POLISYA.TODAY

На Сході — війна, а тут те саме життя, що і було

6 грудня — День Збройних сил України

Вибираючи фото до матеріалу про героїв інтерв’ю, звернула увагу на світлини до служби в армії й АТО та воєнні. Знаєте, що вражає? Погляд. На фронтовій фотографії очі 24 і 25-річних хлопців, які бачили смерть, жах війни, і ось світлина з веселими призовниками — між ними величезна різниця, ціла епоха, а не чотири роки. Погляд справжніх чоловіків, мужніх, зрілих, впевнених у собі. Це донедавна військовослужбовці 30-ї окремої механізованої бригади — друзі з дитинства, малинчани-побратими Піонер і Шаман. Чому спершу за позивними? Бо обидва Андрії, та ще й Володимировичі — усміхнені, але вже з тим іншим поглядом Андрій «Піонер» МИХАЙЛЕНКО і Андрій «Шаман» БОРИСЕНКО (на фото).

Усе як у всіх: дитинство, школа, училище. І армія — ще навесні 2013-го, коли ні Андрії, ні всі українці навіть у найстрашніших думках не могли передбачити події, які перетворять Україну мирну на Україну «у вогні». Повістки з військкомату теж не було. Хлопці-патріоти самі так вирішили — обов’язково мають відслужити, обов’язково — за контрактом. Півроку служби, як країну сколихнула Революція Гідності, далі були жахливі події на Майдані Незалежності, розстріляна Небесна Сотня, анексія Криму і… війна — неоголошена, із сусіднім, «братнім» народом.

А прийшовши у відпустку додому, хлопці неабияк вразилися ставленням ровесників до них. Майже насміхалися! Не раз довелося чути, мовляв, навіщо вам ця війна, що ви там забули, он ідіть на пилораму — матимете гроші. Жоден із них не подумав, що якби не було таких Андріїв й інших таких чоловіків, то не сиділи б і вони в барі, попиваючи пиво, не гонилися б наперегонки, не бісилися б із жиру, накопавши «камінців» на сотню-другу доларів. На жаль, серед нас такі «мілкі» люди трапляються нерідко.

Пройшовши армійську школу й пекло війни, хлопці, які до цього не мали ще особливого досвіду, заново переоцінили життя. Змінилося ставлення до людей, пересіялися друзі, зміцніла віра у вищі сили. Справжні бійці, які не задумуючись стануть на захист Батьківщини.

— Що спонукало двох друзів піти на службу в армію?

Піонер: Ми ж із дитинства нерозлийвода. В дитсадок, школу, училище — все разом, хоч і з різницею у рік. Я давно запланував: як тільки виповниться 18-ть — піду служити. Але почав було в музичній групі грати й вирішив, що армія може почекати. У 20-ть передумав, поділився рішенням із Андрієм і він, звісно, підтримав мене. Хотіли бути нормальними хлопцями, солдатами, які щось вміють і роблять, тому пішли на контракт — підписали їх із 30-ю ОМБр на три роки — це було 30 квітня 2013-го.

Шаман: Тоді строкову службу в українській армії не можна було назвати службою. А ми прагнули, хоч якою вона тоді не була, нехай мінімальної, але — реальної військової підготовки.

— Не жалкуєте про такий вибір?

Піонер: Чесно сказати, чи для інтерв’ю? Не знаю навіть… Я тобі ліпше «офіційну» версію про себе розкажу? (сміється) «Я, може, разів два заїжджав у зону АТО на декілька днів, посвідчення УБД купив, сам пиячив, постійно у госпіталях лікувався, та ще й гроші за це отримував», — це мені в очі знайома сказала, коли якось у відпустку прийшов.

Шаман: Так, яку б причину не назвав, більшість вважає, що ми пішли туди заробляти. 1300 гривень — знаєш, які це гроші тоді були! (жартує) А взагалі не розумію: чому когось має хвилювати: де я був, що пережив і звідки посвідчення УБД взяв!? Хоча, деякою мірою і жалію про той вибір.

— Впевнена: якби не тоді, то згодом усе одно б пішли…

Шаман: Тільки, швидше за все, не в Збройні Сили, а в складі якогось добровольчого батальйону.

Піонер: На фоні всього того патріотизму, коли вже почався Майдан, думаю, пішли б у будь-який батальйон. Але ми вже були в армії, в ЗСУ. І тоді боялися одного — тільки б нас не відправили «заспокоювати» майданівців. Розглядали різні варіанти, навіть домовились: якщо буде така команда — кинемо зброю, але проти народу не підемо.

— Коли для вас почалися війна, АТО?

