«Душа моя не відчуває років», — говорить лікар-гінеколог вищої категорії Мірдза Арнольдівна Приходько, яка нині при Малинському МРТМО веде Школу відповідального батьківства. Сьогодні, 24 липня, жінка зустрічає свій 95-літній ювілей у строю поряд зі своїми колегами-медиками, а у вересні святкуватиме 70-літній ювілей лікарської практики.
— Цього року мій день народження припадає на понеділок, — посміхається Мірдза Арнольдівна, — трохи невдалий день.
Правда, у голосі жінки не відчувається розчарування і смутку. Не звикла вона з дрібниць робити проблему. Ось і зараз посміхається, сама дивуючись тому, що дожила до такого віку, і що до такого віку ходить на роботу, насолоджується життям.
Обминувши спочатку традиційне розпитування щодо її роботи, життя, цікавлюсь секретами її довголіття. Не може такого бути, аби людина не мала особливих секретів.
— Який секрет? — знову щиро посміхається Мірдза Арнольдівна. — Я просто дуже-дуже люблю життя, люблю людей, люблю світ. Я ніколи не була злою, не тримала на людей образу. Що казати, могла інколи покричати на когось із підлеглих, бо робота в нас таки дуже відповідальна, але це ніколи не виливалось у неприязнь. Через кілька хвилин могла з цією людиною вже розмовляти, про все забувши.
— Ви вважаєте себе щасливою людиною, жінкою? — запитую її.
— Звичайно, щасливою. Знаю, знову будете запитувати у чому секрет мого щастя. Тож відповім відразу — у моїй роботі, яку дуже люблю, у моїй сім’ї. Це дві таких основи мого життя.
До речі, я не знаю, чи 95 років — це великий ювілей. До цього я вважала ювілеєм тільки ті дати, в кінці яких стоять нулі.
— Сподіваюсь, ми з вами ще розмовлятимемо й тоді, коли у вашій даті з’являться і нулі.
— Уже у цьому році в мене є ще один ювілей, і він із нулем.
— Який ювілей?
— У вересні виповнюється 70 років моєї лікарської практики в Малинській лікарні. Так-так, саме у вересні 1947 року я прийшла сюди працювати. Тож виходить, що у мене цього року подвійний ювілей.
— Поважна дата. Мало хто може похвалитись таким стажем. Як ви прийшли в медицину?
— Щоб розповісти, як я потрапила в медицину, потрібно розпочати з самого дитинства. Взагалі я мріяла стати піаністкою. Ще у дитинстві мені казали, що маю абсолютний слух. Я зачаровувалась музикою. Я її могла слухати годинами, сама грала, отримуючи від цього неймовірне відчуття щастя, радості. Тоді була переконана, що музика — це не просто моє покликання, це — моя майбутня професія. І хто знає, можливо, так і було б. Але тодішнє життя внесло корективи у долю багатьох людей.
До речі, я до цих пір захоплююсь музикою. Знаю напам’ять багато оперних арій, інших музичних творів. І коли сідаю за рояль, моя душа знову співає.
Сама я родом із Харкова, там народилась, там жили й працювали мої батьки. Згодом ми переїхали до Києва. Вони були партійними працівниками. І на жаль, їх, як і багатьох інших, не обминули репресії. Батька у 1937 році арештували, матір, як «ворога народу», вислали на 15 років до Казахстану. Я з сестрою була відправлена у дитячий розподільник, що у Пущі-Водиці. Потім нас перевели до дитячого будинку і дуже скоро відправили працювати в Полтаву на прядильно-ткацький комбінат.
Саме під час цих життєвих перипетій я й познайомилась із Юрієм Миколайовичем — моїм майбутнім чоловіком. Ми разом працювали в Полтаві, куди нас направили на «перевиховання» працею, вчились у вечірній школі. Ми знали, що без навчання не можна ніяк.
Потім втупили на робфак Київського політехнічного інституту. Згодом у мене запідозрили туберкульоз легень і мені нічого не залишалось, як поїхати до мами в Казахстан лікуватись кумисом. Саме там мене й застала звістка про війну.
Так сталось, що з 1942 року я навчалась на лікувальному факультеті Чкаловського медичного інституту, це філіал Харківського.
Ось такий мій був шлях у медицину. І з 1947 року я вже працюю в Малині.
Хоча музика залишилась моїм захопленням на все життя. І зараз, коли сідаю за піаніно, натискаю клавіші, змінюється настрій, світ стає кращим.
— Нелегкі часи довелося пережити. Уявляю, як вам довелося навчатись, коли ніякої матеріальної підтримки не мали.
