6 грудня — День Збройних сил України
Вибираючи фото до матеріалу про героїв інтерв’ю, звернула увагу на світлини до служби в армії й АТО та воєнні. Знаєте, що вражає? Погляд. На фронтовій фотографії очі 24 і 25-річних хлопців, які бачили смерть, жах війни, і ось світлина з веселими призовниками — між ними величезна різниця, ціла епоха, а не чотири роки. Погляд справжніх чоловіків, мужніх, зрілих, впевнених у собі. Це донедавна військовослужбовці 30-ї окремої механізованої бригади — друзі з дитинства, малинчани-побратими Піонер і Шаман. Чому спершу за позивними? Бо обидва Андрії, та ще й Володимировичі — усміхнені, але вже з тим іншим поглядом Андрій «Піонер» МИХАЙЛЕНКО і Андрій «Шаман» БОРИСЕНКО (на фото).
Усе як у всіх: дитинство, школа, училище. І армія — ще навесні 2013-го, коли ні Андрії, ні всі українці навіть у найстрашніших думках не могли передбачити події, які перетворять Україну мирну на Україну «у вогні». Повістки з військкомату теж не було. Хлопці-патріоти самі так вирішили — обов’язково мають відслужити, обов’язково — за контрактом. Півроку служби, як країну сколихнула Революція Гідності, далі були жахливі події на Майдані Незалежності, розстріляна Небесна Сотня, анексія Криму і… війна — неоголошена, із сусіднім, «братнім» народом.
А прийшовши у відпустку додому, хлопці неабияк вразилися ставленням ровесників до них. Майже насміхалися! Не раз довелося чути, мовляв, навіщо вам ця війна, що ви там забули, он ідіть на пилораму — матимете гроші. Жоден із них не подумав, що якби не було таких Андріїв й інших таких чоловіків, то не сиділи б і вони в барі, попиваючи пиво, не гонилися б наперегонки, не бісилися б із жиру, накопавши «камінців» на сотню-другу доларів. На жаль, серед нас такі «мілкі» люди трапляються нерідко.
Пройшовши армійську школу й пекло війни, хлопці, які до цього не мали ще особливого досвіду, заново переоцінили життя. Змінилося ставлення до людей, пересіялися друзі, зміцніла віра у вищі сили. Справжні бійці, які не задумуючись стануть на захист Батьківщини.
— Що спонукало двох друзів піти на службу в армію?
Піонер: Ми ж із дитинства нерозлийвода. В дитсадок, школу, училище — все разом, хоч і з різницею у рік. Я давно запланував: як тільки виповниться 18-ть — піду служити. Але почав було в музичній групі грати й вирішив, що армія може почекати. У 20-ть передумав, поділився рішенням із Андрієм і він, звісно, підтримав мене. Хотіли бути нормальними хлопцями, солдатами, які щось вміють і роблять, тому пішли на контракт — підписали їх із 30-ю ОМБр на три роки — це було 30 квітня 2013-го.
Шаман: Тоді строкову службу в українській армії не можна було назвати службою. А ми прагнули, хоч якою вона тоді не була, нехай мінімальної, але — реальної військової підготовки.
— Не жалкуєте про такий вибір?
Піонер: Чесно сказати, чи для інтерв’ю? Не знаю навіть… Я тобі ліпше «офіційну» версію про себе розкажу? (сміється) «Я, може, разів два заїжджав у зону АТО на декілька днів, посвідчення УБД купив, сам пиячив, постійно у госпіталях лікувався, та ще й гроші за це отримував», — це мені в очі знайома сказала, коли якось у відпустку прийшов.
Шаман: Так, яку б причину не назвав, більшість вважає, що ми пішли туди заробляти. 1300 гривень — знаєш, які це гроші тоді були! (жартує) А взагалі не розумію: чому когось має хвилювати: де я був, що пережив і звідки посвідчення УБД взяв!? Хоча, деякою мірою і жалію про той вибір.
— Впевнена: якби не тоді, то згодом усе одно б пішли…
Шаман: Тільки, швидше за все, не в Збройні Сили, а в складі якогось добровольчого батальйону.
Піонер: На фоні всього того патріотизму, коли вже почався Майдан, думаю, пішли б у будь-який батальйон. Але ми вже були в армії, в ЗСУ. І тоді боялися одного — тільки б нас не відправили «заспокоювати» майданівців. Розглядали різні варіанти, навіть домовились: якщо буде така команда — кинемо зброю, але проти народу не підемо.
