POLISYA.TODAY

Повінчані війною

Хто ще, що розповість про мирний план та вибачення перед сепаратистами?

Олександр Дарморос таким і залишився — привітним й життєрадісним, хоча війна його, захисника, не помилувала — пошматувала і скалічила, забрала зір. Сиджу навпроти нього, розмовляю, а його обличчя таке знайоме.

— Напевне, бачили по телебаченню, — підказує його дружина Олена. — Бо ж ми святкували весілля у Київському госпіталі. Тоді було кільканадцять телекамер із різних телевізійних каналів. Щоправда, ніхто із присутніх чомусь не поцікавився, звідки ми родом. Усі думали, що ми з Донбасу. Ми ж зростали у селищі, знали одне одного з дитинства. Тож Саша був моїм найкращим другом.
Як вони підросли, закінчили школу, то їхні стежки розійшлися. Здавалося б, назавжди, бо Олена Болтвіна вийшла заміж, а Олександр Дарморос одружився. Та не склалося у них сімейне життя. Зустрілися уже розлучені, коли вона стала мамою, а він татусем. “Ось так несподівано у мене, окрім Олі, з’явилася ще одна донечка Катя”, — зауважив Олександр.
Вони не поспішали офіційно реєструвати свої стосунки, бо велике кохання, вважали, не потребує штампу у паспорті. А майже п’ять років їхнього спільного життя минули, наче одна мить — яскрава і щаслива. І такого важкого випробування, яке їх чекало, їм й уві сні не привиділося.
Коли Олександр отримав повістку з військкомату, то журилися його рідні, окрім нього. Бо знали: на сході вирує пекельна війна, але Олександр, педагог за освітою, не сумнівався, що його місце серед захисників Вітчизни. Намагався вберегти своїх батьків та Олену від зайвих хвилювань, тому їм так і не зізнавався, що він у зоні бойових дій. Казав, що залишився на Яворівському полігоні.
— Я теж не хотіла знати правди, — сказала Олена. — І коли через чотири місяці, у вересні минулого року, якраз у мій день народження, Саша приїхав у відпустку, тоді натякнув мені, що ходив у “гості” до ворога.
Олена так його не хотіла відпускати, але хіба втримаєш? Для нього обов’язок понад усе. Він поїхав, забравши із собою спокій. Тривога не покидала Олену й тоді, коли був за крок до смерті. Того березневого дня з товаришами пішов на бойове завдання й підірвався на протипіхотній міні, радіус ураження якої 57 метрів. Але, на щастя, нікого з бійців не зачепило вибуховою хвилею, бо міна глибоко в землі лежала. А свого командира — понівеченого і непритомного — підлеглі несли чотири кілометри.
— Вибух пам’ятаю, а далі небуття. І наче Бог велів, щоб я залишився живим, — розповідав Олександр. — Бо ж дорогою трапилася швидка допомога з волонтером-медиком, яка тільки-но прибула з Києва. А із Артемівської лікарні гелікоптером доправили мене до Дніпра.
Про це Олександр дізнався пізніше, бо понад чотири доби перебував між життям і смертю. Якраз коли його мати приїхала у лікарню імені Мечникова і зайшла у палату, то Саша опритомнів. Він її не побачив, бо навколо суцільна темінь. Обійнявши сина, не стримала сліз, а він довго її заспокоював: “Я живий, біля тебе, а усе решта дрібниці…”
— Коли я їхала до Саші, то усілякі думки лізли у голову. Не вірилося, що він осліпне. Хоча за ліве око лікарі боролися — дванадцять годин йшла операція, але марно. Йому довелося ампутувати ще й частину лівої ноги. У Київський госпіталь приїхала зі своєю донькою Катрусею. Намагалася їй пояснити, що її тато не такий, який був раніше, бо обличчя пошматоване, але вона мене й слухати не хотіла: “Я хочу побачити татка,” — наполягала донька. Та й нині, самі бачите, крутиться біля нього, обіймає його.
Тоді була тривога й у скаліченого Олександра. Хоча й тримав свою Олену у серці, але вирішив відпустити. ”Не хочу бути тягарем для тебе”, — так і сказав. “Хіба ж я буду щаслива без тебе?” — відказала йому. І, аби ніяких сумнівів не закралося, вирішила, не гаючись, офіційно зареєструвати шлюб.
Про свої наміри Олена розповіла народному депутату Оксані Корчинській, яка опікувалася пораненим Олександром. Вона намагалася створити молодятам святковий настрій — подарувала обручальні перстені, допомогла із виїзною церемонією, навіть погодилася, щоб не запрошувати журналістів. Та все ж вони дізналися, і п’ятого травня Олександр і Олена стали подружньою парою, відомою всій Україні, а невдовзі й повінчалися у київському храмі.
Він не вцілів на східному фронті, проте радіє життю, в якому так багато болю і смутку. І так йому хочеться побачити стежку біля хати, та й справ у 31-річного Олександра залишилося чимало недовершених. Після спілкування з американськими офтальмологами у нього з’явилася надія. І дружина Олена впевнена, що її коханий буде бачити. Її життєва одержимість та вірність вражають.
“От тільки для лікування в американській клініці потрібні чималі кошти”, — бідкається Олена. А без них не збудеться мрія подружжя.
Для тих, хто бажає підтримати Олександра, повідомляємо номер картки: ПриватБанк 5168 7572 8444 1203 (Болтвіна Олена Юріївна).

Джерело: Кіборги. Війна за Україну

Читайте також:
Останні новини
Сьогодні йому виповнилося б 32… Пам’яті Володимира...
Сьогодні йому виповнилося б 32… Пам’яті Володимира...
Павленко В'ячеслав Вікторович 
Опанасенко Валентин Сергійович 
Олексієнко Микола Станіславович
Осадчук Анатолій Олександрович
Литвиненко Юрій Сергійович
Андрійчук В'ячеслав Вікторович
Семенюк Віталій Григорович
Шатило Олександр Анатолійович
Подробиці подвійного ДТП на Малинщині
Аналіз: цієї весни в плей-офф НХЛ від одного гола...
Закон про мобілізацію: як працюватимуть сервісні ц...
Компанія «Акріс Груп» привітала мешканців Житомирщ...
10 захоплюючих ігрових автоматів для Android
Снітко Сергій Віталійович
Марченко Олександр Васильович
Лукашенко Віктор Іванович
Дідківський Ігор Миколайович
Єсипенко Андрій Миколайович