Балбес, Боягуз і Бувалий залишились без роботи. А треба гроші…
— Що сьогодні найголовніше?
— Правильно: робота.
— А де її, нормальну, нормальному чоловікові у Малині знайти?
— Правильно: на пилорамі.
Тож — уперед!
— Я роботу на пилорамі знаю як свої сім пальців! — хвалиться Балбес і додає: — заробляв і в Мірчі на пилорамі, і в Іршу їздив. Але набридли ці поїздки, хочу тут, у Малині. Тільки мені треба «другий номер» — напарник тобто, веселіше буде на перекурах і додому не страшно йти після зміни.
Боягуз відмовити не міг — забоявся.
А Бувалий посміявся: ну-ну, ідіть-ідіть. Це ж на Бамі пилорама чи на вокзалі? Я був там, і там. Бригадиром. Коли прийшов час зарплату платити, сказали, що нема грошей, і хоч пальці їм у двері пхай, нічого не доб’єшся…
Але хіба Балбес буде слухати Бувалого? У нього ж своя голова є і сім пальців на додачу. Пішли з Боягузом. Як годиться — з понеділка.
Робочий день на нашій пилорамі починається о сьомій ранку. На цю годину треба стояти біля робочого верстата і в робочому одязі. Одяг треба мати свій — така традиція деревообробного бізнесу в Малині: робочим не дають ні спецодягу, ні рукавичок, ні інших засобів захисту. Це неможливо зробити хоча б тому, що працюють люди неофіційно. А хто ж «невидимкам» буде спецівки видавати? Їх же не видно… Ну, таке.
Зміна почалась із новини: запив торцювальник з жінкою, не вийшли на роботу. Треба терміново комусь ставати на заміну, щоб не порушувати виробничий процес. Від цього залежав термін виконання замовлення і — зарплата! «Ланцюжок» робочих перебудувався так як треба, і верстати загули. Перша перерва — о 10-ій — п’ятнадцять хвилин на перекур. Боягуз курити не хотів, він тільки стояв коло Балбеса і відсапувався, бо три години ганяв між верстатами на посаді «куди пошлють».
Другий раунд. Добре, що в цеху нема дверей і вікон, та трохи вітер ганяє піт із лоба. Уже і куртки поскидали. Спини мокрі. Аби тільки морозу не було, то й зовсім було б як на курорті. Відпахали. Обід. Балбес погнав по пиво, бо з учорашнього мучив «сушняк». Не сам погнав, а Боягуза. Пообідали хто пивом, хто мівіною, і час до роботи.
Післяобідній раунд. Ноги у всіх похитуються. А в кого випадає можливість, хапає мобілку і дивиться на годинник: скоріше б сімнадцята! Скорррріше б!.. Нарешті «відбемкали». Післяробочі дебати: бухаєм сьогодні чи ні? Вирішили, що ні, бо нема бабок. А от в суботу (всі суботи на пилорамах робочі) — як отримаємо зарплату — тоді відірвемся від землі…
Вівторок, середа, четвер і п’ятниця у Балбеса і Бувалого на малинській пилорамі були абсолютно схожі на понеділок. Правда, один дружбан так спішив подавати дошку, що випадково йому на ногу впала колода. Роздробило кістку. Але хіба це на пилорамі подія? Так, звичайне явище. Тож не будемо повторюватись, а перейдем до суботи.
У суботу продуктивність праці і коефіцієнт корисної дії кожного працівника на пилорамі найвищий у тижні. Бо в суботу — зарплата. Всі ганяють як на олімпіаді, якби ж то це був олімпійський вид спорту, нашим рівних не було б.
Приїжджає «хазяїн». На джипі. «О: в боса нова тачка», — помітив Балбес, хоча авто під’їхало беззвучно. Бос не зразу іде в цех до своїх рабів. А спочатку до друзів. Четвероногих. Погодувати собачок. Тут, на пилорамі, живуть шикарні чистокровні ротвейлери. Вони люблять тільки свіже м’ясо — порода…
Нарешті момент, заради якого тиждень обливались потом у холодному ангарі-цеху, тягаючи колоди і дошки. Черга в кабінетик. Видача грошей. «От, «бос», а казав що заплатить 120 гривень за зміну! — будує поверхи зі слів Балбес і оптимізує: — ну, нічого, на випивку вистачить, добре хоч півтисячі дав». «Ого! А мені тільки триста…» — констатує Боягуз, бо спитати, чому так мало, звісно, до боса не піде: і так добре…
Хлопці вже скидаються Балбесу на самогон — усі точки з його продажу він знає як свої сім пальців…
А що цей тиждень робив наш Бувалий? Вичисляв. Де, де у Малині така пилорама є, щоб не… як це сказати, надурювали? Був і на фабриці, і на вокзалі, і на Бамі, і ще десь. Але поки такої не знайшов. Ну, буде шукати…
Пошукали їх і ми. Тема така: пилорам у Малині дуже багато. Але — неофіційних. А офіційно вони всі недіючі. Перевіряли. У відповідних органах. Скажімо, є така фірма «Лісстройпром» у мікрорайоні МДЕЗу. Випускає продукцію деревообробки. Коли завітали на виробництво, у величезному цеху трудились приблизно десять-п’ятнадцять людей. Під’їжджали новенькі вантажівки з лісом, але звідки сировина — державна таємниця. Робота кипіла. За назвою підприємства, яку назвали в цеху, стали шукати фірму в ЄДР. Знайшли. Там вказана інформація лише про директора підприємства, а кількість працівників — нуль. А що з нуля взяти? Те ж саме, що й з неофіційно працюючих робочих. Те ж, що і з директора сусідньої пилорами, громадянина іншої держави, який відмовився говорити з журналістами без адвоката. За воротами сказали, щоб більше сюди не являлись, бо у них міцний дах в органах.
Спочатку хотілось зробити все, щоб ті пилорами позакривали. Назавжди. Але — куди ж тоді підуть заробляти на сім’ю балбеси, боягузи і бувалі? Не кіношні, а живі, малинські. У них зараз один вибір: або на пилораму, або на війну. Третього держава не пропонує. А місцева влада, міська і районна, нічого не пропонує. Вона стабільно отримує зарплату з платників податків, які працюють не на пилорамах. Отак і живемо. Як в кінокомедії. Тільки чомусь не до сміху…
Тетяна СОРОКА.
Олексій СЕМЕНІВ.