— Коли для вас почалися війна, АТО?
Піонер: В лютому 2014-го саме приїхали у звільнення на вихідні, збиралися зустрітися із друзями, як отримали повідомлення: опівночі «за тривогою» треба бути в частині. Виявилося, росіяни Крим «віджимають»! А нам про те, що там відбувається, ніхто не говорив — телевізора в частині не було, та й Інтернетом майже не користувалися... Був наказ відправити декілька десятків людей із нашого підрозділу. Андрій залишився приймати поповнення, бо саме пішла перша хвиля мобілізації, я ж потрапив типу в групу швидкого реагування — і ми поїхали на кордон Херсонщини з Кримом, де було зосереджено найбільше російської техніки, очікувався прорив противника. Чотири місяці там пробув.
Шаман: Тим часом наша група, уже з мобілізованими, відправилася спершу на навчання й приведення до бойової готовності військової техніки — Широкий Лан на Миколаївщині, Мар’янівка на Запоріжжі. Звідти уже — в Мирне на Донеччині. Потім одних відправили в Старогнатівку, інша частина потрапила до Савур-Могили. Я відбув у зону АТО в липні 2014-го, Піонер — через місяць.
Піонер: Для мене першим був населений пункт Солнцево, куди ми з хлопцями навіть без бронежилетів приїхали. Картина не вразила, пригадуючи розповіді бійців, подумалося: «Оце і вся війна!?» Провели колону, нам видали бронежелети й каски, і ми рушили на Степанівку Шахтарського району Донецької області. Там зрозумів, що — таки, справді, війна. У фільмах, які до армії любив дивитися, подібне показують, але насправді все виглядає набагато яскравіше. Серед поставлених «тридцятці» завдань були подальша відсіч Донецької області від Луганської, а також — зробити коридор для виходу з оточення інших бригад. Важко: бо коли воюєш з ворогом, якого бачиш і якого треба атакувати — це одне, а там ворогів було декілька. Звідусіль обстрілювали сепаратисти. Але найстрашніший був за спиною — Росія. З її боку нас від самого ранку щогодини обстрілювали із систем «Град». Опинилися фактично в котлі, втратили багато техніки і матеріального забезпечення. І дуже багато було поранених, загиблих. А психологічний стан особового складу — схожий на натягнуту струну…
Шаман: Мій підрозділ брав участь у боях за Міусинськ. Згодом виконували різні бойові завдання під Дебальцево, Докучаєвськом, тримали оборону Логвиново тощо. Бувало, думали з Андрієм, що один одного вже немає у живих. На щастя, виходили на зв’язок, іноді бачилися, а був час, коли служили в одному підрозділі. Загалом, разом із побратимами ми пройшли весь бойовий шлях 30-ї ОМБр. Багато чого пережили, багато думок щодо всього, що там відбувається. Можна скільки завгодно розповідати, хоч це і не надто приємно, навіть книжку писати. Але навіщо знати всім, якщо кожен все одно при своїй думці залишиться, а кому дійсно цікаво — розпитає особисто.
— На війні потрібно забути про страх. Але як?
Піонер: Завжди страшно, бо жити хочеться. Але приходить період, коли ти психологічно розумієш: нехай там засада, стріляють... але хлопцям треба допомогти. Приходив час їхати, і ти їхав... повертався після такого екстриму і говорив «я більше ні ногою». Але день-два проходило і треба було їхати... Ми мирилися, стискували зуби, молилися і їхали...
Шаман: У день, коли поставили автографи на чорно-білому папірці контракту, почали усвідомлювати, що в будь-який час може бути війна, і ми йдемо в армію навчитися обороняти державу. І в зоні АТО, яким би не було почуття страху, кожен розумів — такий наш обов’язок. Тому бійці завжди жартували. Коли була перерва між боями й мали час перекурити, поїсти, трохи відпочити, так підбадьорювали один одного. Перед боєм, розуміючи, що когось із нас може не стати, теж були жарти — така-от психологічна підтримка.
— Ця гібридна війна триває майже чотири роки, а тут, у мирному житті, досі обговорюють, що її можна було закінчити за день.
