Перед початком німецько-радянської війни 1941-1945 рр. у Малині мешкало близько десяти тисяч осіб. Це було типове місто півночі колишньої київської губернії, половину населення якого складали євреї. Тому, стрімкий наступ вермахту наприкінці червня – на початку липня 1941 року становив перед євреями подібних населених пунктів серйозну загрозу. Власне нацистська ідеологія будувалася на винищенні євреїв як небезпечного ворожого елементу для «чистокровних арійців», і тому підлягали повному фізичному винищенню. Але і для інших народів відводилась роль другосортної «людської біомаси»…
Наступ німецьких військових формувань був настільки потужним, що передові їх частини увійшли в Малин вже рівно через місяць початку війни, тобто 22 липня 1941 року. Мирне населення міста по-різному ставилося до розвитку подій. Одні сподівалися, що радянські війська стримають наступ німців. Інші розуміли, що потрібно швидко покидати місто і рухатися у глиб країни. Але були й такі, особливо серед малин чан старшого покоління, які просто не вірили, що німці здатні на масове винищення цивільного населення. Більшість представників цієї категорії населення ще пам’ятали прихід німецької кайзерівської армії у 1918 році та доволі толерантне і виважене ставлення до місцевого населення, зокрема і євреїв.
Уже з першого дня початку воєнних дій на заході країни малинський базар відреагував підвищенням цін на продовольчі товари. Та, насамперед, ціна різко піднялася на тяглову худобу, особливо коней, та гужовий транспорт. Вже наприкінці червня у Малині неможливо було придбати ані здорового коня, ані справного воза. Населення самостійно почало готуватися до евакуації.
Малинські євреї також опинилися перед важким вибором: чи покидати рідну домівку, з якою пов’язана історія всього їхнього роду чи самостійно відходи на схід. Хтось із них уже в перші дні війни ще поїздом добрався до Києва, а там виїхав на Харків. Інші – із родинами на своїм «багатим» родинним крамом на возах рухалися в бік Базару, Народич, а звідти – на Чернігів. Частину свого «багатства» вони залишали у порожніх будинках, чи прикопували на садибі аби після повернення знову скористатися ним. Одна єврейська малинська родина, яка мешкала поблизу меблевої фабрики вибралася у далеку дорогу, коли німецькі мотоциклісти були вже біля лісозаводу. Були й такі, що твердо вирішили залишитися. Вони так і не змогли психологічно порвати з рідним містом, рідним домом, пам’яттю про своїх предків, які вже давно спочивали на цвинтарі. Для них покинути Малин, здавалося, буде найбільшою трагедією життя. Навряд чи вони думали, що на них чекає більша трагедія.
Німецькі спецпідрозділи, які здійснювали каральні операції, мали вже відповідний практичний досвід фізичного винищення єврейського населення як в самій Німеччині, так і в окупованих європейських країнах. Як правило, до міста, де організовувалася така операція прибувала зондер- або айзацкоманда. Щоправда, за кілька днів до цього приїздила форкоманда, яка виконувала організаційні функції. Кількість і поіменний список осіб, яких повинні були ці команди стратити з’ясовувалися через взяття на облік всього населення через систему обов’язкової реєстрації. Про наказ зібратися єврейських мешканців міста повідомляли засобом листівок-оголошень, які розклеювалася на телеграфних стовпах та огорожах чи озвучувалися через гучномовець, що встановлювався на спеціальному автомобілі, який курсував вулицями населеного пункту. У таких наказах повідомлялося про місце збору та обов’язкову наявність харчів на кілька днів та теплого одягу.
Таким чином, формувалася певна кількість осіб, які підлягали ліквідації та визначалося місце, де вони тимчасово перебуватимуть. У Малині таким місцем виявилася виробнича територія меблевої фабрики. Місце розстрілу обиралося представниками спецпідрозділів. Як правило, це були кар’єри, природні яри, глибокі рови, урвища тощо. Фактично німцями використовувався практичний досвід, який свого часу їм передали органи НКВС. Таким місцем у Малині було вибрано Щербів яр, який мав дуже вигідне географічне положення між власне містом та залізничною станцією Малин.
Перше повідомлення про масове знищення людей нацистами в окупованому Малині прозвучало в одному із зведень Радінформбюро. Зокрема, в ньому говорилося, що німцями було заарештовано 120 осіб, серед яких тридцять жінок з дітьми. Кілька днів вони утримувалися на території меблевої фабрики і після цього дорослих було розстріляно, а дітей закопано живцем. Щодо даного факту, то в історичній літературі пишуть як про малинських євреїв, так і про циганський табір, який нацисти знищили повністю.
З іншого боку, дані щодо масового знищення євреїв різняться як в датах, так і в кількості розстріляних. Зокрема, в експозиції виставки «Голокост від куль: масові розстріли євреїв в Україні в 1941-1944 рр.», що проходила в Києві в Українському домі 8 вересня-3 жовтня 2011 року, стверджувалося, що 23 серпня 1941 року у Щербовому яру було розстріляно 670 євреїв. Важко однозначно відповісти наскільки ці дані відповідають дійсності. Як відомо, за офіційною статистикою, під час нацистської окупації в Малині було розстріляно 1113 осіб. Можливо, що тут мова йде про загальну кількість замордованих малинських євреїв, а не про одну каральну нацистську операцію.
Та разом з тим, з точки зору людської трагедії вона не стає меншою, оскільки смерть однієї людини – це втрата цілого світу. Також варто зазначити, що сторінка масових розстрілів у Малині під німецько-фашистської окупації мало вивчена і потребує ретельного дослідження архівних документів та спогадів очевидців трагедії. Свого часу у Щербовому яру було встановлено невеликий монумент у пам'ять загиблих. Та у другій половині 1960-х років рештки розстріляних були перепоховані на новому єврейському кладовищі. Туди було перевезено і цей скромний обеліск, який і до сьогодні з певними змінами знаходиться на цвинтарі.
В.А.Студінський, доктор історичних наук, м.Малин
