POLISYA.TODAY

Гіркий присмак полину

Кожного дня з вокзалу нашого міста на роботу в Київ вирушають десятки людей. Іноді вагони так переповнені, що доводиться стояти аж до столиці. Загалом же, кажуть, що там працює до двох тисяч малинчан. Роботи в рідному місті всім не вистачає. На паперовій фабриці, де колись трудилось до чотирьох тисяч чоловік, залишилось не більше п’ятисот. Така сама картина і на решті підприємств: безробітними стали інженери, економісти, будівельники, інші спеціалісти…
Багатьох виручає електричка. Перша на Київ іде приблизно о 6-ій, а остання з Києва — о 23-ій. Неважко уявити, якими стомленими і виснаженими фізично й морально бувають такі пасажири. Сни вони додивляються під час руху поїзда, якщо пощастить присісти.
Найважче у цій ситуації молоді. Навіть диплом про вищу освіту не гарантує відповідного робочого місця. Син моєї сусідки, закінчивши філфак університету, майже два роки не міг влаштуватись за фахом. Ще один знайомий, опанувавши агрономію, торгує в ларку насінням трав та квітів. І таких чимало. Варто прийти хоча б на базар. Дипломовані спеціалісти працюють тут реалізаторами товару, одержуючи за це копійки. Не раз чув: «Цілий день простояла і нічого не продала…»
Ще одна молода знайома майже десять років працює нелегально в Москві продавцем. Заробляє ніби і немало. Та біда в тому, що до цього часу не має й місяця трудового стажу. Рано чи пізно повернеться додому, бо не надали їй у білокам’яній ні громадянства, ні житла. Хто ж платитиме пенсію?
Правда, і робота в Україні не дає гарантії, що в старості отримуватимеш її сповна. Багато підприємств місяцями не виплачує заробітну плату, а отже, немає відрахувань до Пенсійного фонду. Виникають суттєві прогалини в трудовому стажі.
Є ще один клопіт. У гонитві за прибутками деякі керівники приватних підприємств виплачують зароблене людьми у конвертах, уникаючи відрахувань у соціальні фонди.
Буває й так, що молода людина, знаючи про наявність вакансії, просить прийняти на роботу. «Приходьте завтра», — кажуть їй. І так кілька разів поспіль. Юнак чи юнка не здогадуються, що чиновник натякає на хабар.

Мені у зв’язку з цим пригадується початок власного трудового шляху. Доля склалась так, що довелось переїхати з однієї області в іншу. Зупинився в райцентрівському готелі. Під час представлення керівник району П.О. Косман поцікавився, чи знайшов я квартиру. Кажу, що ні.
— Допоможемо, — мовив він, і одразу викликав завідуючого відділом Ю.О. Осадчого.
— Ти, Юрію Олександровичу, знаєш у селищі всіх. Спробуй знайти новому працівнику газети тимчасове помешкання.
— Гаразд, — відповів той. І вже, звертаючись до мене, додав: — Працюйте спокійно. Не хвилюйтесь, увечері я вам зателефоную.
Так і сталось. Знайшов. «Завтра підемо на оглядини» — чувся у слухавці голос Юрія Олександровича.
Цей випадок довго хвилював мене. Я розумів, що не мали керівники такого рівня шукати квартиру журналісту-початківцю. Та виявилося, він був не єдиний. Людяність, чуйність, доброзичливість проявляли вони ще не раз, і не тільки до мене.
Настав, приміром, час перевезти сім’ю. І з транспортом тоді було сутужно. Йду до Петра Омеляновича, прошу допомогти. Викликає він начальника автопідприємства і каже:
— Ось цьому хлопчині треба перевезти пожитки. Посприяй. Тільки зроби так, щоб було недорого. Бо він ще й зарплати не отримував.
— Постараюсь, — відповів той.
І слова дотримав. Перевіз я свої речі, по суті, за символічну плату.
А ось іще один приклад. Через деякий час назріла потреба влаштувати сина в дитячий садок. «Немає місць, — сказала завідуюча. — Групи й так переповнені…»
Знову я в кабінеті Петра Омеляновича, пояснюю ситуацію. Як і раніше, він знімає телефонну трубку, дзвонить:
— Ця людина, Олено Петрівно, нам потрібна, я прошу тебе особисто, знайди вихід.
Не знаю, що говорила йому завідуюча, але, прощаючись зі мною, Петро Омелянович сказав:
— Можеш вже завтра вести малюка в дитячий садок. Усе буде гаразд.
Другого дня син справді був зарахований у дошкільний заклад.
— Дякую, — сказав при нагоді керівнику району.
— То не я зробив, — посміхаючись відповів Петро Омелянович, — то крісло, на якому сиджу.
І в тій системі, як бачимо, були порядні люди. Часи, на жаль, змінились, змінилось і ставлення. Якщо колись називали нас гвинтиками, то нині й на таке не дотягуємо. Гіркий присмак полину не полишає багатьох громадян. Звідси й зневіра, розчарування, почуття незахищеності. Особливо у молоді.