Піонер: В лютому 2014-го саме приїхали у звільнення на вихідні, збиралися зустрітися із друзями, як отримали повідомлення: опівночі «за тривогою» треба бути в частині. Виявилося, росіяни Крим «віджимають»! А нам про те, що там відбувається, ніхто не говорив — телевізора в частині не було, та й Інтернетом майже не користувалися... Був наказ відправити декілька десятків людей із нашого підрозділу. Андрій залишився приймати поповнення, бо саме пішла перша хвиля мобілізації, я ж потрапив типу в групу швидкого реагування — і ми поїхали на кордон Херсонщини з Кримом, де було зосереджено найбільше російської техніки, очікувався прорив противника. Чотири місяці там пробув.

Шаман: Тим часом наша група, уже з мобілізованими, відправилася спершу на навчання й приведення до бойової готовності військової техніки — Широкий Лан на Миколаївщині, Мар’янівка на Запоріжжі. Звідти уже — в Мирне на Донеччині. Потім одних відправили в Старогнатівку, інша частина потрапила до Савур-Могили. Я відбув у зону АТО в липні 2014-го, Піонер — через місяць.

Піонер: Для мене першим був населений пункт Солнцево, куди ми з хлопцями навіть без бронежилетів приїхали. Картина не вразила, пригадуючи розповіді бійців, подумалося: «Оце і вся війна!?» Провели колону, нам видали бронежелети й каски, і ми рушили на Степанівку Шахтарського району Донецької області. Там зрозумів, що — таки, справді, війна. У фільмах, які до армії любив дивитися, подібне показують, але насправді все виглядає набагато яскравіше. Серед поставлених «тридцятці» завдань були подальша відсіч Донецької області від Луганської, а також — зробити коридор для виходу з оточення інших бригад. Важко: бо коли воюєш з ворогом, якого бачиш і якого треба атакувати — це одне, а там ворогів було декілька. Звідусіль обстрілювали сепаратисти. Але найстрашніший був за спиною — Росія. З її боку нас від самого ранку щогодини обстрілювали із систем «Град». Опинилися фактично в котлі, втратили багато техніки і матеріального забезпечення. І дуже багато було поранених, загиблих. А психологічний стан особового складу — схожий на натягнуту струну…

Шаман: Мій підрозділ брав участь у боях за Міусинськ. Згодом виконували різні бойові завдання під Дебальцево, Докучаєвськом, тримали оборону Логвиново тощо. Бувало, думали з Андрієм, що один одного вже немає у живих. На щастя, виходили на зв’язок, іноді бачилися, а був час, коли служили в одному підрозділі. Загалом, разом із побратимами ми пройшли весь бойовий шлях 30-ї ОМБр. Багато чого пережили, багато думок щодо всього, що там відбувається. Можна скільки завгодно розповідати, хоч це і не надто приємно, навіть книжку писати. Але навіщо знати всім, якщо кожен все одно при своїй думці залишиться, а кому дійсно цікаво — розпитає особисто.

— На війні потрібно забути про страх. Але як?

Піонер: Завжди страшно, бо жити хочеться. Але приходить період, коли ти психологічно розумієш: нехай там засада, стріляють... але хлопцям треба допомогти. Приходив час їхати, і ти їхав... повертався після такого екстриму і говорив «я більше ні ногою». Але день-два проходило і треба було їхати... Ми мирилися, стискували зуби, молилися і їхали...

Шаман: У день, коли поставили автографи на чорно-білому папірці контракту, почали усвідомлювати, що в будь-який час може бути війна, і ми йдемо в армію навчитися обороняти державу. І в зоні АТО, яким би не було почуття страху, кожен розумів — такий наш обов’язок. Тому бійці завжди жартували. Коли була перерва між боями й мали час перекурити, поїсти, трохи відпочити, так підбадьорювали один одного. Перед боєм, розуміючи, що когось із нас може не стати, теж були жарти — така-от психологічна підтримка.

— Ця гібридна війна триває майже чотири роки, а тут, у мирному житті, досі обговорюють, що її можна було закінчити за день.

Шаман: У нас не військовий стан, і навіть не АТО — її, чув, планують перейменувати. Ніхто не хоче офіційно визнавати, що має місце вторгнення військ іншої держави. Хоча, вважаю, введення військового стану посприяло б швидшому звільненню окупованих територій. Тому це може закінчитися завтра, а може й через десятиліття. Від «верхівки» все залежить.

Піонер: Війна закінчиться лише тоді, коли розвалиться Російська Федерація. А це можливо тільки завдяки тиску всіма можливими санкціями. Ми реально стаємо сильнішими. Але є зовнішні інформаційні вкиди, і їх потрібно вміти розрізняти.