Шаман: У нас не військовий стан, і навіть не АТО — її, чув, планують перейменувати. Ніхто не хоче офіційно визнавати, що має місце вторгнення військ іншої держави. Хоча, вважаю, введення військового стану посприяло б швидшому звільненню окупованих територій. Тому це може закінчитися завтра, а може й через десятиліття. Від «верхівки» все залежить.
Піонер: Війна закінчиться лише тоді, коли розвалиться Російська Федерація. А це можливо тільки завдяки тиску всіма можливими санкціями. Ми реально стаємо сильнішими. Але є зовнішні інформаційні вкиди, і їх потрібно вміти розрізняти.
— Як ставитися до висловлювань: мовляв, прийдуть хлопці з фронту і все тут змінять?
Піонер: Впевнений, піднялося б багато людей. Але якщо ми зараз всі зберемося в Києві, хто захищатиме кордони?
Шаман: Поки тих, хто готовий щось змінювати, дуже мало. Як правило, ці люди пройшли Майдан, а вже потім АТО. Для решти сам факт того, що хтось відслужив на Сході, ще не робить його свідомішим, а його громадянську позицію активнішою. Думаю, як і перед Майданом, ситуація накалятиметься до критичної точки. Можна лише порадити владі не доводити людей до цього.
— Бійцям потрібна психологічна підтримка? Багато хто вдається до спиртного…
Піонер: Не АТО винна, що боєць, повернувшись звідти, починає пиячити. Навпаки: якщо все пережите, його добряче потріпає і він переосмислить все своє життя, то, прийшовши додому, намагатиметься стати і бути кращою людиною.
Шаман: У кожного своя голова на плечах. Чому я, тоді мені було 24, командир відділення повинен контролювати дядька, який мені в батьки годиться? Якщо він прийшов «аватаром» (військовослужбовці, які схильні до постійного вживання алкоголю — прим. авт.), то ним і залишишся. Думаєш, у нас усе гладко в особистому житті склалося!? Але ж чомусь ми із Піонером прийшли і не потребуємо спілкування із психіатром, не йдемо напиватися до безпам’яті, бо кому від цього краще буде! Побачене й пережите, справді, змінює тебе і, може, колись дасть про себе знати. Але в будь-якій ситуації потрібно залишатися людиною.
— Трирічні контракти давно закінчилися, та вас звільнили лиш місяць тому. Який настрій після «дембелю»?
Піонер: Думаєш, ось тепер-то все, життя налагодиться! Але дива, як це не дивно, не стається. Декілька днів проходить у радості. Ще пара-трійка — в роздумах про пошук роботи. Бо вищої освіти не маєш, а роботодавець, який був до армії, давно про тебе забувся.
Шаман: І ось тут ти розумієш, що реально нікому не потрібен. Всі друзі обскакали тебе в плані кар’єри й сім’ї. Єдина робота для звільненого військовослужбовця, кажуть, — на пилорамі в районі, або охоронцем десь у столиці… Одне, що у всій цій каші позитивного: ми раді, що нас зустріли і дочекалися батьки, рідні й друзі, які готові підставити плече.
— Окрім пошуку роботи, які плани на майбутнє?
Піонер: Хочемо створити діючу (!) спілку учасників, ветеранів українсько-російської війни. Поки шукаємо однодумців, людей, які згодні співпрацювати, разом допомагати бійцям.
Шаман: Не на словах, а на реальних справах, щоб нас було помітно. Бо бійцям не психологічна, а фізична й матеріальна підтримка потрібна. Адже, як справжні чоловіки, вони виконали свій військовий обов’язок перед Батьківщиною, відслуживши на фронті. Більшість втратили роботу, коли пішли в служити за мобілізацією, натомість місцеві ради нічого не зробили, щоб, повернувшись, хлопці змогли в чомусь себе реалізувати. Спілка ветеранів АТО існує, але права колишніх бійців насправді ніхто не захищає.
— Цьогорік атовцям у Малині почали видавати обіцяну землю для будівництва житла…
Піонер: Звісно! Як підприємцям і депутатам — під будівництво «мафів» із фундаментами, — то ділянки в центрі Малина. Атовцям же — клаптики землі на окраїні міста, та ще й на городах і смітниках, де люди котів і собак хоронили. Там крім відсіву й бур’янів нині нічого немає. Про яке будівництво житла може бути мова?
— Тобто ви негативно оцінюєте роботу нинішньої влади в Малині?