Влада діє часом за принципом: порятунок потопаючих — справа самих потопаючих. Ніхто не переймається проблемами тих, хто спить по чотири-п’ять годин, добираючись на роботу у Київ. Чи пенсіонерами, в яких ледь на хліб вистачає, оскільки навіть пігулки від нежитю коштують більше 70 гривень. А є ж і чимало інших болячок у старої людини. Зате дружнім хором звучать голоси, аби ми тугіше затягували паски.
Стовідсотково був правий пасажир маршрутки, який, переповідаючи прочитане в газеті, мовив: «Так і хочеться сказати, панове небожителі, майте совість, спускайтесь на землю. Спробуйте пожити на мінімальну зарплату чи пенсію, обігріти дім за 200 кубометрів газу, за які треба заплатити 720 гривень».
А практика, між тим, свідчить, що для того, аби обігріти середньостатистичну хату, необхідно як мінімум 400 кубометрів газу (за умови, що вона і утеплена, і вікна замінені). Це значить, що наведену вище суму потрібно подвоїти. Чий бюджет витримає таке навантаження?
Друкуючи таблицю тарифів на електроенергію, газета «Сільські вісті» обачно застерегла читачів, аби перед тим, як ознайомитися з ними, прийняли заспокійливе. І є від чого. Ще не встигли українці оговтатись від вересневого підвищення, як вже анонсовані нові. У першому кварталі 2016 року ті, хто споживає до 100 кіловат-годин електроенергії, платитиме по 67 копійок за кВт, а хто більше — по 99. Затим тариф зростатиме ще двічі, і сягне, відповідно, 90 копійок і 1,68 гривні.
— Куди ж ми йдемо? — нерідко можна почути серед людей. — Де вихід? Що робити?
— Поки бізнес не відокремлять від влади, толку не буде, — відповідають одні.
— В усьому винні олігархи, — твердять інші.
Усе це так, але є й немало нашої вини. Дивлюсь якось на малинський білий дім і згадую Миколу Рудченка. Скільки зусиль він доклав, щоб звести його. А поліклініку? А першу школу? Газифікація міста — теж дітище Миколи Миколайовича. Тільки от у депутати торік чомусь його не обрали…
Революцію Гідності розпочала молодь. Однак піднятий нею прапор підхопили інші. Спритніші. Досвідченіші. Вони й прийшли згодом до влади в центрі і регіонах. Як наслідок, у Верховній Раді, за свідченням самих депутатів, — 80 відсотків мільйонерів. Такого статусу сягнули й міністри. Домінують представники бізнесу і в інших сферах. Їхній вплив відчувається на кожному кроці. Навіть уряд іде їм на поступки. І Коломойському, приміром, відстрочив мільярдний борг з несплати податків. У той же час у простої трудівниці, яка не встигла погасити кредит, забирають через суд квартиру. Виходить — у кого грошей пуд, за того і суд.
Хто думає на рік уперед, казали древні мудреці, той сіє пшеницю, хто думає по десятиліття — закладає сад. А хто про вічність — виховує дітей, турбується про молодь. Саме їй належить майбутнє, саме їй доведеться міняти ситуацію на краще. Піднімати країну з колін. Бо не може поєднатись полум’я з вогнем — безмежна розкіш одних і злидні та безвихідь бідних.
Перша нагода зробити хоча б щось випадає 25 жовтня. Це ж так просто — прийти і проголосувати не за «гречкосіїв», а за тих, у кого руки просять роботи, хто вміє мислити, аналізувати, згуртовувати громаду. У кого по-справжньому болить душа за долю України.
Затим будуть вибори до парламенту, президента. Мусимо поставити перепону бізнесменам, олігархам та їхнім посібникам. Усі вони мають працювати на країну, а не на власне збагачення. Це тривалий і нелегкий шлях. Але найдовша дорога починається з першого кроку.
Нам не треба революційних потрясінь. Достоту набачились протягом останнього часу страхіть, горя і сліз. Спроможні добитись змін демократичним і цивілізованим способом. Ми ж таки козацького роду. Та й не вмерла ще ні сила, ні воля. А дорогу здолає той, хто йде.

Микола ПРОДАНЧУК.
м. Малин.

Читайте також: