Сьогодні ми є живими свідками того, як народжується нова Україна, твориться її історія. І ми ніколи не забудемо наших героїв, героїв Майдану та фронту, які полягли у відважній боротьбі, вічна їм пам’ять! Саме вони захищають рубежі нашої НЕЗАЛЕЖНОСТІ. Вони захищають сьогодення і майбутнє нашої НАЦІЇ.
Яка цивілізована країна не має такого свята, як День Незалежності, День Свободи? Україна з 1991 року святкує його 24 серпня, але до своєї незалежності йшла сотні років. Відомий політичний діяч Збігнев Бжезинський свого часу назвав проголошення Україною незалежності однією із трьох найважливіших геополітичних подій ХХ століття. Тільки тепер розумієш, як він був правий. І все тому, що за 24 роки крапка у питанні нашої незалежності, нажаль, не була поставлена, вірніше була поставлена лише на папері. А де факто майже весь цей час ми жили за вказівками кремлівських «ляльководів та режисерів». Вони більше двох десятиліть міцно тримали у своїх гебістських та економічних кайданах жовто-блакитну вікову мрію, нашого синього птаха з підрізаними крилами. Щоб не вилетів. Нарешті птах вирвався із клітки, йому тепер важко, як ніколи. Невже ми не захистимо його та не збережемо країну?
З ЧОГО ПОЧИНАЄТЬСЯ…
Раніше, за радянських часів, учні систематично писали твори на тему: «С чего начинается Родина». Все було зрозуміло: Ми. Наша земля. Герої. Історія… Але тільки тепер по-справжньому зрозуміли, що ми – це не частина Росії, не малоросія чи новоросія. Українці – це самостійний народ зі своїм древнім корінням і са- мобутністю. Лише за лінією розлому, після 1991-го ми дізналися, що не все було так однозначно, що історія, яку ми вивчали, була перекрученою. Нас використовували лише «на підтанцьовках». Нарешті завіса впала, болісно вдаривши не лише по свідомості багатьох українців, а ще й розрізавши нашу землю на «до» і «після» Революції гідності, на «до» і «після» війни. Одні стали ще твердішими прихильниками національної ідеї. Інші так і залишились в оточенні совкових думок та мрій, дивлячись на світ із «глибокої заморозки». Когось приголомшила правда про Голодомор та воїнів УПА, яку за радянських часів так старанно приховували, і вони змінили свої погляди. А хтось лише ще більше законсервувався в своїх думках.
ТАКІ РІЗНІ, АЛЕ ВСІ МИ – ДІТИ НАШОЇ УКРАЇНИ
Такі різні, але всі ми – діти нашої України, затиснуті між розлогами Карпатських гір та Донецького кряжу.І ми – вільні серед мовного та культурного розмаїття. Деякі націонал-патріоти сплять і бачать одномовну Україну.
Але ЄДИНА – це не синонім одномовної! Невже такі «патріоти» хочуть проробити з нашими російськомовними співгромадянами теж саме, що колисьробила радянська система по винищенню усього національного? Чи не відгук це того ж тоталітаризму? На горе, чи на щастя, але ми різні, і нам один без одного – не життя. Бо й на- справді, російською мовою Україну люблять не гірше, ніж українською.
МІЖ ДВОХ ВОГНІВ АБО МІЖ
МОЛОТОМ І КОВАДЛОМ
Хто поділив Україну на своїх та чужих? Йде відкрита війна, в якій вбивають один одного два колись братер-
ських народи, яким насправді нема що ділити між собою. Вчорашні брати та сестри на Сході озвіріло катують своїх же українців з Черкас, Києва. Як сталося, що на Донбасі народ слухняно пішов за гаслами політичних пройдисвітів, які «заколотили» їх проти української держави? Вони там майже всі стали, і залишаються, як зомбовані. Чи може їх використовують як носіїв невідомого вірусу, запущеного з Останкінської телевежі? Защо вони рік тому враз так зненавиділи все українське та що ж треба було колишній владі зробити за час свого правління на цій українській території з людьми? Щоправда, вже притихли, після року війни, балачки про бандерівське військо, яке йде на Донбас, та істеричні вигуки про «Правий сектор», який всіх переріже. Та й міфічність монологів багатьох жителів Донбасу про колишню економічну самостійність регіону вже доведено. Але ненависть та не сприйняття всього українського у більшості залишилось.
Головне досягнення – це наше громадянське суспільство, яке загартовується на барикадах і на фронті, міцнішає громадою. У нас іще все попереду. Та й що таке 24 роки незалежності України у порівнянні із більше, ніж 7оо-річним досвідом демократії в Швейцарії, 300-річним в Англії, 250-річним в Америці і Франції… І все ж, так хочеться скористатися плодами дійсної демократії в рідній країні та жити гідно і щасливо вже сьогодні. Можновладіці, яким народ довірив свою долю, не зрадьте! Не ріжте нашу Україну, вона аж кричить! Неначе про неї ці талановиті рядки литовського поета Казіса Брадаунаса:
«Боже мій! Єдиний і жаданий!
В благодатну для душі пору
Не здирай, прошу тебе,
із мене шкіру
Неначе з дерева кору…»
МІЖ СЦИЛОЮ І ХАРИБДОЮ
А поки що… Україна «танцює» на лезі ножа, балансуючи над прірвою. З одного боку – криваве жерло війни, що забирає найкращих синів. З іншого – гідра корупції, яка вже отруїла все навколо. Попереду – можлива загроза хаосу, анархії та некерованості процесами становлення демократії. Відомий «правосек» Дмитро Ярош вже відкрито попередив, яким може бути наступний Майдан, бо «люди мають стільки зброї на руках, що ніхто вже не буде сидіти в наметах і чекати місяць-два».
Тож, є над чим замислитись, поки «люблячі брати-слов’яни» з «руського миру» не хочуть випускати нас із своїх міцних пазурів, а стримана Європа не дуже збирається відчиняти свої двері. То що, невже нам знову, як і завжди в історії, знову шукати чиюсь «сильну руку, обирати під чию руку стати або короля, або царя? Ні, відтепер ми свідомі і маємо ВОЛЮ. (кажуть, що це слово зашифроване в нашому тризубі). Та й час настав визнати, що сподіватись треба лише на власні сили Ми затиснуті зі всіх боків. Як між міфічними скелями Сциллою і Харибдою, що мали розтрощити вщент кораблі давньогрецького героя Одисея. Війна триває. Майже щодня гинуть люди. Але нас розтрощити не вдасться. Ми стаємо все міцнішими. Вчимось, щоправда, на власних помилках, постійно наступаючи на ті ж самі граблі. За ці роки в Україні вже визріло покоління молодих, справжніх патріотів, які готові її захищати, розчищаючи Авгієві конюшні корупції від різної мерзоти та мерзотників, лукавої, лицемірної брехні, яку звикли просто ковтати. Але не можна мовчати. Не можна жити з думкою, що війна до мене не дійде, куля пролетить повз, мене це не стосується. Дійде, якщо ми забудемо, що
ДЕРЖАВА ПОЧИНАЄТЬСЯ
З КОЖНОГО ІЗ НАС.
«І все на світі треба пережити,
І кожен фініш – це, по суті, старт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт».
Ліна Костенко.