Минуло вже три тижні, як у Малині завершили свою роботу волонтери організації «Будуємо Україну разом», які три тижні в межах своїх сил та можливостей змінювали обличчя Малина: допомагали з ремонтом осель багатодітним сім’ям, ремонтували приміщення колишнього центру дитячої творчості по вулиці Грушевського, створили чудовий вуличний арт-простір на пішохідній частині вулиці Кривенчука та новий мурал на п’ятиповерхівці по вулиці Гагаріна. Залишається сподіватися, що малинчани належно оцінили роботу волонтерів (і, сподіватимемося, цінуватимуть її).
Ми поговорили з одним із учасників «БУРу» Олексієм Лавриненком, відповідальним за освітньо-культурну програму табору, про створення та основну мету діяльності волонтерського проекту «БУР», що мотивує «БУРівців» займатися волонтерством, як працювалося волонтерам в Малині та інше.
«МИ ПОЧАЛИ ПРАЦЮВАТИ НЕ ЛИШЕ НА СХОДІ, А Й ЗАГАЛОМ НАД КОНЦЕПТОМ: ЯК САМЕ БУДУВАТИ ГРОМАДУ, ДЛЯ ЧОГО ОБ'ЄДНУЄМО ЛЮДЕЙ, ЯК ЦЮ ЕНЕРГІЮ МОЖНА ВИКОРИСТОВУВАТИ»
— Цікаво для початку дізнатися про сам волонтерський проект «Будуймо Україну Разом». Із самого початку, наскільки мені відомо, волонтери відновлювали зруйновані під час бойових дій на Сході України будинки?
— Так, 2014 року це була фактично поїздка друзів до друзів у Краматорськ майже відразу після його звільнення. Люди, які розпочали проект, були з УКУ (Українського католицького університету — В.П.), які вже на той момент створювали різні культурно-освітні заходи, як от, наприклад, Різдво у Львові чи Великдень в Мелітополі, проводили культурно-освітні візити молоді одних громад до інших. Коли розпочався конфлікт і серйозніші проблеми, небайдужі люди захотіли поїхати й допомогти іншим. Тоді у Краматорську в багатоповерхівках оновили і засклили 25 пошкоджених квартир, зробили якісь базові внутрішні ремонти, підготували помешкання до зими. Зрозуміли, що це можна і потрібно робити системно, побачили місцевих, які хотіли робити щось на довгостроковій основі, зайнялися створенням вільного простору, який потім перетворився на «Вільну хату». Це величезна культурно-освітня платформа, яка в Краматорську «забезпечує» культурно-освітніми заходами не лише молодь, а й усе місто. Майже кожна громадська організація знає про цю платформу. Стало зрозуміло, що можна і треба робити такі формати волонтерських таборів по принципу, як це робиться загалом у світі, де такий формат існує вже близько ста років.
З 2015 року це вже був осмислений проект у форматі волонтерського відбудовчого табору. З 2016 року він мав і культурно-освітню програму. Поступово він переріс в концепт, де ми не лише будуємо у вузькому значенні слова, а й будуємо зв’язки між людьми. І відповідно почали працювати не лише на сході, а й загалом над концептом: як саме будувати громаду, для чого об’єднуємо людей, як цю енергію можна використовувати. 2016 року з’явилися такі табори в місті Червоноград, потім і в Центральній Україні, наприклад, у містах Сміла, Світловодськ, тобто в громадах, які не мають безпосереднього відношення до війни.
