Станіслав Пультер: «Не можна ображати учня і студента, бо зло завжди породжує зло»
Що можна написати про людину, яка сама є автором 120 наукових праць? Про Станіслава Олександровича Пультера розповідають не лише сторінки його книжок, а й учні та студенти, яких він навчив любити і шанувати українську мову та літературу.
У трудовій книжці Станіслава Олександровича лише 2 записи і 56 років педагогічного стажу, з яких 16 він віддав Яблунецькій середній школі у Ємільчинському районі, а 40 - присвятив Житомирському державному університету імені Івана Франка.
Станіслав Пультер ще й зараз пригадує, як проводив уроки і читав лекції. Він дослівно цитує уривок із "Зачарованої десни" Олександра Довженка, потім переходить на поезію Володимира Сосюри і гуморески Павла Глазового. В його тембрі голосу, інтонації та емоціях літературні герої оживають і постають перед очима серед ідеального порядку книжок, брошур і журналів у великій домашній бібліотеці.
У 2015 році Станіслав Олександрович отримав звання "Заслужений працівник освіти України". Професор кафедри дидактичної лінгвістики та літературознавства - остання посада, на якій він працював у рідному університеті перед виходом на пенсію.
Зі Станіславом Пультером зустрілися в нього вдома. На клумбах не відвести очей від барвистих квітів, а щедра осінь дякує дбайливому господареві стиглими персиками, медовими грушами і яблуками, золотими соняшниками та городиною.
Професор показує свої книги. "Вивчення творчості О.Довженка в школі" була першою, яку він видав. На переповнених полицях в очі кидається ностальгічний підручник із зарубіжної літератури для шостого класу. Оригінально оформленна палітурка одразу нагадує про улюблений шкільний предмет. І хто б подумав, що ця книжечка із сірувато-жовтими сторінками аж через 16 років приведе до її автора! Професора Пультера цікаво слухати. Попри перерви на телефонні дзвінки він добре пам'ятає, на чому зупинив розповідь. Про свою біографію він написав у книзі "Мої освітянські пошуки".
"Тільки не треба робити з мене ідеала, будь ласка!", - розпочинає розмову Станіслав Олександрович.
Станіслав Пультер - такий, який він є. Пригадується захоплення студентів після спілкування з ним. Тепер вже не шкільна і не університетська історія від першої особи.
"Мій батько чех, мама - полька, а я - українець"
Станіслав Олександрович Пультер народився у с.Адамівка (зараз це с.Веселе Пулинського району). На долю його сім'ї випали лихоліття голоду та війни. У батьків було п'ятеро дітей, однак дві сестрички померли під час голодомору 1932-1933 років. Про свого батька Станіслав Пультер знає із розповідей мами та скупих архівних матеріалів, які вже досліджував сам у дорослому віці. Олександра Пультер арештували у 1935 році. Вже згодом його прізвище розшукали у списках репресованих.
"Мій батько чех, мама - полька, а я - українець", - так ідентифікує себе Станіслав Олександрович.
Мамі Марії Лук'янівні з трьома дітьми було нелегко. Станіслав Олександрович пригадує, що вона працювала і на маслозаводі, і на шосейній дорозі, і навіть ходила міняти на їжу домашні речі в південні райони області. Три роки виховувати хлопчика допомагала тітка, яку він називає бабушка Марія.
"Коли наступила війна, перший снаряд, який впав біля Мартинівки, вдарив у суху вербу. Мама втратила від того свідомість, а її відходила сусідка", - пригадує деталь свого дитинства Станіслав Пультер.
Зі злиднями сім'я пережила війну, але восени 1946 року довелося залишити Житомирщину через голод. Всі, хто мав можливість, виїжджали у Західну Україну, адже там не було колгоспів і люди мали запаси продуктів та зерна. Старша сестра Броня знайшла роботу на хмільпромкомбінаті у м.Броди на Львівщині, куди й забрала маму та брата Станіслава. Старший брат Владислав тоді був у війську.