— Як ставитися до висловлювань: мовляв, прийдуть хлопці з фронту і все тут змінять?

Піонер: Впевнений, піднялося б багато людей. Але якщо ми зараз всі зберемося в Києві, хто захищатиме кордони?

Шаман: Поки тих, хто готовий щось змінювати, дуже мало. Як правило, ці люди пройшли Майдан, а вже потім АТО. Для решти сам факт того, що хтось відслужив на Сході, ще не робить його свідомішим, а його громадянську позицію активнішою. Думаю, як і перед Майданом, ситуація накалятиметься до критичної точки. Можна лише порадити владі не доводити людей до цього.

— Бійцям потрібна психологічна підтримка? Багато хто вдається до спиртного…

Піонер: Не АТО винна, що боєць, повернувшись звідти, починає пиячити. Навпаки: якщо все пережите, його добряче потріпає і він переосмислить все своє життя, то, прийшовши додому, намагатиметься стати і бути кращою людиною.

Шаман: У кожного своя голова на плечах. Чому я, тоді мені було 24, командир відділення повинен контролювати дядька, який мені в батьки годиться? Якщо він прийшов «аватаром» (військовослужбовці, які схильні до постійного вживання алкоголю — прим. авт.), то ним і залишишся. Думаєш, у нас усе гладко в особистому житті склалося!? Але ж чомусь ми із Піонером прийшли і не потребуємо спілкування із психіатром, не йдемо напиватися до безпам’яті, бо кому від цього краще буде! Побачене й пережите, справді, змінює тебе і, може, колись дасть про себе знати. Але в будь-якій ситуації потрібно залишатися людиною.

— Трирічні контракти давно закінчилися, та вас звільнили лиш місяць тому. Який настрій після «дембелю»?

Піонер: Думаєш, ось тепер-то все, життя налагодиться! Але дива, як це не дивно, не стається. Декілька днів проходить у радості. Ще пара-трійка — в роздумах про пошук роботи. Бо вищої освіти не маєш, а роботодавець, який був до армії, давно про тебе забувся.

Шаман: І ось тут ти розумієш, що реально нікому не потрібен. Всі друзі обскакали тебе в плані кар’єри й сім’ї. Єдина робота для звільненого військовослужбовця, кажуть, — на пилорамі в районі, або охоронцем десь у столиці… Одне, що у всій цій каші позитивного: ми раді, що нас зустріли і дочекалися батьки, рідні й друзі, які готові підставити плече.

— Окрім пошуку роботи, які плани на майбутнє?

Піонер: Хочемо створити діючу (!) спілку учасників, ветеранів українсько-російської війни. Поки шукаємо однодумців, людей, які згодні співпрацювати, разом допомагати бійцям.

Шаман: Не на словах, а на реальних справах, щоб нас було помітно. Бо бійцям не психологічна, а фізична й матеріальна підтримка потрібна. Адже, як справжні чоловіки, вони виконали свій військовий обов’язок перед Батьківщиною, відслуживши на фронті. Більшість втратили роботу, коли пішли в служити за мобілізацією, натомість місцеві ради нічого не зробили, щоб, повернувшись, хлопці змогли в чомусь себе реалізувати. Спілка ветеранів АТО існує, але права колишніх бійців насправді ніхто не захищає.

— Цьогорік атовцям у Малині почали видавати обіцяну землю для будівництва житла…

Піонер: Звісно! Як підприємцям і депутатам — під будівництво «мафів» із фундаментами, — то ділянки в центрі Малина. Атовцям же — клаптики землі на окраїні міста, та ще й на городах і смітниках, де люди котів і собак хоронили. Там крім відсіву й бур’янів нині нічого немає. Про яке будівництво житла може бути мова?

— Тобто ви негативно оцінюєте роботу нинішньої влади в Малині?

Шаман: У всьому тому, що відбувається зараз немає місця для людей з їхніми проблемами. Є лише бажання нахапати побільше та, якщо пощастить, — залишитися при владі якнайдовше. Тим часом люди лиш обговорюють: як усе погано та як краще робити. А коли мова заходить про реальні дії — вмикається принцип моя хата з краю.

Піонер: Хочу, коли в мене буде сім’я, щоб мої діти жили в нормальному місті, а не в такому, яким Малин стає нині. На Сході — війна, а тут нічого не змінилося — те саме життя, що і було… До речі, у часи українського козацтва та фраза звучала як «Моя хата з краю, першим ворога зустрічаю!». Якщо ми будуємо нову Україну, то хочемо закласти хоча б цеглину, шматок фундаменту для створення такої країни.