На початку працювали за адресною допомогою. Ми допомагаємо переселенцям, атовцям, багатодітним сім’ям, сім’ям, де виховуються діти з інвалідністю. Саме з 2016 року почали займатися і створенням молодіжних платформ, бо зрозуміли, що «Вільна хата» має дуже сильну віддачу для громади. Зрозуміли, що адресна допомога — це лише інструмент по залученню волонтерів й об’єднання людей, які приїжджають в табір з усієї України та із-за кордону, а от створення такої культурно-громадської платформи на місцях допоможе не загубитися місцевій молоді, а навпаки — набирати обертів і впливати на постійній основі на свою громаду. До прикладу, у попередньому таборі в Заліщиках, невеликому містечку на Тернопільщині, ми теж відкрили культурно-освітню платформу № 8. Це найменше місто, де ми змогли відкрити таку платформу. У них вже на перший захід, який вони організували після нашого від’їзду, прийшло близько 40 молодих людей з громади. Це вже маленькі успіхи, показник того, що робилося там три тижні — час нашого перебування. Тобто зусилля нашої команди, наша підготовка не проходить даремно, й уже на самих початках можна бачити результати. У що це переросте, важко казати, але, як мінімум, імпульс уже заданий.
— Як ви обираєте місто, де хочете реалізовувати свої проекти?
— Ми робимо call, оголошення для всієї України через соцмережі, презентуємо різними способами наш проект, його цілі, принципи. Будь-хто зі своєю маленькою ініціативною групою, командою, організацією, місцевою владою може подати заявку, запросити наш проект у своє місто. Цьогоріч ми отримали 96 заявок з усієї України, з них відібрали 16, взимку поїхали в ознайомчий тур у міста, познайомилися з потенційними сім’ями, з якими будемо працювати. Побачили, чи є громадський простір, який можна створити, чи буде співпраця з владою, чи бізнес ставиться з розумінням до наших ініціатив, чи вдасться налагодити співпрацю і чи матиме вона потенціал. Ми відібрали дев’ять міст і тепер працюємо.
Відповідно, коли ми були в Малині, побачили сім’ї, яким хочемо допомагати і віримо, що наша фізична допомога з перекриття покрівлі чи створення каналізації у ванній допоможе сім’ям дати імпульс для їх саморозвитку, кращому вихованню дітей, загалом позиціонуванню себе як активних громадян.
У Заліщиках ми допомагали атовцю з каналізацією, з ванною. Тепер у нього трохи кращі умови життя, у нього з’являється більше часу робити щось, чого він не робив до цього. Наприклад, людина хоче поїхати на інший табір і так само допомагати іншим, як допомогли і йому, а також бути активнішим у своїй громад. Є, наприклад, чудовий проект «Старший брат». Якщо, наприклад, дитина чи підліток втратить батька, ним опікуватиметься ментор. Саме під це «заточений» цей проект: допомагати таким молодим людям самореалізуватися в житті. Цей табір показує, що піклуватися один про одного — це правильно й нормально, що це можна робити і без нашої допомоги та втручання.
— У Малин вас, наскільки мені відомо, запросило ГО «Свічадо»…
— Так, в першу чергу Людмила Гераймович, вона подавала заявку, але також ми активно із самого початку запрошували долучатися активістів з організації «Молодь в дії». Вони постійно співпрацюють з нами: декілька чоловік працюють на громадському просторі, приходять на наші культурно-освітні заходи, їздять з нами в поїздки, брали участь у концерті на відкритті вуличного арт-простору на вулиці Кривенчука.
«НАМ ВАЖЛИВО, ЩОБ НАША МАТЕРІАЛЬНА ДОПОМОГА, РЕМОНТ СТАЛИ ІНСТРУМЕНТОМ ВПЛИВУ»
— За якими критеріями ви обираєте, на яких проектах працювати?
— Про категорії я вже говорив. Це ті категорії, які не можуть самостійно досягти базового рівня у своєму побуті, коли в сім’ї дитина з інвалідністю, або ж це багатодітна сім’я, або ж це родина атовця, де тато перебуває більшість часу на фронті, або ж загинув чи став інвалідом, тому ці сім’ї потребують додаткової підтримки. На жаль, держава не має програми підтримки таких сімей, а якщо і має, то лише на папері. Ми хочемо допомагати цим людям, бо віримо, що та ж адресна допомога активізовує громаду і показує гарний приклад.
— Нагадайте, яким сім’ям ви допомагаєте у Малині?
