії Сосновськійї, Світлані Майданович, братам Малашевським. На той час Валентин Орищенко був директором музичної школи. Тоді у Малині й районі діяли Заслужена самодіяльна капела бандуристів «Зірниця», Дібрівський та Ворсівський народні хори. У кожному сільському клубі були чоловічі та жіночі вокальні колективи, ансамблі, фольклорні колективи. Саме тоді в районі розвивалося вокально-хорове і духове мистецтво. Ледь не в кожному селі був духовий оркестр. У Шевченковому, наприклад, були драматичний, хореографічний колективи, струнний ансамбль, духовий оркестр. Було багато народних майстрів — вишивальниць, ткаль, художників, майстрів із лозоплетіння.
Ми проводити багато тематичних вечорів такі, як «Від щирого серця», «Зореслав» та інші. Особливо пам’ятним був вечір, на якому був присутній міністр культури СРСР Микола Губенко. Це була річниця Чорнобильської катастрофи. Тоді мені було запропоновано переїхати в Москву (була така розмова), але я відмовився. Після Чорнобильської аварії ми хотіли виїхати звідси. Ми з дружиною були в Кременчуку Запоріжжі та в інших містах, але кліматичний фактор сприяв погіршенню здоров’я дружини, тому мусили повернулися назад.
Коли кудись приїжджали малинські колективи, на концертах був аншлаг. Малин був еталоном культурно-мистецької роботи. Вже була основа для організації хору працівників культури, духового оркестру, тобто були ті, хто дійсно хотіли, щоб культура була на високому рівні. Проводили республіканські семінари, практикуми на базі колективів районного Будинку культури.
— Якщо порівняти культуру Малина періоду, коли ви починали в ній працювати й теперішнього часу, наскільки вона змінилася за цей час? Які здобутки і втрати були за цей період?
— Зміни, звичайно, є. Не можу сказати, що зараз найгірші часи для культури, але тоді культурне життя вирувало — шилися костюми, організовувалися виступи колективів, виділявся транспорт для поїздок. А зараз ми це втрачаємо. Сьогодні стаємо з простягнутою рукою, щоб нам виділили транспорт, аби виступити в якомусь селі. На утримання колективів потрібні фінанси. Раніше, не дивлячись ні на що, було легше. У нас був Іван Миколайович Левченко, другий секретар райкому партії, який особисто цікавився, хто прийшов на репетицію художнього колективу. Ми повинні були подавати йому список тих, хто не був на репетиції. Тоді викликали керівників підприємств, установ, при яких були колективи, і запитували, чому їхній працівник не був на репетиції. У нашої капели бандуристів був навіть окремий автобус, на якому було написано «Зірниця», і всі знали, що приїхала наша капела. Наші колективи їздили і в Білорусію, і в Росію, були і в Прибалтиці, Монголії, Польщі, Болгарії, Італії…
Вважаю, що втратою було те, що перестала існувати Заслужена самодіяльна капела бандуристів, яка існувала до 1991 року. Після Івана Кривенчука таких самовідданих людей більше не було. Іван Степанович був надзвичайним талантом. Це була втрата, і щось потрібно було робити. На базі капели було зібрання й запропонували зробити два колективи — жіночий вокальний і чоловічий. На жаль, не вдалося зберегти колектив, але я тоді поїхав у Міністерство культури, бо саме у Запоріжжі повинен був проводитися перший Всеукраїнський фестиваль «Хортиця-91». Я був на прийомі у заступника міністра культури Врублевської. Владнав справу, приїхав у Запоріжжя, а звідти назад з нотами. Тоді мене навіть ледь не вигнали з роботи через мою довгу відсутність. За п’ять днів відсутності було вирішено питання організації чоловічого колективу козацької пісні «Маличі». Це була моя ідея дати колективу таку назву. Колектив виступав далеко за межами Україні, наприклад, в Італії, де ми співали для фонду «Діти Чорнобиля». Ті кошти, які ми заробили під час поїздки містами Італії, пішли у цей фонд.
Уже тоді було творче змагання між двома культурними закладами міста — районним Будинком культури й Палацом культури паперової фабрики. Але ми все одно співпрацювали. Я сам тоді керував жіночим хором на заводі «Прожектор». Володимир Степанович Кириченко дав потужний поштовх розвитку місцевого естрадного мистецтва. Володимир Петрович Олексієнко організував духовий оркестр «Малин», на основі тодішнього духового оркестру, яким керували Антон Димик та Іван Євдокименко.
