10 вересня на чепурному подвірї учасниці бойових дій, ветерана праці Ганни Михайлівни Сторожицької з Нянівки зібралися рідні та близькі, щоб привітати бабусю з ювілеєм. Завітали й гості з Малина – вітання від голови Малинської районної ради Михайла Левковця передала його заступник Руслана Ничипоренко, щирими були вітання й від голови районної організації війни та праці Євгена Зайця, депутата райради Богдана Лісовського, котрий передав продуктовий набір, квіти й солодощі бабусі від голови Житомирського обласного благодійного фонду «Людяність» Юрія Журбенка. Іванівський сільський голова Надія Давиденко привітала ювілярку наступного дня телефоном…
Розчулена такою увагою ювілярка, повідала про свою нелегку життєву дорогу. Багато зазнала жінка горя: довелося хоронити сина та доньку, чоловіка й зятя…
– До Німеччини мене забрали німці 3 листопада 1942 року, — стиха розповідає нашу розмову Ганна Михайлівна. – Тоді ворог дуже лютував у нашому краї. Але не дозволяли йому «розгулятися» партизанські загони, які створювалися а цей час у районі. Загарбники почали палити хати селян, на деревах і стовпах вішати партійців та мирних жителів, масово розстрілювати євреїв. А потім — вивозити на примусові роботи молодих селян. Тоді в Нянівці було чимало багатодітних родин. Хто не встиг втекти чи не зміг відкупитись — німці ловили на вулиці, по хатах, вантажили в машини й везли до Малина.
Отак у свої 15 років під голосіння рідних мене разом із 20 ровесниками забрали до райцентру. Там завантажили у вагони й повезли на захід. У тих вагонах бракувало повітря, навіть води не давали, тому доїхали не всі… 10 листопада я була вже в концтаборі, у місті Кельні. Нас зустріли виснажені невільники, а ще – їдкий, нестерпний сморід із високого димаря та довгі й темні бараки...
Відтоді безсонними ночами Ганні Михайлівні досі чується голос поліцая, котрий щоранку на перекличці називав її номер – 1033.
15-річна дівчина щодня споглядала, як з бараку, де вона проживала, виносили трупи; перебивалася баландою зі шпинату та черв'ячків, якою годували в'язнів один раз на день.
– У таборі без вихідних працював крематорій, – витираючи гірку сльозу продовжила бабуся. – Від невимовного фізичного виснаження, голоду й холоду спочатку вмирали старші та хворі люди. Про війну – куди просувався фронт, хто перемагає, — нічого не знали. Та коли літаки почали бомбардувати місто, з'явилася надія. Я без кінця дивилася в небо й чекала, щоб літаки розбомбили це прокляте місто і наші війська звільнили нас із неволі. Однієї квітневої ночі 1945 року літаки сильно бомбили Кельн, а вранці жандарми вишикували нас у колону й погнали в бік крематорія… Першою у колоні була я. За мить до свободи стояла під дверима газової камери й чула, як транспортер відвантажує трупи людей у піч. Сліз не було. За роки перебування у таборі серце немов закам'яніло. Та раптом під'їхав есесівець і почав горлати, щоб усі направлялися до міста розбирати завали й визволяти з-під них жителів. Цей наказ і став для мене та сотні земляків рятівним. У вцілілих будинках уже висіли білі простирадла.
Жителі Кельна були дуже налякані. Ми тягали каміння, цеглу, проклинаючи ненависного ворога. Не можу забути сумну історію, коли троє наших хлопців з табору знайшли в одному з напівзруйнованих льохів уцілілу баночку варення. Увечері, після роботи, жандарми знайшли її й перед усіма в'язнями повісили хлопців за крадіжку. Двоє з цих нещасних були братами-близнюками… Через декілька днів нас, в’язнів концтабору, звільнили американські війська. Спершу вони нагодували нас і одягли. Ставились до нас добре, співчували, запрошували переїжджати до їхньої країни. Дехто погодився, але я відмовилася, бо на мене чекали Україна, мої батьки, рідна земля.