— Ми працюємо з пані Ольгою Дідковською, багатодітною мамою, в якої шестеро дітей, серед яких дитинка-інвалід. Працюємо з Наталією Танявською, в якої згоріла покрівля після пожежі. Мали б працювати ще з атовцем Іваном Афанасьєвим, але він не зміг підготуватися до проекту, не зміг вчасно подати всі документи, щоб отримати землю, — він досі в процесі отримання землі, тому ми не можемо йому допомогти, на жаль.
Хочу сказати, що коли виїжджаємо в ознайомчу поїздку, щоб розуміти, чи можемо ми працювати в цьому місті, чи будуть недаремними наші зусилля, ми знайомимося максимум з вісьмома сім’ями, яким потрібна допомога, шукаємо їх через наші контакти. Дослухаємося і до порад соціальних служб, які нам вказують сім’ї, що перебувають не лише в складному матеріальному, а й часто в таких сім’ях багато психологічних проблем, проблем з алкоголем тощо. Ми такі сім’ї не беремо, бо розуміємо: за три тижні не можемо вплинути на їх психологічну атмосферу. Нам важливо, щоб наша матеріальна допомога, ремонт стали інструментом впливу. Для людей, наприклад, із проблемою алкоголізму це не стане інструментом впливу, вона не зміниться на краще.
«ВУЛИЧНИЙ АРТ-ПРОСТІР — ДОВОЛІ ЦІКАВИЙ ДЛЯ НАС ЕКСПЕРИМЕНТ, БО ПОКАЗУЄ, НАСКІЛЬКИ ВЗАГАЛІ ГРОМАДА ЗМОЖЕ САМООРГАНІЗУВАТИСЯ
— Чому «БУР» займається й створенням вуличного арт-простору?
— Вуличний арт-простір — це наш досить серйозний експеримент, бо такі вулиці насправді досить популярні і мають дуже гарні відгуки в містах, де вже створено якесь культурне середовище. У Львові є такі вулиці, у Чернівцях, в Івано-Франківську. У Малині є маленька пішохідна вулиця. Дуже цікаво навіть з підходу взаємодії з громадою спробувати перетворити її на щось більше, ніж просто пішохідну вулицю, створивши якісь мобільні меблі, платформи. Тобто створити умови, де місцеві мешканці самі зможуть вирішити, як вони хочуть взаємодіяти з цим простором: поставити, де захочеться тумбу, щоб почитати, пограти в шахи, зробити концерт чи якийсь виступ.
Це доволі цікавий для нас експеримент, бо показує, наскільки взагалі громада зможе самоорганізовуватися. Ми робимо арт-простір за умови і бажання якоїсь компанії чи міста долучитися, вкластися в цей проект, бо ми не хочемо робити це виключно з нашого боку, ми хочемо, щоб громада, в першу чергу, сама захотіла зробити це для себе. Наприклад, в даному випадку відгукнулася компанія «Форест-Технолоджі», яка надала необхідний матеріал, деревину для роботи. З нашого боку — команда волонтерів. Плюс дозвіл та підтримка місцевої влади. Побачимо, як ця «фізична» допомога вплине взагалі на розуміння культурно-освітньої можливості громади. Вулиця Кривенчука знана, як притон після 22-ї години. Ми робили опитування, багато містян говорило, що взагалі після 22-ї стараються там не бувати. Відповідно, для нас це маленький виклик, культурний експеримент, наскільки ми зможемо «фізичним» впливом змінити середовище, приїхати пізніше і побачити, що це дійсно місце, де люди хочуть збиратися і бути, а не бояться ходити після 22-ї години.
Стосовно колишнього приміщення станції юних техніків по Грушевського 40, тут простіше. Це класичний формат, у якому ми працюємо. Дай Боже, щоб це була для нас культурно-освітня платформа № 9. Ми взяли закинуте приміщення, разом з ГО «Свічадо», яке отримало в оренду це приміщення у міської ради на три роки. Ми сподіваємося, що для них і разом з ними створимо «фізичне» середовище, і за три роки вони його наповнять до того рівня, коли воно користуватиметься попитом у громади. Відповідно місцева влада, та й узагалі громадськість, будуть розуміти цінність приміщення і середовища, продовжать їм оренду, і вони на постійній основі будуть створювати культурно-освітні заходи для громади.