У Львівській області жили майже 2 роки, але маму постійно тягнуло на Житомирщину. У 1948 році сім'я переїжджає у Новоград-Волинський. Станіслав Пультер так описує період свого життя у новому для нього місті: "Жили ми недалеко від кладовища і мені чомусь запам'яталось, що майже кожного дня з дережабля падали десантники і розбивались. А потім були похорони і такі зворушливі військові оркестри… Згодом ми переїхали на Пушкінську. У Новограді я закінчив шостий і сьомий класи. Пам'ятаю як ходив по хліб. Треба було вистояти в черзі 5-6 годин. Тобі давали по 2 кілограми і поки йдеш додому, то половину з'їси. Нас часто дорослі чоловіки витісняли із черги. У Новограді ми теж якось вижили". Новоград-Волинський так і не став постійним місцем проживання для сім'ї.
Однокласник Вадима Крищенка
За словами професора, в його мами був рідний брат, якого забрали на війну. Тривалий час про нього не було жодної звістки. Випадково родина дізналася, що він живий і приїхав до далеких родичів у Новоград-Волинський район.
"Спочатку дядько був на фінській війні, а потім на війні проти німців. Визволяв Кенігсберг (нинішній Калінінград) і навіть короля Данії бачив. Моя сестра така була шустра. Дізналася, що цей дядько приїхав і зимою добиралася до тих родичів. Дядько про нас подбав, він працював у Житомирі диспетчером і забрав нас до себе", - переповідає Станіслав Пультер.
В обласному центрі сім'я спочатку жила на Мальованці, а потім у квартирі на вул.Театральній, яку "чудом вибила сестра".
У Житомирі Станіслав Олександрович закінчив школу і пішов вчитися в університет. Про шкільні роки в нього теж залишилося багато спогадів: "У Житомирі я ходив три роки у першу школу, сидів за одною партою із Вадимом Крищенком. Потім він перейшов у чоловічу 23-тю школу. На околиці тоді були мішані класи, а в центрі міста хлопці і дівчата навчалися окремо. Десятий клас у нас розформували і Крищенко каже, йдемо зі мною у 23-тю. Я пішов, а там вчилися синочки різних радянських чиновників, які жили на широку ногу. До того ж всього ще й директор був дуже своєрідним".
Там він провчився лише місяць, а потім перейшов у вечірню школу №3. Вдень Станіслав Пультер працював різноробочим, щоб допомагати мамі, а ввечері ходив на заняття. Із 35 учнів, яких випустила школа, лише п'ятеро пішли здобувати вищу освіту. Хтось став студентом сільгоспіституту, інші російського відділу педінституту, а він був єдиним, хто обрав українську мову і літературу.
Слухав вірші Шевченка по радіо "Голос Америки"
На запитання, чому професор обрав саме український відділ, він відповідає: "Якось по радіо "Голос Америки" я заслухався Шевченка. Це було випадково. Тоді я захопився українською. Вдома був слабенький приймач, який ловив середні хвилі, а інколи пробивався і "Голос Америки".
Вадим Крищенко пропонував своєму однокласникові їхати разом на навчання у Київ, але Станіслав Пультер не погодився. Каже, що Вадиму Дмитровичу було простіше, бо його батько спочатку став директором школи, а потім керував дитячим будинком. На остаточний вибір влинула дружина дядька: "Тітка була вчителькою української мови. Вона подивилася мої оцінки і порадила йти на вчителя. Я послухав її".
Станіслав Пультер подав документи в інститут і протягом серпня складав 7 вступних екзаменів. Його наполегливість увінчалася успіхом і він став першокурсником української філології. Серед студентів хлопців було мало, бо такий факультет обирали здебільшого дівчата.
Не дивно, що й у жіночому колективі Станіслав Олександрович знайшов свою майбутню дружину. Під кінець п'ятого курсу він одружився на одногрупниці Катерині Пилипівні Радчук. Молода сім'я отримала направлення на роботу в сільську школу Ємільчинського району.