— Справді, було нелегко. Щоб не померти з голоду, довелося підробляти на військовому заводі по півдоби. Дуже стомлювалась. Руки від роботи були не надто білосніжні, тож старалась, щоб їх менше помічали ті, хто був поруч. Доводилось працювати дезінфектором у санстанції, у дитячому садочку підробляла художником, тут же знадобилось моє вміння грати на піаніно. За це отримувала картку на харчування. Доводилось працювати й на інших, не менш легких, роботах. Була донором — раз у три місяці здавала кров. За це отримували дещо з харчів, там були і пряники, яких видавали 300 грамів за кожні півлітра крові. І не дивлячись на всі проблеми, ті пряники я вимінювала на квитки до театру.
— Вражаюче. Слухаючи про ваші нелегкі студентські роки, дивуєшся не тільки бажанню дівчини-сироти вивчитись, заробивши собі на миску супу вдень нелегкою працею, а й оптимізму. Це ж треба здати кров, щоб отримати пряники й виміняти їх на квитки в театр!
— Оптимізм завжди зі мною. Коли я прийшла працювати в Малин, це було зруйноване війною місто. На район було всього вісім лікарів, а такої посади як лікар-гінеколог взагалі не було. Для породіль у хірургії було лише одне ліжко. По селах приймали пологи у медичних пунктах. Кілька місяців довелося попрацювати на «швидкій», а потім була призначена лікарем-гінекологом. Довелося багато вчитись, набиралась досвіду не тільки на місці, доводилось їздити на курси, спілкуватись з колегами з інших міст. Було нелегко, але ми надіялись на краще, старались зробити життя кращим. Тож оптимізм — це опора в житті.
— Тож можна сказати, що в галузі акушерства й гінекології для малинської медицини ви зробили багато.
— Це потрібно було робити. Не могло все залишатись на одному рівні. Про те, що зараз створено в місті й районі, тоді ми не могли навіть мріяти, не могли навіть уявити. Зараз навіть на ранніх стадіях вагітності сучасна апаратура може виявити патології плоду, які можна пролікувати ще в утробі матері, аби ця дитинка з’явилась на світ здоровою. Тоді кому сказати, що таке можливо, не повірили б.
Наша професія з усіх медичних найтривожніша. Тут лікар несе відразу відповідальність за два життя — матері та дитини.
Пам’ятаю, як на курсах один із професорів наставляв нас: «Ви — молоді спеціалісти, і ви повинні знати, що навіть при сприятливому протіканні вагітності й пологів у будь-яку хвилину може трапитись непередбачувана ситуація, коли потрібно рятувати і матір, і дитину. Це велике навантаження, яке не кожному під силу. Тож якщо хтось відчуває, що не витримає такого навантаження, ідіть! Поки є можливість, змініть професію».
Я відчула тоді, що витримаю, що це моє. Це робота, яку полюбила всією душею, хоча вона вимагала неабиякої обережності, виваженості, неабияких знань. Як уже казала, дуже допомагали курси, які дійсно можна назвати курсами підвищення кваліфікації.
Навантаження були неймовірні. Але, хочу зазначити, я ніколи не запізнювалась на роботу. Навіть коли операція закінчувалась о третій ночі, рівно о восьмій я вже була на роботі. Коли ж мене жаліли і в критичних випадках не викликали, я могла насваритись на своїх колег. Як можна було жаліти людину через втому, якщо можлива трагедія з іншою людиною, коли ставиться під загрозу життя? Втомилась чи не втомилась, я повинна бути на своєму посту в той момент, коли комусь потрібна допомога. Просто не могла інакше. Зіслатись на втому легше за все, але професія лікаря цього не дозволяє. Тодішній головний лікар казав колегам: «Я спокійно сплю, коли вона працює».
— Скільки, цікаво, новонароджених пройшло через ваші руки?
— Такої статистики у мене немає. Але щороку доводилося приймати дуже багато пологів, більше тисячі. Тож уже й не злічити, скільки живе на світі людей, яких я першою тримала в руках.
— Часто люди «вигоряють» на своїй роботі і їм, коли йдуть на пенсію, навіть не хочеться переступати поріг того закладу чи підприємства, де вони працювали.
— Хочете запитати, чи в мене не трапилось такого вигоряння? Ні, не трапилось. Навіть зараз, коли я переступаю поріг пологового відділення, у душі якийсь божественний трепет, піднімається настрій, я ніби оживаю, якщо до цього десь щось і боліло, то цей біль зникає. Це для мене своєрідні ліки. У нас завжди був дружний колектив, про який я згадую з любов’ю. Завжди підтримували одне одного, радили, допомагали. Могли виникати й непорозуміння, але ми ніколи не виносили сміття з хати. Завжди вітали зі святами одне одного. Навіть у нас була така цікава традиція: у день народження вітали іменинника на роботі, і в цей же день посилали привітальну телеграму додому. По-перше, людині приємно, а по-друге, так нагадували домашнім про те, що їхнього члена родини свято, щоб раптом не забули привітати.
Пам’ятаю свій дев’яносторічний ювілей, на який зійшлося чимало моїх колишніх колег. Я їм дуже вдячна за те, що не забувають, цінують. Нам є що згадати, і приємно, що більшість у пам’яті доброго. Ті, хто вже не працює, й нині жалкують за тими часами.
Зараз я працюю при пологовому в школі підготовки молодої сім’ї до пологів. Це робота теж цікава. Приємно підказати молодим мамам, як вести себе під час вагітності, як зберегти своє здоров’я, здоров’я малюка. Жінкам треба вчитись берегти себе. Повторюсь, але добре, що в Малині роблять ранню діагностику й тому багатьох проблем при вагітності можна уникнути.
— Для вас основою щасливого життя була улюблена робота. Але ж сім’я, як казали, теж є однією із основ того, що ви вважаєте себе щасливою людино.
— Безперечно. Я вдячна своєму чоловікові за любов, повагу, розуміння, за дітей, а їх у мене троє — дочка Аліна, сини Сергій і Володимир. Я вдячна малинчанам, що не забувають мого чоловіка, який для паперової фабрики й міста зробив дуже багато, і назвали одну з найкрасивіших вулиць у мікрорайоні паперової його ім’ям.
— Малинчани знають історію вашого кохання, з трепетом читали з вашої переписки колись опубліковані листи Юрія Миколайовича. Мабуть, були трепетні моменти у вашому житті?
— Звичайно, були. Після війни командир полку, в якому під час війни служив Юрій Миколайович, запросив його до себе в Малин. Так і пролягла перша його і, мабуть, моя стежина до вашого містечка, яке стало нам рідним. Наша переписка, яка тривала всю війну, продовжувалась. Коли закінчила навчання, повідомила про це Юрія. Домовились у телеграмі, що він зустрічатиме мене на вокзалі в Києві. І видно, вийшло якесь непорозуміння. На дві доби раніше він приїхав на той вокзал. І всі ці дві доби чекав мене, не спавши, не ївши. Тоді ж не було можливості, як зараз, повідомити де я, що зі мною.
Хіба забудеш про такий момент? Та їх був не один. У цьому я і щаслива, як жінка.
Юрій Миколайович мав юридичну освіту. А прийшов працювати у папероробну галузь. Був від того дуже розгублений. Я настояла, аби він закінчив інститут за спеціальністю. Він швидко здобув авторитет. Працював і головним інженером, і директором підприємства. Завжди думав про людей. Пам’ятаю, як переживав, аби добитися дозволу на встановлення шістнадцятої папероробної машини. А це не тільки розширення виробництва, а й нове житло для людей, оскільки під встановлення кожної папероробної машини виділялись фінанси на зведення будинку. Його підлеглі — теж були патріотами свого виробництва.
Знаєте, навіть жінки, котрі працювали на паперовій і приходили до нас на прийом, були якісь особливі — ввічливі, розсудливі, мудрі.
— Щоб ви побажали нашим жінкам?
— Кожна жінка сама по собі від природи призвана продовжувати рід людський. Бажаю кожній щасливого материнства. Якщо в житті щось не ладиться, ніколи не треба відчаюватись, потрібно шукати позитив, бути оптимістом. Жінка завжди підтримує сім’ю. Саме від неї залежить внутрішній і духовний світ у родині. Жінка повинна завжди залишатись жінкою, бути у формі як зовнішньо, так і внутрішньо. Важливо, аби жінка полюбила свою професію, щоб була окутана загальною любов’ю і в родині, і на роботі, і на вулиці.
Хочу побажати кожній жінці любити себе, берегти своє здоров’я, а головне — берегти свою сім’ю. Іноді прикро, що через дрібниці рушиться родина. Жінку природа наділила мудрістю і нею потрібно користуватись. Хочеться, щоб не було жінок, які відмовляються від своїх дітей, від свого щастя. Життя — це мистецтво, а жінка в ньому митець, від таланту якого залежить і щастя її самої, її рідних.
— Спасибі за гарні слова. Здоров’я вам і радості від життя ще на багато років.
Ніна Петренко.
Слідкуйте за оновленнями на наших сторінках у Фейсбуці, Вконтакті, Однокласниках та Твіттері, а також підписуйтесь на наш канал у Youtube.