«В ПЕРШУ ЧЕРГУ, ЛЮДЕЙ МОТИВУЄ САМЕ СЕРЕДОВИЩЕ. ВОНИ З'ЇЖДЖАЮТЬСЯ, РОЗУМІЮЧИ, ЩО ТУТ ТАКІ Ж ЛЮДИ ПРИЇХАЛИ ДОПОМАГАТИ ІНШИМ, Й ОСЬ ЦЯ ЕНЕРГІЯ СТВОРЕННЯ ЇХ ЗАРЯДЖАЄ»
— Як виглядає робочий день волонтера?
— День волонтера розпочинається о сьомій ранку з пробудження. О 7:20 ідемо на вибір або на зарядку, або на йогу. О восьмій снідаємо, о дев’ятій виїжджаємо на об’єкти, там ми працюємо до 15-16-ї години з проміжною перервою. Опісля повертаємося назад, обідаємо, трохи відпочиваємо й о 18-й у нас починається культурно-освітня програма. Сьогодні це може бути лекція, завтра виїзна поїздка, майстер-клас, запрошені гості, активні ігри. Все це відбувається зазвичай до 20-21-ї години. Потім у кожного є вільний час, який кожен може розподілити, як заманеться.
— Що мотивує волонтерів займатися цією справою?
— Це дуже різні люди, майже в кожному таборі є люди «30 +», майже в кожному таборі є ті, які мають сім’ї, які взяли відпустку на роботі й приїхали до нас. Є багато людей, які надихають тим, що спеціально готують, планують, виділяють час на те, щоб тиждень присвятити іншим людям, іншій громаді.
Напевно, в першу чергу, людей мотивує саме середовище. Вони з’їжджаються, розуміючи, що тут такі ж люди приїхали допомагати іншим, й ось ця енергія створення їх заряджає. Я ніколи не чув, щоб людина скаржилася, що вона виснажена. Навпаки, всі їдуть додому і говорять, що вони натхненні й заряджені позитивом. Банальний приклад. Одного тижня поїхав Володя, кранівник висотного крану. Він попрацював на нічній зміні в суботу й одразу після роботи сів на електричку, приїхав сюди, попрацював з нами тиждень, першою ж електричкою поїхав додому, вийшов знову на роботу на зміну. Тобто взяв собі тиждень відпустки, може навіть неоплачуваної, і спеціально приїхав на табір. Та переважна більшість волонтерів — це молоді люди, студенти і навіть школярі, бо в нашому проекті можна брати участь з 16 років.
— Все ж переважна більшість волонтерів — не професійні будівельники?
— Не те, що непрофесійні будівельники, а часто люди, які взагалі ніколи не пробували займатися ремонтними роботами. Для них просто цікаво навчитися чогось нового. Волонтер приходить ввечері з роботи і розповідає, як вона змогла сьогодні класно зашпаклювати стіну, і це взагалі перший раз в житті, коли вона шпаклювала. Або ж хвалиться, що тепер знає, як замішати цемент. І тепер, коли вдома чекатиме маленька ремонтна робота, їй не доведеться хвилюватися, бо вона вірить у власні сили, що зможе впоратися. Дівчатам дуже подобається працювати з різними машинами — шліфувальною, різальною, болгаркою. Людей мотивує, що їм вдається зробити щось. Наше завдання — підтримати цю ініціативу, дати їм можливість вчитися. Бо проект і покликаний, щоб використовувати цю допомогу як інструмент діалогу та саморозвитку.
— Тобто, якщо не вмієш працювати будівельником — навчать?