"Я полюбив свій предмет лише тоді, коли відчув, що діти полюбили мене і те, як я викладаю. Вважаю, що для вчителя найважливіше вміти імпровізувати художній твір. Спочатку треба ввести в нього дітей. От я на уроці почитав, а вони наступного разу не залишили в бібліотеці жодної книжки. Мені всі письменники дорогі, можу хоч зараз йти і читати лекції", - захоплено стверджує професор.
У 1973 році Станіслав Пультер закінчив аспірантуру та захистив кандидитську дисертацію в Київському педагогічному інституті ім.М.Горького (зараз - університет ім.М.Драгоманова). Із такими досягненнями у сільській школі не було можливості реалізувати науковий потенціал, а тому й виникла необхідність змінити роботу. Вже через рік Станіслав Олександрович пройшов конкурс і став старшим виклачем кафедри української літератури у Житомирському педагогічному інституті, а протягом 14 років був деканом філологічного факультету.
Невдовзі в Житомир із Ємільчинського району переїхали дружина та дві доньки. Катерина Пилипівна дуже звикла до сільської школи, а тому вмовити її на обласний центр було непросто. У місті вона викладала німецьку мову в школі № 32.
56 років у школі та університеті - це багатий досвід, який не минув безслідно. Професор повторює просту істину, яка постійно йому допомагала: "Не можна ображати учня і студента. Таке моє життєве кредо. Треба ставитися до них гуманно і бути толерантним, бо зло завжди породжує зло".
Був особисто знайомий із Михайлом Стельмахом та Олесем Гончарем
Добре відомо, що гени батьків мають великий вплив на дітей. Доказом цього є родина Станіслава Пультера. Окрім Станіслава Олександровича та Катерини Пилипівни мовами займається і донька - доцент кафедри дидактичної лінгвістики та літературознавства ЖДУ ім.Івана Франка Лариса Станіславівна Шевцова. У рідному університеті вона закінчила український і російський відділи, а також університет в м.Брно, де вивчала чеську мову.
Ще одна донька - професор кафедри педагогіки в педуніверситеті Олена Станіславівна Березюк. Щоправда, вона обрала фізико-математичний факультет. Окрім доньки факультет іноземних мов закінчили дві онучки Оля та Юля. А онук Станіслава Олександровича Олексій вивчав інформатику і нині працює за фахом.
Після того, як у 2004 році трагічно обіралося життя дружини Катерини Пилипівни, Станіслав Пультер сам радіє успіхам своїх дітей та онуків.
Професор добре знає місце кожної книжки на тісних полицях. Показує редакторський примірник своєї найціннішої праці "Поліський дивосвіт". Каже, що не так давно в нього забрали останній ексземпляр видання, в якому він досліджував історію літератури Житомирщини аж від періоду Київської Русі. Поки що остання його книга - це видана у співавторстві з Валерієм Халіним "Українська і зарубіжна дитяча література".
Нині Станіслав Пультер більше цікавиться дитячою літературою. Він розповідає про свій багатий досвід: "Я був особисто знайомий із Стельмахом та Олесем Гончарем. Зараз вони не в моді, бо пішла нова градація: Богдан-Ігор Антонич, Антоненко-Давидович, Багряний, Улас Самчук. Це хвиля, яка була забута. Ті, хто зараз пишуть, не справляють на мене враження".
Крапку на нашій двогодинній розмові поставило запитання, чи не рочарований професор Пультер своїм життєвим вибором. Він ні про що не шкодує: "Я радий, що пішов на український відділ. Я полюбив українську мову і літературу. Мене дратує, що по радіо і телебаченні багато говорять російською, а українська як декор, як орнаменти, вишиті рушники. Українська мова має бути на кожному кроці і тоді ми будемо говорити про Україну. Мені боляче, коли я дивлюся, що депутати і чиновники говорять російською. Можна вже було б вивчити за цей час українську мову. Тому ми й таке маємо життя".
Автор статті: Ірина Чириця
Джерело статті: Народний тижневик "Субота
