Олена Микитівна уже відсвяткувала своє сорокаріччя. Для неї школа давно стала сім’єю, а учні – дітьми, бо ж власної ні родини, ні дітей не має. ЇЇ колишнє перше і єдине кохання десь з-під шару років інколи зринає спогадом, який щоразу водоспадом болю обливає її днину. Як би ж можна було прокрутити плівку життя назад – в юність…
…Під стріхою нового будинку, до якого недавно переїхала сім’я Олени, ластівки звили гніздо. Бачила дівчина таке у бабуся на сволоках у хліві, а от щоб біля хати – не зустрічала.
– Це на добро, на щастя, птахи не гніздяться будь-де, – задумливо говорила баба Марина.
І в Олениній свідомості сіре конусоподібне сплетіння було символом благополуччя і її омріяного щастя.
Дівчина закінчила школу. Вступила до вузу. Там познайомилася з юнаком, котрий став її першим коханням, її мрією. Вона, здавалося, боялася вірити у те, що це взаємно. Невже і справді він може так, як вона, не спати ночами, жити від зустрічі до зустрічі?
Кохання розквітало і поєднувало їх чистими, як погожий досвіток, променями ніжної пристрасті.
Закінчувався перший курс. Після останнього екзамену дівчата вирішили відзначити – організувати вечірку.
– Я повинен їхати додому. Наш клас збирається святкувати п’ятиріччя закінчення школи, – сказав Сергій..
– Ну, що ж, – розвела руками Оленка. – Їдь. А потім?
– Шукатиму підробітку. Я тобі телефонуватиму.
Оленка була ображена: не пішла на вечірку і плакала, обійнявши подушку.
Коли приїхала додому, часто згадувала слова коханого. В душі народжувалися підозри, що його почуття не були такими щирими і глибокими…
А потім турбували інші здогади… І лікар підтвердив, що вона чекає дитину.
То був незабутній день в житті. Вона, що вже привчала себе до розлуки з коханим, носить в собі його дитину. Майбутнє лякало невизначеністю.
Мама зустріла це повідомлення спокійно, бодай, зовні.
– Ти доросла, мені важко тобі щось порадити. Якби ж я хоч того Сергія бачила…
Батько мовчав. Його думки озвучувала мама. Він дуже хотів зустрітися із «зятем» – так він його називав зовсім без гумору.
Сергій не телефонував більше місяця. Олена була стомлена своїми муками. Вона частенько підходила до пташенят, що сиділи в гнізді і чекали батьків, які вправно приносили їм «ласощі», і – заздрила.
– Бачиш, доню, і птахи не відкладають яєць, не висиджують пташенят, доки гніздо не зів’ють. Так має бути, – сказала якось бабуся. – Інакше – важко.
Олена вже не чула останніх слів. Слова найріднішої з дитинства людини стали останньою краплею на терезах її вагань. Хвиля болю і образи поглинала все єство. І єдиний вихід із цього лабіринту, Олена бачила в зверненні до лікаря з проханням перервати вагітність. Це, думалося, звільнить її від страждань. І вже ніщо не буде пов’язувати її з Сергієм.
– Не роби цього, доню, – спробувала відговорити мати,– Не ти перша, не ти остання – виростимо дитину.
– Я не потрібна йому, мамо. Мабуть, вже інша є. А в мене ж попереду чотири роки навчання. Зав’яжу собі світ, а він буде ходити і сміятися. А ще почекаю, тоді буде пізно.
– Як знаєш, – прошепотіла мати.
Коли все сталося, Олена не почула полегшення, тільки біль. Вона кілька днів не виходила з кімнати. Не плакала – тільки мовчала.
…Одного ранку її розбудив телефонний дзвінок. То був Сергій. І телефонував він із поштового відділення її села. Питав, як добратися до хати.
– Готуй сніданок, я біжу, – нетерпляче мовив парубок.
«Господи, чому ж він не приїхав тиждень тому.» – мимоволі вирвалося з вуст Олени.
Ніби не своїми руками відчинила Сергію двері. Він поцілував її, а Олена ледь стримала сльози. Потім вирвалася з обіймів.
– Ввійти можна? – відчувши холод коханої, запитав Сергій.
– Заходь, – байдуже мовила Олена.
– Не ображайся. Я проживав у такому глухому селі, що телефон був лише в керівництва, не міг зателефонувати. Знаєш, я приїхав тобі сказати…Виходь за мене заміж.
Олена затулила обличчя руками і дала волю сльозам.
– Що з тобою сталося, Оленко?
– У нас була б дитина…
– Була б?! – вникаючи в сказане коханою, відступив. – Як ти… могла?
Сергій курив на порозі, не маючи сил ні повернутися в будинок, ні піти геть.
А подвір’ям низько кружляли ластів’ята: чи на дощ, чи на грозу…
Лариса Кононученко
