Готівка у матрацах – ознака бідної країни
Відомий історик Ярослав Грицак розмірковує над тим, як готівку задекларовану депутата та посадовцями можна обернути на користь України.
На його думку, культ готівки у матрацах – це ознака бідної країни третього світу. «На початку 1990‑х відомий економіст Ернандо де Сото вирішив з’ясувати, скільки грошей і нерухомості накопичилося у бідняків у п’яти країнах третього світу. Результат був таким само шоковим, як і наші декларації, – пише у «Новому часі» Ярослав Грицак.
Обсяг коштів і нерухомості на Гаїті у 158 разів перевищував усі інвестиції, які дістала країна до цього часу; в Єгипті — “лише” в 55 разів (і це притому, нагадаю, що Єгипет був одним з головних адресатів американської допомоги напередодні арабської весни — і зараз, після революції, зберігає цей статус).
Себто кожна з цих країн могла б стати заможною, якщо б вдалося капіталізувати все багатство, що перебуває в панчохах, тумбочках, під землею, на землі. Інакше — поки воно лежить там, не є капіталом. Гроші стають капіталом лише в той момент, коли потрапляють на банківські рахунки, перетворюються на акції тощо — коли кожен долар, соль, фунт, гривня, рубль перестають лежати і починають працювати.
Наші українські реформатори скаржаться, що в Україну залучається дуже мало інвестицій. І клянуться зробити все від них залежне заради збільшення їхнього обсягу. Де Сото каже інше: головним ресурсом навіть найбідніших країн є внутрішні заощадження населення — звісно, якщо змусити їх (заощадження) працювати. Інакше скільки не вливай зовнішніх інвестицій, вони пройдуть крізь місцеву економіку, як вода в пісок. А країна як була бідною, так і залишиться.
З огляду на електронні декларації, в українського революційного політикуму достатньо коштів, щоб інвестувати в розвиток своєї країни. Але він поводиться так, як жителі каїрських або мексиканських бідонвилів,— тримає гроші в кеші. Це звучить як діагноз для наших реформ: їх проводять люди, які або не хочуть реформ, або не вірять у них.
Зрозуміло, що багатство завжди викликає заздрість і ненависть серед менш заможних. Особливо в тих країнах, де багаті стають все багатшими, а бідні — біднішими. Як писав Макіавеллі, люди швидше забудуть смерть батька, ніж втрату майна. Але найбільша помилка за таких обставин — надія на соціальне робінгудство: забрати багатство в багатіїв і розділити його серед бідаків. Боротися потрібно не проти багатства — потрібно боротися проти бідності.
І тут на допомогу знову приходить де Сото зі своєю історією. Бідність, стверджує він, була нормою для минулого, але стала винятком для сучасного Заходу. Загадка західного капіталізму в його здатності інтегрувати учорашніх незаможників у заможних людей, перетворивши їх на середній клас. Де Сото на пальцях показує, як і коли це сталося на Заході, включно із США,— внаслідок політичних та економічних реформ, які перетворили кеш на капітал.
Джерело:Новий час
