«Многая літа» — цією піснею-молитвою працівники культури Малинщини вітали з ювілеєм свого колегу Володимира Козленка. Його знають усі шанувальники української пісні в місті та районі, далеко за його межами. Його тенором були здивовані й обласні митці, столичні. Як зараз пам’ятаю висловлювання одного з працівників обласного управління культури, який свого часу, побувавши на концерті-звіті Малинщини, так і сказав: «Дуже дивно. І звідки в Малині взявся такий тенор?»
— Володимире Івановичу, наскільки пам’ятаю, ваша творча кар’єра розпочалася, коли у вас ще не було навіть відповідної освіти. Хоча вважаю, що для такої галузі як культура, перш за все, потрібен талант, а потім дипломи й інші папірці.
— Мабуть, що так. Розпочав я свою творчу кар’єру відразу після школи. Я не просто умів співати й хотів це робити, я відчував, що культура — це саме та галузь, куди лежить моє серце, моя душа, де я зможу реалізуватись як особистість. Тож у 1974-му році почав працювати художнім керівником у Слобідському будинку культури. Для мене це нібито й не було новим, адже й до цього я був активним учасником художньої самодіяльності.
У перший же день на роботі почав складати плани. І перше, що у них було, — створення вокального ансамблю. Вирішив піти на ферму. Знав, там трудяться працьовиті співочі жіночки. Заходжу в корівник і кажу, не приховуючи про свої наміри. Мовляв, я тільки став до роботи, давайте з вами організуємо колектив, давайте заспіваємо. Котрась із жіночок пожартувала: «Ну що ж, давайте заспіваємо». Інша теж її підтримала жартом: «Заспіваємо, ще й у столицю поїдемо виступати». І заспівали жіночки. Так я створив свій перший ансамбль, який називався «Доярочка». Співали колгоспні жінки на радість собі, людям, виступали на сільській сцені для працівників колгоспу, який тоді об’єднував Слобідку, Пиріжки, Головки.
Та моя кар’єра художнього керівника була недовгою. Мене призвали до армії.
— Як видно, з вашої біографії, після армії обрали цю саму стежину.
— Поки був в армії, моє місце зайняли. Я розумів, щоб працювати далі, мені потрібна освіта. Вступив до Житомирського культосвітнього училища. Уже у мене був син, дружина працювала в бухгалтерії колгоспу. Поки вчився, працював на «Прожекторі», одночасно співав у хорі. Навіть думок не було залишати улюблене заняття. Після закінчення училища мене поставили директором Слобідського будинку культури.
Тоді вже роз’єднали колгосп. Ми створили хор у Слобідці. На репетиції приходило керівництво господарства — голова, парторг, конторські працівники, учителі, колгоспники, але кістяк таки становила сільська інтелігенція.
Пам’ятаю наш перший великий концерт у клубі. Тоді головою у нас був Микола Андрійович Ткачук. Це була неймовірна людина, закохана в пісню. Як він любив співати, цінував труд працівників культури. Дбав, аби наша самодіяльність була на висоті. Навіть свого часу отримав перехідний Червоний прапор за розвиток художньої самодіяльності.
Тоді у клубі в мене було все: хор, духовий оркестр, навіть драматичний колектив. Ми поставили виставу «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» за твором Марка Кропивницького. Декорації мали гарні до вистави. Не замовляли, виготовляли самі. Колгосп подбав про те, аби виготовити мальовниче панно, власними руками я сам багато чого зробив. А була в нас і хатина, і віз, і ще багато чого — ніби в справжньому театрі. Виступали з виставою в Пиріжках, Головках, лісотехнікумі. І скрізь люди на «ура» зустрічали нас. Наші самодіяльні артисти так грали, що дехто із глядачів аж сльозу пускав.
У 1991 році хор припинив своє існування, залишився тільки фольклорний колектив, який існував до того часу, поки я не змінив місце роботи. Хоча цих жіночок і зараз можу зібрати, кілька репетицій і ми будемо готові знову виступати.
— Свого часу неабияке захоплення викликав керований вами хор при Малинському лісотехнікумі «Щедроспів». На відзначенні якогось ювілею навчального закладу, правда, не пам’ятаю якого, чула, як високу оцінку цьому колективу давали представники Міністерства лісового господарства, відзначивши, що концертна програма ніскілечки не поступалась концертним програмам столичних професійних виконавців.
— Це був 70-річний ювілей навчального закладу. Я теж добре пам’ятаю той концерт, той успіх. Інакше й бути не могло, бо там були прекрасні співаки. Створення цього колективу має цікаву історію. Я зі своїм фольклорним ансамблем вітали зі святами вчителів, викладачів, інших працівників навчального закладу, жителів Гамарні. Почув нас тодішній директор лісотехнікуму Володимир Анатолійович Фесюк. Каже нам: «А що ви тут мене вітаєте? Ви прийдіть до мене до хати». Ми так і зробили. Він просто захопився нашим виступом і загорівся ідеєю створити хор в Гамарні. На його закид про це я сказав: «У чому справа? Беріть мене на роботу». Отак, ніби жартуючи, і створився хор «Щедроспів». Проіснував колектив десять років. Ми виступали не тільки на місцевій сцені, а й на районній, обласній, об’їздили майже по всій Житомирській області, були в Рівненській. «Щедроспіву» було присвоєно звання «народний». У хорі налічувалось до тридцяти чоловік, були танцювальна, оркестрова групи. Виступи завжди мали великий успіх, і не тільки завдяки моїй праці, а й праці всіх його учасників.
Згодом змінилось керівництво, змінились часи, стало важко утримувати колектив. Так він припинив своє існування. Про роботу у ньому у мене найсвітліші спогади.