Шаман: У всьому тому, що відбувається зараз немає місця для людей з їхніми проблемами. Є лише бажання нахапати побільше та, якщо пощастить, — залишитися при владі якнайдовше. Тим часом люди лиш обговорюють: як усе погано та як краще робити. А коли мова заходить про реальні дії — вмикається принцип моя хата з краю.
Піонер: Хочу, коли в мене буде сім’я, щоб мої діти жили в нормальному місті, а не в такому, яким Малин стає нині. На Сході — війна, а тут нічого не змінилося — те саме життя, що і було… До речі, у часи українського козацтва та фраза звучала як «Моя хата з краю, першим ворога зустрічаю!». Якщо ми будуємо нову Україну, то хочемо закласти хоча б цеглину, шматок фундаменту для створення такої країни.
— Ви це вже зробили — відслуживши, відвоювавши… Цікавить, чому вступили в «Національний корпус»?
Піонер: Після війни мирне життя здається пасивним і лінивим. Хочеться змінити щось, але багато хто не розуміє як. Тому важливо спрямувати свою енергію в позитивне русло. Хтось може сказати — піар. Але це потрібно, бо люди мають бачити, що ти щось робиш.
Шаман: Нацкорпус — це, у більшості, хлопці, які пройшли Майдан, потім, коли ЗСУ ще не могли функціонувати як бойові підрозділи, одні з перших взяли зброю в руки і почали визвольний рух на окупованих територіях. Спершу утворився батальйон, згодом полк «Азов». Це справжні патріоти: вони не виїжджають закордон, а прагнуть і роблять свою країну кращою, бо хочуть жити на своїй землі — добре, щасливо, в мирі й спокої, і не думати, що завтра їхнім рідним буде щось загрожувати. Нам це імпонує. Нацкорпус для нас — можливість добратися до якихось важелів управління, добитися зрушень на краще.
— Значить, і той дух патріотизму, як чотири роки тому, такий же сильний?
Шаман: В принципі, так, бо, не дивлячись ні на що, хочу щось змінювати в своєму житті, житті міста.
Піонер: А в мене він потихеньку зникає. Знаєш, чому? (пальцем малює щось на столі) Ось, уяви: ти живеш тут, і в тебе є сусід, який постійно викидає сміття на твій город, а потім заходить і ще й б’є тебе. Ти звертаєшся у поліцію, а у відповідь чуєш: у нас немає доказів, щоб зробити щось цьому сусідові. Хоча, поки ви говорите, він проходить мимо, знову б’є тебе, а поліція: ми нічого не бачили! Тільки ти — це Україна, сусід — Росія, а поліція — влада, яка дивиться на все це і нічого не робить. На скільки ж того патріотизму вистачить!?
Попри це, на питання чи не думали Андрії знову повернутися до війська, друзі відповідають в один голос: «Служба в армії і час, проведений у зоні АТО, заклали в нас оборонний інстинкт. Ми готові за потреби знову і знову ставати на захист Батьківщини, адже мотивація зрозуміла: уберегти своїх близьких і рідних. Правда, якщо і повертатися, то лише у складі добровольчого батальйону. Але поки хочеться відпочити».
Шкода, що неможливо все описати, за все розказати. Та й хлопці, зрозуміло чому, небагатослівні й ховають погляд, коли мова заходить про бої і час, проведений на окупованих територіях. Втім, слухаючи їх, все більше і більше пронизуєшся почуттям великої поваги і вдячності до цих бороданів — за їхню відважність. Бо такі вони... Скромні, звичайні, героїчні чоловіки. Воюють за нас із вами проти ворога ззовні та казнокрадів зсередини, не звертаючи увагу на постійні втрати й часом недолуге керівництво… Обидва Андрії мріють про найскоріше закінчення війни, про мирне небо над головами українців, щоби побратими з фронту повернулися живими й неушкодженими, щоби більше було патріотів, щоби воскреслі нескорені козацький дух і міць не згасли. А ще мріють про люблячу сім’ю, дітей, яких прагнуть виховати гарними, сміливими людьми. Чого, від щирого серця, їм бажаємо!
Марина ЛІСНІЧУК.
Слідкуйте за оновленнями на наших сторінках у Фейсбуці, Вконтакті, Однокласниках та Твіттері, а також підписуйтесь на наші канали у Youtube та в Telegram.