— Так. Звичайно, це не означає що відразу відправлять працювати, наприклад, на покрівлю, бо ми все ж дивимось, чи може людина виконувати ту чи іншу роботу. Останнім часом майже на кожному таборі є людина з обмеженими можливостями. Була у нас майже сліпа дівчинка Аліна, проводила йогу, працювала з нами на об’єкті, була повноцінною частиною табору. Зараз ми як організація, як команда вчимося, що не проблема мати у групі людину з обмеженими можливостями і її така само можна включити в процес. Це лише справа підготовки.
— Щодо іноземних волонтерів. Ви їх знаходите, чи навпаки — вони вас?
— Деякі самі знаходять, деякі приїжджають за створеними в минулому партнерствах і зв’язках. Наприклад, у нас 15 людей працюють над проектом. Відповідно зараз людина в офісі комунікує з іншою організацією і позиціонує наш проект, яким чином він може бути цікавим і корисним для іншої організації. Зараз з нами в таборі працюють волонтери із США Ребека і Ден, які познайомилися з проектом ще 2015 року через нашу організацію. Вони зрозуміли, що це таке, приїхали вже по спланованому плану співпраці однієї організації з нами. Тепер спільнота молодих людей, які слідкують за американською організацією, знає, що є такий табір, є така програма, є така можливість приїхати. Ці люди подають заявку і приїжджають. Спочатку був створений персональний зв’язок, наприклад, з керівником організації, тобто за принципом «людина-людина», зараз це співпраця на рівні «організація-організація». Але були і випадки, коли нас знаходили по новинах, по хештегах, персональних зв’язках.
— Як можна долучитися до проекту?
— У нас є активна сторінка у Фейсбуці, де ми щодня публікуємо якісь історії, новини про те, чим і для чого ми займаємося. Там же в «голові» сторінки закріплений пост з посиланням на анкету. Всі, хто бажає, може її заповнити, ми передзвонюємо і збираємо волонтерів на табір. Вони подають заявку, що хочуть поїхати на табір у якесь місто на певні дати, пишуть свою мотивацію, контактні дані, ми передзвонюємо і запрошуємо на табір.
«У ЗАЛІЩИКАХ МЕРКИНЯ ПРИХОДИЛА ДО НАС НА ЙОГУ, ЇЗДИЛА З НАМИ НА ЕКСКУРСІЮ, ПРОВОДИЛА СВОЮ ПРЕЗЕНТАЦІЮ НЕ ЯК МЕРА, А ЯК БАГАТОДІТНОЇ МАТЕРІ, ЯКА ПОЄДНУЄ МАТЕРИНСТВО Й УЧАСТЬ У ГРОМАДСЬКОМУ ЖИТТІ»
— Чи важко вам було працювати в місті? Можливо, було нерозуміння влади, населення, важко було долучити місцевих мешканців до співпраці?
— За історію проекту були і складніші громади. Раніше пріоритет надавався сходу, там були громади, в яких відчувалося нерозуміння. Не можу сказати, що Малин важке місто. Тим не менше, якщо ділитися моїми персональними очікуваннями не на рівні організації, а просто мене, як частини команди, я хотів би трохи кращої співпраці і взаємодії різних представників громади міста, які планували брати участь в проекті.
Порівнюючи попереднє місто Заліщики, де живе вісім тисяч осіб, у Малині живе в три рази більше. Я очікую, що тут повинно бути більше активних людей. Насправді, таких людей небагато. Це декілька людей зі «Свічадо», з «Молодь в дії», кілька чоловік, об’єднаних навколо клубу розвитку «Простір» Марії Василенко. Місцева влада ніби й зацікавлена, але водночас на неформальному особистісному рівні, на рівні волонтерів у нас з ними немає діалогу. У Заліщиках меркиня приходила до нас і на йогу, і їздила з нами на екскурсію, проводила свою презентацію не як мера, а як багатодітної матері, яка поєднує материнство й участь у громадському житті міста. Це не камінь в чийсь бік, це просто приклад, розуміння й залученості однієї громади. Тут жоден з волонтерів не бачив мера в обличчя, мер не бачив волонтерів. Наприклад, волонтер з нашого табору, якому 17 років, окрім навичок будівельної роботи міг би почерпнути досвід із управління містом пана Олексія, і як він як молода людина через п’ять років міг би серйозніше впливати на громаду. Так само і пан Олексій міг почути від цього волонтера щось, на що він раніше не звертав увагу, а це, можливо, наштовхнуло б його на якісь подальші дії, кореляції своєї управлінської стратегії.
