«Ось дивлюся на свою Іванку й розумію: нікому вона, крім мене, не потрібна... Ні, не так — вона потрібна мені, моїй мамі і сестрі. Сподіваюсь, що з часом — і Єгору...
А так…
Сьогодні нам сказали, що коляску, яку чекаємо майже рік, у цьому році ми не отримаємо — мінсоцполітики й уряд вважають, що таким діткам можна обійтися без НОРМАЛЬНИХ колясок. Аякже. Це ж не перейменування вулиць або ще якась маячня, якою чиновники замилюють людям очі…
Накипіло…
Від влади й уряду ми не отримуємо нічого: ні підгузників, ні протисудомних, ні медикаментів, ні реабілітації. І ще багато таких НІ і НЕ...
Ми не потрібні: не потрібні державі, на нас можна показувати пальцем, кидати в наш бік косі погляди й шепотітися за спинами... А от допомогти… Та що там допомогти — дати те, що належить згідно із законом! Зате у відповідь чудова відмовка: «Вибачте, грошей у бюджеті немає. На все є, а на вас — немає».
Дістало…
Пробач, доню, що не вберегла тебе від «криворуких» лікарів, та ще й народила не в тій країні… В інший ти б жила, а тут ти існуєш в межах нашого двору…
А ви, шановні уряд і наші міські влади: гребіть під себе лопатою, тільки дивіться, щоб не вдавились, бо на той світ усе не заберете…»
Мама хворої на ДЦП дівчинки (м. Малин).
P.S. Хочемо нагадати міській владі постанову кабінету міністрів України «Про затвердження Порядку забезпечення технічними та іншими засобами реабілітації інвалідів, дітей-інвалідів та інших окремих категорій населення, переліку таких засобів». Де чітко вказано, що органи соціального захисту населення або сервісні центри за зареєстрованим місцем проживання чи за місцем фактичного проживання дитини інваліда — забов’язані надавати забезпечення засобами для одягання та роздягання, допоміжними засобами для особистої гігієни, допоміжними засобами для особистої рухомості, переміщення та підйому, засобами для пересування, меблями, оснащенням, спеціальними засобами для орієнтування, спілкування та обміну інформацією
