"Панове зрадники, коригувальники та інша нечисть! Ви — сміття, якого ми позбудемось! Тож зникніть назавжди або здайтеся! Адже вам все одно пздц!"
Ми сиділи навпроти за дерев’яним столом на дерев’яних лавах біля сервісного центру, і обидвоє, мовчки заглибилися у свої справи, наче й не помічали одне одного. Він, ще молодий і красивий, коротко, як тепер прийнято, підстрижений, брюнет, але вже з поораним зморшками чолом і засмаглий вітрами, у темному светрі і зелених штанах, ганяв стрічку новин у смартфоні, а я гортав товстий зошит-блокнот із записами, зводячи в умі сплачене за комунальні послуги і згадуючи ще не сплачене; сервіс нам затягувався, аркуші записника втомили і, відірвавшись від нотаток та цифр, я мимохіть поглянув на нього, а він – на мене, і ми розговорилися…
Ясна річ, про війну. Дізнавшись, що він активний учасник тероборони міста і, імовірно, один з командирів її, я мимоволі (це вже давно ятрило душу) завів мову про колаборантів – так коректно нині називають зрадників (а мали б кликати бодай запроданцями) – і, ніби мимохідь, розповів про село на північному сході громади, де ворожий літак знищив кілька осель, і зруйнував їх, вважають місцеві, тому, що у хатах-будинках тимчасо жили військові, і на хати ці літак навів запроданець. « І подібне можна почути в інших селах, -- я прихлопнув зошит, щоб вітер не розвівав сторінки, і зустрівшись із стрімким, гострим поглядом людини, яку, відчув, зачепили мої слова про продажні шкури, запитав: -- Невже не вирахувати їх?
Я сказав «вирахувати», бо про затримання і судові вироки щодо христопродавців дотоді не чув. Він упіймав мою іронію і біль.
-- У недалекому від міста селі, -- продовжив, -- священник відмовився правити українською мовою, віряни зауважили йому, батюшка не на жарт розгнівався і сказав, що править і правитиме російською, а хто поскаржиться, наведе на село літак, -- співрозмовник поклав смартфон на стіл і, відключивши його, щоб не тероризували дзвінками, додав: -- У перші тижні війні тероборона могла б приїхати до попа і, за певних обставин, розстріляти його, проте наразі це вже неможливо...
Молодий чоловік зітхнув, видих неначе прорвав груди, напружилися не лише шкіра на вилицях, а і на руках, стиснутих у кулаки, які посиніли від надриву.
-- Як на мене, -- продовжив, -- майже всі удари ворога по об’єктах наводять зрадники. Перед ударом по нафтобазі, де, до речі, давно не зберігається пальне, хтось перед прильотом авіації ходив і світив ліхтарем, подавав, імовірно, сигнал. Нам повідомили, але ми не встигли приїхати. Літак російських фашистів уже скинув бомби на Юрівку, розніс ракетами і порожню цистерну нафтобази. Ми, навіть без ближнього світла фар, у цілковитій темряві, обстежили усі ймовірні місця перебування так званих колаборантів, одначе так нікого і не виявили.
Він обірвав розповідь на пів слові, я відчув, що тероборонець мав додати до висловленого «бо наводили свої і встигли сховатися», збагнув, що більше про цей епізод війни співрозмовник не скаже і не став просити продовжити розповідь, та я зачепив болючу струну, чорно-оливкові очі чоловіка спалахнули вогнем ненависті, і він продовжив:
-- Ви бачили воронку, що лишилася від будинку, в якому загинула молода сім’я Юрівки? Там, де стояв дім, нині вирва площею зі ставок! Рученята, рештки тіл малят занесло на залізничну колію, а вона – неблизько. Скільки життів людей на совісті запроданців!..
-- Якби не вони, ерефія, переконаний, так не вправлялася б у ракетних ударах по всій Україні, -- промовив в унісон йому.
-- Я також, -- мій знайомець встав і пішов до майстра, що виконав його замовлення і покликав забрати «обладнання».
Пішов не попрощавшись, слова, вочевидь, вичерпалися, забракло вимовити «до побачення» чи «бувайте».
Я згадав, де ми зустрічалися, хто він, згадав його як авторитетну людину, котра ніколи нікуди (кар’єрно) не випиналася, чесно виконувала свої обов’язки і подумав: «А може, саме на таких і тримається держава? Такі не зраджують, не криються у важкі для країни години, такі першими ідуть на зов Вітчизни, ідуть, щоб захищати її, а не заради орденів і медалей, щоб отримати посвідчення учасника АТО. Ніхто ніколи не зауважив би йому, якби не став у ряди захисників, проте він пішов…"
«А хто ж ті, що продають душу ворогу? – різонуло запитання. – Скільки, принаймні у нас, їх?» За два роки до початку війни, розповідають, у місті важко було знайти вільну квартиру – і це у населеному пункті, що втрачав статус! Збіг обставин? Яких?
Після загибелі від бомби молодої родини у Юрівці мене попросили зробити у фейсбуці вкид, щоб перевірити частину «люду» на «вшивість». Скільки прилетіло на мою адресу! Переважна більшість схвалювала виступ, проте частина «коментаторів» підтримувала імовірних зрадників -- перевірити б на стерильність їх, але…
Але періодично заходжу на сайт управління СБУ у Житомирській області, шукаю повідомлення про виявлення на території громади колаборантів і не бачу такої інформації…
А вони між нами ходять, маскуються між нами. Убезпечені від репресій окупанта, вважають себе людьми. «Тіні вони, а не люди» — думаю я, коли згадую про дитячі ручки і ніжки на залізничних коліях.
Іван ВОЗНЮК