Здобутки в тому, що є хор працівників культури, народний ансамбль «Ойдаграй» народний хор «Ветеран», зразковий дитячий танцювальний колектив «Скайленд», чоловічий колектив «Маличі», дитяча капела бандуристів «Веснянка». Вони вихідці саме з районного Будинку культури — тут було їхнє народження.
Зараз культура закомерціалізована. Частково це й добре, але хочеться, щоб людина просто приходила й отримувала задоволення. Все ж більше позитиву було колись. Але це лише моя особиста думка. Ми, звичайно, продовжуємо проводити концерти, організовувати свята. Однак хотілося б, щоб більше цікавилися нашими проблемами, і виділялися кошти для утримання колективів, розвитку самодіяльності, проведення заходів не по залишковому принципу, а навпаки.
— Які зараз проблеми, на вашу думку, стоять перед культурою району?
— Зараз перед культурою району стоять великі проблеми. У свій час ми запрошували і посилали на навчання багато майбутніх молодих спеціалістів, які працювали в культурі. Більшість поверталася і склала основу кадрів не лише районного Будинку культури, а й села. Зараз їх можна на пальцях перерахувати.
Взяти до прикладу Вишів, Мар’ятин, Плугатар. Було три заклади культури. Зараз ледь жевріє Плугатарський клуб. У самому селі живе приблизно 20 чоловік і для найближчих сіл він є центральним закладом культури. Колись були клуби в Трудолюбівці, Свиридівці, Новій Рутв’янці, Крупському, Яблунівці. Зараз їх немає. Це говорить про те, що культура там померла у повному розумінні цього слова. Є поодинокі народні майстри, але це одиниці.
Або візьмемо Тишів. У Шевченковому клубу немає, у Крушниках немає. Лише в Кутищах він є. Завідувачка мусить ходити на роботу з Тишева. Але для кого той клуб? Вона дуже хороша людина, хвилюється за долю клубу, але не спеціаліст, хоча в неї є задатки. У Ксаверові також був клуб, вокальний ансамбль, духовий оркестр, хороша бібліотека. Тепер залишилася лише бібліотека. Є лише клуб у Савлуках. Але хто піде туди за кілька кілометрів?
Працівниками культури мають бути ті, хто може зібрати навколо себе ядро справжніх людей, щоб організовувати та проводити різні заходи. На багатьох посадах стоять неспеціалісти. Але хіба сьогодні спеціаліст захоче їхати працювати в село завклубом на 0,3 ставки?
Та разом з тим є багато позитиву. Взяти Малинівську сільську раду. Голова Наталія Парфіненко щотижня збирає працівників культури, обговорюють, що проводитиметься протягом місяця, кварталу, проблеми культури, фінансування тощо. У Різні згорів клуб, але культурне життя там продовжується. Є ентузіасти такі, як Таїсія Колесник, Марина Степанець з Лумлі, яка хоч і не є спеціалістом, але вона «горить» цим. Зайдіть в клуб у Лумлі. Він зараз відремонтований, займаються колективи, проводяться свята. Я туди радий поїхати допомогти. У Малинівці те ж саме: працює бібліотека, колективи. Є сільський голова, який зумів організувати не лише працівників культури, але й освітян, місцевих підприємців, щоб культура жила, щоб на доброму прикладі виховувати підростаюче покоління.
Дякуючи Луківському сільському голові Івану Венглівському, у Буках також відродили заклад культури. В Луках працює і бібліотека, і клуб. Є, звичайно, свої нюанси, але сільський голова зацікавлений, там проводяться свята. Ось 200 тисяч гривень виділили на реконструкцію Забранського сільського клубу. Тоді давайте туди на повну ставку спеціаліста, можливо, щось зробить, щоб там культура розвивалася..
Меценати також вкладають кошти. Взяти для прикладу клуб у Федорівці, який працює дякуючи німецькому інвестору і меценату Дітеру Вольфу.
У Любовичах як-не-як, але працює клуб. У Білому Березі, де більшість населення приїжджі дачники, але клуб і бібліотека працюють. Коли не приїду, там завжди все чисто, акуратно. Але хто прийде на заміну завідувачці?
У нас велика проблема з кадрами на селі. Немає підтримки, яка дуже потрібна. Просто доведеться благати будь-яку людину, аби просто доглядала клуб. Десятки дітей навчаються в різних культурних навчальних закладах. А вертаються вони сюди? Ні. Тут треба дійсно бути фанатом, щоб любити цю справу, віддаватися їй, доводити, що це потрібно. Все залежить від керівництва на місцях і фінансування. Тим колективам, які залишилися, потрібна підтримка, в тому числі й від меценатів. Вона, звичайно, є, але хотілося б, щоб допомагали більше, аби брали приклад з таких благодійників, як Ханенки, Терещенки.
Я дякую Сергію Диняку, Андрію Костюченку, Володимиру Антонюку, Олегу Дзюбенку, Павлу Дзюблику, Миколі Онищуку, Миколі Рудченку, які нам увесь час допомагають. Але хотілося б, щоб більше людей залучалося до допомоги. Матеріальна основа зараз дуже важлива для нормального функціонування сільських закладів культури. Я розумію, яка сьогодні економічна ситуація, але якщо не підтримуватимемо культуру — це буде кінець.
— Ви довгий час працювали на малинському радіо. Можете розповісти про цей аспект своєї роботи.
— Я ще працював відповідальним секретарем районної організації товариства «Знання», відповідальним секретарем районного культурно-спортивного комплексу. Він проіснував всього п’ять років, але був одним з найкращих в Україні. У нас був дуже тісний зв’язок із місцевими підприємствами, колгоспами, організаціями, установами. Ми самі тоді вирішували, на що витратити кошти, що і як нам робити. Це був один з найприємніших моментів моєї роботи.
На радіо мені запропонував працювати перший секретар райкому партії Пилип Федорович Близнюк. Я погодився. Я вдячний і Пилипу Федоровичу, і Миколі Петровичу Дідківському за сприяння моїй роботі. Я фактично працював за сумісництвом, бо не покинув мою роботу в культурі. Я вів різноманітні передачі. Були тематичні сторінки, новини з життя району, розповіді про кращих людей міста і району, інтерв’ю з керівниками установ, з керівниками підприємств, з гостями нашого міста. Я до цих пір зберігаю записи цих інтерв’ю. Особливо подобалися людям мистецькі передачі, де слухачі могли почути виступи наших виконавців та колективів. Мені було приємно, коли говорили, що в районі з 19 до 20-ї години слухали радіо три рази на тиждень — у вівторок, четвер, суботу, а іноді ще і в неділю. У 2001 році редакція була визнана однією з кращих в Україні серед районних радіостанцій. Мої матеріали йшли прямо на обласне та республіканське радіомовлення
Вдалося добитися ліцензії, й апаратура була непоганою (невідомо, куди вона зараз поділася). Допомагали мені й Микола Рудченко, і Микола Онищук, Віталій Журавський та інші у тому числі й фінансово. Велику допомогу надавав відомий диктор українського радіо, народний артист України, церковний діяч Петро Тодосьович Бойко.
Загалом, пропрацював на радіо з 1986 до 2002 року. Скажу, що мене не звільняли з радіо. Я до цих пір там рахуюся, бо не писав заяви. Понад два роки я не отримував зарплати, але потім мені все оплатили. Василь Іванович Тимошенко за свої кошти купував мені батарейки, довелося використовувати і свій заробіток з роботи методиста. Але я знав, що працюю для людей. Пізніше у мене вже з’явився бухгалтер, помічник Олександр Геннадійович Якименко і працювати стало легше.
До речі, мені згадалася одна ситуація, пов’язана з радіо. Ще в радянський час в Італії, на батьківщині Джордано Бруно у місті Сан-Бенедетто-дель-Тронто, на великій площі я робив презентацію одного з наших колективів. До мене підійшов один священик, у нас була серйозна розмова, тим паче, що він добре володів українською мовою. І мені було запропоновано піти працювати в українську редакцію Радіо Ватикану. Я навіть зараз маю його візитку. І я б залишився. Але радянські спецслужби були з нами і пильно слідкували за мною. Саме до мене тоді «пришили» кедебіста. Нещодавно мені сказали, що відчували, що я можу залишитися.
Володимир Петренко
Продовження інтерв’ю читайте найближчим часом на «Малин Інформ»
Слідкуйте за оновленнями на наших сторінках у Фейсбуці, Вконтакті, Однокласниках та Твіттері, а також підписуйтесь на наш канал у Youtube.