Така співпраця в Малині є, але я бачив і кращі приклади, тому точно є над чим працювати і нам як команді, і мені як людині, яка організовує програму, але так само і громаді, яка запросила нас. Офіційна співпраця є, але діалогу на рівні «людина-людина» не вистачає.
«У 2016 РОЦІИ ПОЗНАЙОМИВСЯ З «БУРОМ», ЗРОЗУМІВ, ЩО ЦЕ ІНІЦІАТИВА, В ЯКУ ХОЧУ ВКЛАДАТИ БІЛЬШЕ І БІЛЬШЕ ЧАСУ»
— Якою була особисто ваша історія волонтерства?
— Для мене все почалося на серйозному осмисленому рівні у 2011 році. Я собі визначив, що покидаю університет, бо не знаходжу там свого розвитку на тому рівні, який я уявляв, розумів, що це середовище не може його дати. Паралельно з тим, як я розумів, що це мені не підходить, почав відкривати для себе різного роду організації, в яких почав відчувати, що це мені підходить. У 2011 році я поїхав на велику волонтерську програму від Європейської комісії Європейського союзу як «Europien volonter service» (EVS) і дев’ять місяців працював зі студентською молоддю, зі школярами, зі студентами коледжу в Польщі, організовуючи позакласні активності, які ми командою волонтерів могли запропонувати: спорт, презентації, розвиваючі ігри для молоді від 8 до 18 років. Коли я пропрацював весь навчальний рік волонтером, я зрозумів, що це мені подобається, це насичує мене більше, ніж виснажує, я готовий і хочу вкладатися в таку діяльність. Я почав шукати, що відбувається подібного на українському просторі на ринку громадських організацій, в яких напрямках вони працюють і в яких форматах. Побачив, що в нас хоч трохи, але є формат волонтерських таборів і почав цим займатися. Також, оскільки на той час я добре володів англійською, почав працювати з німецькими організаціями, допомагати їм організовувати міжнародні волонтерські табори в Німеччині.
У 2016 році познайомився з «БУРом», зрозумів, що це ініціатива, в яку хочу вкладати більше і більше часу. З цього року я вже офіційно працюю над цим проектом як людина, яка отримує зарплату за те, що вона робить.
«МИ БАГАТО ВИКОРИСТОВУЄМО СЛОВО «СПІЛЬНОТА», БО ДІЙСНО ХОЧЕМО ІЗ ЧОГОСЬ МАТЕРІАЛЬНОГО, В КОНКРЕТНОМУ МІСЦІ СТВОРИТИ СПІЛЬНОТУ, ТОБТО КОМАНДУ ЛЮДЕЙ, ОБ'ЄДНАНИХ СПІЛЬНОЮ МЕТОЮ ВПЛИВУ НА РОЗВИТОК ГРОМАДИ»
—З вашого особистого досвіду, чи стають наразі громади більш активними, чи з’являється за останні роки більше активних людей, чи все ж поки це лише невеликі острівці? Навіть порівнюючи з закордоном
— Я думаю, точно відбуваються якісні зміни. Із закордоном порівнювати важко. Я більше бачу Німеччину та кілька країн Євросоюзу. Там громадянське суспільство формувалося раніше, у більшості країн після Другої світової війни. Були країни комуністичного блоку, як Польща, з якою ми часто себе порівнюємо, у яких це суспільство почало формуватися пізніше.