— Ви це вже зробили — відслуживши, відвоювавши… Цікавить, чому вступили в «Національний корпус»?

Піонер: Після війни мирне життя здається пасивним і лінивим. Хочеться змінити щось, але багато хто не розуміє як. Тому важливо спрямувати свою енергію в позитивне русло. Хтось може сказати — піар. Але це потрібно, бо люди мають бачити, що ти щось робиш.

Шаман: Нацкорпус — це, у більшості, хлопці, які пройшли Майдан, потім, коли ЗСУ ще не могли функціонувати як бойові підрозділи, одні з перших взяли зброю в руки і почали визвольний рух на окупованих територіях. Спершу утворився батальйон, згодом полк «Азов». Це справжні патріоти: вони не виїжджають закордон, а прагнуть і роблять свою країну кращою, бо хочуть жити на своїй землі — добре, щасливо, в мирі й спокої, і не думати, що завтра їхнім рідним буде щось загрожувати. Нам це імпонує. Нацкорпус для нас — можливість добратися до якихось важелів управління, добитися зрушень на краще.

— Значить, і той дух патріотизму, як чотири роки тому, такий же сильний?

Шаман: В принципі, так, бо, не дивлячись ні на що, хочу щось змінювати в своєму житті, житті міста.

Піонер: А в мене він потихеньку зникає. Знаєш, чому? (пальцем малює щось на столі) Ось, уяви: ти живеш тут, і в тебе є сусід, який постійно викидає сміття на твій город, а потім заходить і ще й б’є тебе. Ти звертаєшся у поліцію, а у відповідь чуєш: у нас немає доказів, щоб зробити щось цьому сусідові. Хоча, поки ви говорите, він проходить мимо, знову б’є тебе, а поліція: ми нічого не бачили! Тільки ти — це Україна, сусід — Росія, а поліція — влада, яка дивиться на все це і нічого не робить. На скільки ж того патріотизму вистачить!?

Попри це, на питання чи не думали Андрії знову повернутися до війська, друзі відповідають в один голос: «Служба в армії і час, проведений у зоні АТО, заклали в нас оборонний інстинкт. Ми готові за потреби знову і знову ставати на захист Батьківщини, адже мотивація зрозуміла: уберегти своїх близьких і рідних. Правда, якщо і повертатися, то лише у складі добровольчого батальйону. Але поки хочеться відпочити».

 

Шкода, що неможливо все описати, за все розказати. Та й хлопці, зрозуміло чому, небагатослівні й ховають погляд, коли мова заходить про бої і час, проведений на окупованих територіях. Втім, слухаючи їх, все більше і більше пронизуєшся почуттям великої поваги і вдячності до цих бороданів — за їхню відважність. Бо такі вони... Скромні, звичайні, героїчні чоловіки. Воюють за нас із вами проти ворога ззовні та казнокрадів зсередини, не звертаючи увагу на постійні втрати й часом недолуге керівництво… Обидва Андрії мріють про найскоріше закінчення війни, про мирне небо над головами українців, щоби побратими з фронту повернулися живими й неушкодженими, щоби більше було патріотів, щоби воскреслі нескорені козацький дух і міць не згасли. А ще мріють про люблячу сім’ю, дітей, яких прагнуть виховати гарними, сміливими людьми. Чого, від щирого серця, їм бажаємо!

Марина ЛІСНІЧУК.

Слідкуйте за оновленнями на наших сторінках у Фейсбуці, Вконтакті, Однокласниках та Твіттері, а також підписуйтесь на наші канали у Youtube та в Telegram.

Читайте також:
Останні новини
Сьогодні йому виповнилося б 32… Пам’яті Володимира...
Сьогодні йому виповнилося б 32… Пам’яті Володимира...
Павленко В'ячеслав Вікторович 
Опанасенко Валентин Сергійович 
Олексієнко Микола Станіславович
Осадчук Анатолій Олександрович
Литвиненко Юрій Сергійович
Андрійчук В'ячеслав Вікторович
Семенюк Віталій Григорович
Шатило Олександр Анатолійович
Подробиці подвійного ДТП на Малинщині
Аналіз: цієї весни в плей-офф НХЛ від одного гола...
Закон про мобілізацію: як працюватимуть сервісні ц...
Компанія «Акріс Груп» привітала мешканців Житомирщ...
10 захоплюючих ігрових автоматів для Android
Снітко Сергій Віталійович
Марченко Олександр Васильович
Лукашенко Віктор Іванович
Дідківський Ігор Миколайович
Єсипенко Андрій Миколайович