— Це останній колектив, у якому вам довелося працювати?
— Ні, не останній. На залишках слобідського і гамарнянського хору я створив фольклорну групу «Веселиха». Можна сказати, що цей колектив існує і понині. Варто лише захотіти і жінки знову заспівають. Я і понині учасник народних колективів — «Ойдаграю», хору працівник культури Малинського району.
— Ви нині всього учасник цих колективів, але у вас є гарний є досвід створення колективів художньої самодіяльності. Це, очевидно, не просто, як і непросто працювати з ними, підтримувати певну атмосферу, певний настрій?
— Дійсно, створити колектив — непросто. Потрібно знайти підхід до людей, вміти переконувати. Але коли колектив здружиться, то він уже як одна родина. А ще коли любиш свою справу, коли для душі вона не тягар, то і справи йдуть краще, і хочеться далі працювати.
Коли ще був хор у Слобідці, я, наприклад, за власний кошт організував поїздку для його учасників на море. Зарплата тоді у мене була десь 90 рублів, а за автобус я віддав трохи більше ста. І ні краплі ніколи не жалкував за цим. Зате відпочили, як казали жінки, побачили світу. Було, й таке, що колгосп виділяв кошти, приміром, на поїздку в Київ на концерт у палаці «Україна».
Знаєте, з тими, з ким здружились, це вже на все життя. Ті люди для мене й понині ніби рідня. Зустрічаємось, згадуємо кращі часи своєї молодості.
— Не раз переконувалась у тому, що пісня справді здружує людей. А з чого починалась ваша любов до пісні?
— Із самого дитинства. Батьки гарно і завжди співали. Люди казали, що як заводять Іван і Фрося, то можна заслухатись. Брат Микола грав на всіх музичних інструментах, сестра Валя співала. Співала вся рідня, сусіди. Пам’ятаю, як усі збирались у хаті-мазанці при лампі і співам не було кінця і краю.
Виступати почав іще до школи. Перший мій виступ був із піснею «Оренбургский пуховый платок», брат мені акомпонував на гармошці. З того виступу, здається, все почалось.
— Домашні теж захоплюються піснею?
— Захоплюються. Але дружина, скоріш за все, виступає як мій критик. Вона хоч і не співає, проте завжди мені після концерту говорить, що в мене було так, а що не так. Я до неї прислухаюсь, бо вона насправді все дуже тонко відчуває. Сини Ігор і Вадим співають для себе. Внучка Улянка часто просить: «Діду, давай будемо співати. Учи мене». Толі лише вісім місяців, проте він любить слухати, коли дід співає.
— Хоч ви тривалий час не працювали в культурі, але, таке враження, що ви її ніколи не залишали.
— Так, із 1998 року мене двічі обирали сільським головою, але художню самодіяльність я ніколи не залишав.
— Маючи такий талант, такий чудовий голос не було бажання добитись чогось більшого?
— Я ніколи не думав про те, аби десь вибиватись. Хоча, можливо, й потрібно було. Якби хтось підказав, що при хорах є студії, де можна навчатись, спробувати свої сили. Це непоганий був би шанс і справді досягнути чогось більшого.
Хоча я не сказав, що свого часу закінчив ще й Інститут культури в Києві. Коли захотів поступати, мене відмовляли: мовляв, ти все одно туди не поступиш, а я візьми і здай усі вступні екзамени на п’ятірки.
І як не склалося життя, я ні за чим не жалкую. Вважаю, у мене все добре: була улюблена робота, є хороша родина. Не раз із різними колективами — хором працівників культури, з фольклорно-етнографічними ансамблями із Пиріжок «Джерело» , «Дібрівчанкою» з Діброви брали участь у передачі «Фольк-мюзік» на Першому національному каналі телебачення. З хором «Ветеран» нас знімали для новорічного вогника. Коли було малинське телебачення, ми там теж завжди були.
— Мені інколи здається, що наша культура з часом втрачає щось хороше.
— Мабуть, таки втрачає. Візьміть весілля раніше і тепер. Колись весілля — це ціле театралізоване дійство з народними звичаями, піснями, приказками. Зараз на весіллі тамада. Ми втрачаємо носіїв народних звичаїв, і ніхто цього не збирає, не відтворює, не зберігає. А на селі є ще люди, які знають багато, роблять багато. І там, де добросовісний працівник культури, ще є ті знання, які можуть почерпнути онуки, зберегти традиції.
Знаєте, дуже захоплююсь народним ансамблем танцю «Барвінок» із Вінниці. Кожен його виступ — це шедевр. Оце мистецтво! Його юні вихованці побували зі своїми виступами в багатьох країнах світу. Непогано і в нас було б створити на базі хору працівників культури Малинщини дитячу студію народного співу. Це потрібно для того, аби не перестала звучати наша народна пісня, щоб не зникав народний фольклор. Я навіть згоден там працювати на громадських засадах.
— Хочеться подякувати вам за розмову. Проте наостанок запитання «не по темі». Знаю, що ви захоплювались городиною. У вас росли такі кавуни й такий перець, що могли цьому позаздрити багато городників.
— Чому могли? У мене й донині кожного року ростуть такі кавуни, перець, інша городина. Це теж одне із моїх захоплень, від якого я ніколи не відмовлюсь.
— Вам усе життя пісня допомагала жити, вирішувати проблеми, уміти любити світ, знаходити у ньому прекрасне. Нехай і надалі вона буде супутником у вашому житті. Всього найкращого вам і вашій родині.
Ніна ПЕТРЕНКО.
Читайте також: Доля Марії з Тишева