Одного дня нас вишикували на майдані. Приїхали дві вантажні машини з радянськими офіцерами і солдатами, котрі забрали нас. Наші військові з нами не церемонилися, бо вважали нас зрадниками Батьківщини. Це клеймо ми носили багато років. Привезли нас на залізничну станцію. Колишніх в’язнів завантажували до товарних вагонів і кудись вивозили. Я тримала за руку свою землячку Марусю, знову моє серце сковував страх. Один із молоденьких солдатів пошепки порадив нам не сідати у вагони, а самостійно добиратися додому. Ми й утекли…
Рівно через три роки – 4 листопада 1945 року – я повернулася з неволі додому, на рідну Малинщину. Нашу хату спалили німці. Батько і брат воювали. Пізніше вони повернулися: батько – неушкоджений, а брат Володя – інвалідом, без однієї руки та й інша була покалічена. Не жаліючи сил та здоров'я взялися всі гуртом відбудовувати хату, яка до війни стояла у гарному місці, над річкою. Важкі то були дні й роки. Скрізь – розруха та голод. Але люди, котрі пережили лихоліття війни, надіялись на краще.
У 1947 році з війни інвалідом першої групи повернувся мій однокласник Анатолій Сторожицький. Він був непоганим хлопцем, і незабаром ми побралися. Все робили разом. Допомагали один одному. Довелось піднімати з руїн і місцевий колгосп, побудували й хату. Анатолій Іванович працював лісником, бригадиром і завфермою у місцевому колгоспі, на різних посадах працювала там і я. Незабаром на світ народилася донька Валюша, а потім – синок Іванко. Надія на краще майбутнє для нас і наших дітей додавала сил. Вірили, що біда вже обминатиме стороною…
Син Ганни Михайлівни Ванюша після закінчення фармацевтичного училища, пішов служити в армію, потім став військовим фельдшером. Одружився, мав двох синів. Коли приїжджав у село у відпустку, хата оживала від мелодійних звуків баяна та його чарівного голосу. Він удачею був схожим на батька – привітний, веселий. 1991 року до нас зателефонували з військкомату й повідомили, що прапорщик Іван Анатолійович загинув на Кавказі, виконуючи військове завдання. У 1991 році він вирушив на патрульній машині на сусідню заставу до хворого солдата і потрапив у засідку. Бій тривав дві години. Коли прибула підмога, автомат Вані, в якому залишилось три патрони з двох магазинів, уже мовчав…
Що тоді пережила жінка, важко уявити. Все сприймалося нею, наче у тумані: односельчани, родичі, солдати, квіти, оркестр, багато машин, закрита цинкова труна, кладовище. Сину було лише 35 років. За мужність та героїзм його посмертно нагородили орденом Червоної Зірки. Після смерті сина замкнувся в собі чоловік. Він часто ходив у поле, сидів там до ночі. Невдовзі помер і він.
Наступним випробуванням долі для Г.М. Сторожицької стала крадіжка орденів та медалей її чоловіка. Тепер кожного року на День Перемоги бабуся, гортаючи пожовклі від часу фотоальбоми, згадує про бойові нагороди чоловіка й плаче…
– Далі моє життя підтримувала донька Валя — справжня розрада, надія на спокійну та безтурботну старість, – продовжила Ганна Михайлівна. – Вона працювала директором школи на Київщині. Була справедливою, доброю, вродливою. Заснувала в селі народний хор, який із концертами об'їздив усю Україну. Валя часто приїжджала до мене в Нянівку з чоловіком і двома доньками, допомагали по господарству. Якось Валюша подзвонила й сказала, що приїде в гості. Я чекала, виглядала, а вона чомусь так і не приїхала. Наступного дня родичі повідомили, що вони з донькою Оленою в тяжкому стані потрапили до лікарні. Їхній автомобіль зіткнувся з вантажівкою…
Два роки мучилась, отримавши важкі травми, й померла у мене на руках. Її чоловік Григорій пообіцяв Валі, що переїде до мене, щоб доглянути мене до смерті. Поховали Валюшу в рідному селі, поруч із батьком і братом. Від тяжкої хвороби у небуття пішов і Григорій. Залишилася я доживати віку одна. Тепер про мене і в селі забули: на мітинги вже не запрошують, не перевідують й учні, а Іванівський сільський голова Надія Давиденко навіть із Днем Перемоги останні роки не вітає… Видно, у керівника громади є справи важливіші.
– Добре, — сказала Ганна Михайлівна, — що отримую непогану пенсію, запаслася на зиму дровами, є що їсти. Двоє онуків нині живуть у Санкт-Петербурзі, є рідня – на Київщині, Житомирі, Малині. Пишаюся своїми правнуками Тетяною та Олександром. Це ниточка, яка тримає мене на світі.
Віктор Правдолюб.
Фото автора.
Слідкуйте за оновленнями на наших сторінках у Фейсбуці, Вконтакті, Однокласниках та Твіттері, а також підписуйтесь на наші канали у Youtube та в Telegram.