Я вважаю, в Україні величезний потенціал для розвитку громадянського суспільства. У нас гарний людський, інтелектуальний потенціал, у нас є активна молодь, є люди, які точно можуть створювати організації, підприємства, об’єднувати навколо себе людей, й позиціонувати себе тими, хто створює нові цінності. Поки ж цього не достатньо, тому багато людей їдуть за кордон, але я думаю, ми, як суспільство, будемо нарощувати темпи якісних змін, давати делікатний поштовх людям при владі, бо їм так само доведеться змінюватися, розвиватися, забезпечувати ці запити, культурно-освітній рівень, розвиток громади. Ми знайомимося і з іншими організаціями. Мені дуже подобається, що відбувається навколо, що є такі організації, як «Інша освіта», рух «Чесно» — це люди, які чесно, якісно, віддано працюють над розвитком тієї чи іншої ланки, взаємодії влади і громади, створення для суспільства послуг, які держава не завжди може забезпечити.
Мені здається зараз дуже багато лідерів в Україні, які дійсно працюють над тим, щоб наше суспільство ставало кращим. Я думаю, нам певною мірою щастить, що завжди можна знайти якийсь гарний позитивний досвід десь за кордоном. Звертаючись до цього, не буду казати, наскільки ми кращі чи гірші, але ми точно можемо знайти позитивні приклади, тому залишається просто братися до роботи, працювати над собою, продукувати нові цінності, будувати Україну такою, якою ми хочемо її бачити. Рівнятися є на кого, переймати досвід є у кого, і я точно вірю, що у нас є люди, які можуть це робити.
— Але чи готові вони об’єднуватися?
— Можна спробувати проаналізувати в цифрах на прикладі трьох років нашої осмисленої діяльності як проекту. Зараз наша спільнота волонтерів — це 2000 чоловік, які пройшли через табір, більшість із них хоче повертатися до нашого формату, до загалом волонтерського табору як способу взаємодії з громадою. Цьому підтвердження активісти, які зараз навколо себе у своїх містах активізовують молодь, хочуть робити «БУР» по франшизі у своїх містах, хочуть створювати креативний простір, незалежно від того, відбувається БУР в місті чи ні, хочуть приїжджати до нас на курси інтенсивного project-менеджменту й отримувати мікрофінансування для своїх ідей та ініціатив. Запустилася наша програма підтримки «БУР Друг». Люди, які пройшли через нас, щомісяця пересилають зі своїх доходів мінімум 25 гривень на підтримку спільноти та її ініціатив. Тобто ряд таких маленьких кроків, які заточені на довгостроковий вплив, присутні. Тобто, як мінімум, на нашому рівні, з кількома тисячами чоловік це працює. Я вірю, що це можна масштабувати до набагато більших розмірів. Це дає мені відчуття, що люди все ж об’єднуються.
Ми багато використовуємо слово «спільнота», бо дійсно хочемо із чогось матеріального, в конкретному місці створити спільноту, тобто команду людей, об’єднаних спільною метою впливу на розвиток своєї громади. Так само ми хочемо, щоб і ці молоді люди, волонтери, які приїхали, з часом ставали частиною спільноти у своєму місті познайомилися один з одним, взаємодіяли і втілювали власні ідеї. Підсумовуючи, повторюся, що ми як волонтерський рух, як проект все ж працюємо не над тим, щоб побудувати щось матеріальне, ми працюємо над тим, щоб побудувати спільноту, а наша «фізична» будова, якою б вона не була: чи в сім’ї, чи на вулиці, чи створення платформи — це все спрямовано на те, щоб побудувати спільноту активних громадян. Для нас важливо, щоб люди, які користаються нашими послугами, які все ще є їх споживачами, максимально великий відсоток з них з часом перетворився на відтворювачів.
Розмовляв Володимир ПЕТРЕНКО
Використані фото, надані Олексієм Лавриненком
Слідкуйте за оновленнями на наших сторінках у Фейсбуці, Вконтакті, Однокласниках та Твіттері, а також підписуйтесь на наші канали у Youtube та в Telegram.
