Йосип Кульчицький виховав не одне покоління малинських спортсменів, багато з них досягли високих результатів у спорті, а 34 вихованця продовжили справу вчителя й нині тренують молоде покоління у різних куточках України та за її межами. Сьогодні Йосип Людвігович в гостях у редакції «Малинських новин».
— Йосипе Людвіговичу, чому обрали спортивний шлях у житті?
— Любов до спорту прищепив мені ще мій перший наставник — вчитель фізкультури школи №2 Григорій Олександрович Ракович. Я дуже добре бігав, тому неодноразово брав участь у спортивних змаганнях різного рівня. Захищав честь як школи, так і району та області. У шкільні роки здобув титул чемпіона області, їздив на чемпіонати України. Отож, як тільки отримав атестат, в 1956 році, вирішив вступати до інституту фізкультури — іншого шляху для свого майбутнього не бачив. Батько, щоправда, заперечував, казав, що зі своїм спортом буду все життя голодним — він був найкращим ковбасником у місті й, звісно, прагнув, щоб я продовжив його справу та пішов на м’ясо-молочний факультет у інститут харчової промисловості. Втім, стати студентом-фізкультурником мені тоді не судилося, адже напередодні іспитів пошкодив ногу. Отож за кампанію з друзями пішов вчитися до Малинського лісотехнікуму. Там мене тренував Петро Герасимович Попов — сильний спортсмен, футболіст, раніше грав за московський «Спартак». Вчитель дуже хотів, щоб я також став футболістом, адже мав здібності, проте мені більше до вподоби була легка атлетика.
— По закінченню лісотехнікуму, напевно, знову подались до інституту фізкультури?
— Ні, мене забрали до армії у Сімферопіль. До речі, нам тоді пощастило, адже до однієї частини потрапили три одногрупники. Проте спортом займатися не припиняв й під час служби. У травні 1960-го взяв участь у першості Кримської дивізії й переміг на дистанціях 1500 і 800 метрів. Перед змаганнями нам пообіцяли, що переможців переведуть на службу до Києва. Так і сталося, мене разом з товаришем забрали у київські війська, а потім прикомандирували до спортивного клубу армії. От там була справжня школа! Я був у одній команді з олімпійським чемпіоном з метання списа Віктором Цибуленко, чемпіоном СРСР з бігу на 200 метрів з перешкодами Василем Анісімовим, мировим рекордсменом з бігу на 3000 метрів Григорієм Тараном, чемпіоном СРСР з метання спису Євгеном Графовим. Останній зіграв дуже велику роль у моєму житті, адже «заразив» пристрастю до метання списа. Саме тоді я остаточно вирішив стати тренером, й невдовзі подав документи до Київського інституту фізкультури. На той час вступити туди було нелегко, адже крім спортивних дисциплін, здавали ще й фізику, хімію та іноземну мову. Проте я не зганьбив себе й всі іспити здав на «п’ятірки», крім німецької — за цей предмет поставили «четвірку». Так нарешті став студентом інституту фізкультури, але закінчити вуз не пощастило — за сімейними обставинами був змушений покинути навчання. На той час я уже мав дружину, й у нас народився син Олександр, тому вкрай потрібно було заробити гроші для сім’ї.
— Як же стали тренером?
— Деякий час працював на паперовій фабриці, а у 1963-му році, пам’ятаючи мої спортивні досягнення, мені запропонували посаду вчителя фізкультури у школі №3. На пропозицію одразу погодився, й вступив на заочне відділення Кам’янець-Подільського педінституту на факультет фізвиховання. Закінчив вуз у 1968 році.
— Коли потрапили до спортивної школи?
— ДЮСШ заснували у 1963-ому році. Щоправда, три роки спортивна школа працювала на громадських засадах. Тренували дітей вчителі фізкультури з міських шкіл: Григорій Ракович, Віктор Полтавець, Марія Мовчан, Віктор Кораблін і я. Очолював заклад Дмитро Скуратівський. Уже через рік, в 1964-му році, вихованка ДЮСШ Лариса Позднякова виборола на Всеукраїнській спартакіаді школярів золоту медаль, інші учасники привезли до міста чотири четвертих місця. Отже, додаткові заняття у спортшколі були результативними, й з 11 лютого 1966 року ДЮСШ почала працювати офіційно. Через 10 років, 11 лютого 1976-го, мене призначили директором. На цій посаді працюю дотепер. Хоча, підкреслю, що насамперед я тренер, а не керівник, адже це моє справжнє покликання.
— Що змінилося з часів відкриття спортивної школи?
— Спочатку у спортшколі було лише два відділення: легка атлетика і гандболл. Згодом гандболл закрили, а після офіційного відкриття школи дітям запропонували заняття з боротьби класичної (тренер Валентин Тупота), велоспорт і лижі (тренер Олександр Грищенко) та легку атлетику (тренер Йосип Кульчицький). Зараз в ДЮСШ 14 працівників, є легка атлетика, вільна боротьба, велоспорт і футбол. Маємо можливість слідкувати за здоров’ям спортсменів, адже у штаті є лікар. Щоправда, потрібні умови для тренування створено лише для борців, інші змушені пристосовуватися до того, що маємо. Надостатнє й фінансування, цьогорік з міського бюджету для участі у змаганнях виділено лише 9600 гривень. Добре, що спонсори виручають, інакше на більшість змагань малинчани не змогли б поїхати.
— Які досягнення вихованців ДЮСШ запам’ятались найбільше?
— У 1972 -ому році про Малин дізнався увесь Радянський Союз, адже юна малинчанка Наталія Хусаїнова стала переможницею Всесоюзної спартакіади школярів — тоді про це писали у всіх центральних і українських газетах. У семидесяті прославили наше місто і Тетяна Косориженко, і Лідія Єщенко та інші. Серед моїх вихованців відзначу Василя Шостенка — чемпіона України з бігу на 1500 метрів, Людмилу Гаманюк — чемпіонку України з метання спису серед юніорів, ну й найбільші досягнення, звісно, у Дмитра Косинського. Цьогорік він став чемпіоном України, а також найкраще метнув спис у командному чемпіонаті Європи.
— Дякую за розмову. Успіхів і високих спортивних досягнень вашим вихованцям.
Ірина Романішена.
