«А хто це такий?» — запитав у членів топонімічної комісії під час засідання минулого вівторка голова комісії із перейменування вулиць, заступник Малинського міського голови із гуманітарних питань (тобто головний ідеолог міста, як прийнято вважати цю посаду) Петро Піковський.
Йому стали детально пояснювати, що це наш письменник, краєзнавець і етнограф, автор «Берегині» та багатьох інших творів, і його іменем уже багато років називається Центральна районна бібліотека. Мова зайшла про те, щоб іменем Скуратівського назвати і одну з вулиць Малина.
Що тут коментувати, шановні малинчани? Нехай сам Піковський дає коментарі або, замість зустрічатись із населенням по комунальних проблемах, сходить у бібліотеку імені Скуратівського і дізнається про нього більше. Певно, без бібліотеки Петро Валентинович знає, хто такий Енгельс, іменем якого названо вулицю, на якій мешкає.
І це, власне, не його біда у цьому. А всіх нас. Не хотіла, дуже не хотіла переходити на особистості, і тому одразу прошу вибачення за це у Піковського, але на прикладі конкретної людини, думаю, найліпше стане нам зрозуміло, що таке отой «пострадянський синдром», та чому так у штики половина населення сприймає закон про «декомунізацію», під шумок якого активні громадяни хочуть «вимести» начисто із вулиць та з нашої свідомості усе проросійське.
«Як можна посягати на полководця Суворова? Він не комуніст! А кому що поганого зробив адмірал Нахімов чи молодогвардієць Олег Кошовий? А Юрій Гагарін — це узагалі — людина світу! Зняти з вулиць такі імена — це невігластво і неповага до старшого покоління!», — такими репліками зацьковують одразу, коли починаєш спілкуватись на тему декомунізації, топоніміки та зміни назв вулиць.
Натомість, повертаючись до старих назв, почали згадувати навіть Магдебурзьке право. Можна так дійти до витоків і шукати назви в Юрському періоді, адже динозаври і мамонти комуністами точно не були. Так само не був комуністом і Суворов, вулицю імені якого хочуть перейменувати на Михайлівську. І таких перейменувань пропонується у Малині більше шістдесяти. Сперечались, чи додавати в перелік перейменувань вулицю Гагаріна. Вона у Малині — одна з центральних. А от, до слова, вулиця нашого земляка, академіка Корольова, — за мікрорайоном автостанції…
Добрий сусід украв у нас історію, привласнивши бренд Київської Русі, а потім крок за кроком перетворював нас, українців, на молодшого брата, себе переродивши з молодшої сестри Московії на старшого брата-росіянина. Нічого не маю проти Пушкіна чи Лермонтова, так само як і Шекспіра чи Езопа, але іменами двох останніх у Малині вулиці не названі.
Якщо говорити серйозно про перейменування вулиць у Малині, на це питання теж варто подивитись не з рогу вулиці Ковальчука чи Фрунзе, а саме з висоти. Щоб бачити все місто в цілому, щоб вимальовувалась якась логічна карта Малина із перспективою розбудови. Сьогодні є багато закидів, що вулицю Мала треба перезвати, бо вона далеко, а іменем Мала назвати якусь із центральних, адже Малин — старовинне місто з більше ніж 1100-літньою історією.
Складається враження, що ми, сучасники, будуємо історію нашого Малина «в ручному режимі, до коліна»: спустили циркуляр згори, а ми й раді старатись. А де ж власне будування малинської історії? Де Генеральний план розбудови Малина, згідно з яким планували мікрорайон Баму як центр Малина, а вулиця князя Мала — у перспективі одна з центральних, нині — околична…
Такий план — чітко визначений, має бути в конструкції перейменування вулиць. А їх таки треба перейменовувати. Якщо ми заберемо з назви вулиці ім’я Суворова, це не означає, що його викреслили з історії: кожен може прочитати про нього в книзі чи Інтернеті, як і про Леніна чи Клару Цеткін.
А свою історію, українську, малинську, треба знати, і називати вулиці іменами своїх героїв: і тих, що в українській енциклопедії видатних людей, і тих, хто в книгах Почесних громадян міста і району. Тоді всі знатимуть і Скуратівського, і Кривенчука, і Димика, і Рутман…
Тетяна СОРОКА.
