Дивовижна жінка оселилася у Лісовому — киянка Катерина СОБОТЮК. На лоні мальовничої природи вона пише картини, казки, а також вчить живопису місцевих. Чарівні картини, написані селянами власноруч, зцілюють — впевнені у Лісовому. І не лише душу, а й тіло — хворим на тяжкі недуги стає ліпше, а з часом вони взагалі забувають, що лише нещодавно зовсім не мали сил і ледь діставалися хвіртки.
Років із кілька тому Катерина Михайлівна придбала в Лісовому два гектари землі — про власну землю, як розповіла згодом, мріяла давно, та життєві обставини не дозволяли покинути столицю. Тепер хоче у цьому віддаленому селі звести хатинку, облаштувати як слід обійстя і повністю перебратися сюди із мегаполісу, а доки не має власної оселі, ночує у наметі. Там, на відкритому просторі, і зустрічає вона гостей, яких у її скромному пристанищі не бракує.
Вперше дізналася про майстриню у Омелянівці, де вона на День села виставляла свої картини та книги. А згодом відвідала її у Лісовому. Одразу, коли тільки побачила, як облаштувалася жінка, спав на думку відомий вислів, тільки в цьому випадку його слід викласти дещо інакше: «Людині, яка живе в гармонії із собою, і в курені рай».
Побут простий. Поряд із наметом — стіл і лавка. На дереві дзеркальце. У наметі рюкзак, а також пакет з необхідними речами, книжка.
Катерина Михайлівна гостинно запрошує у свій затишний куточок природи, але поинає накрапати дощик і ми вирішуємо відправитися на гостини до її учениці з живопису Валентини Федорівни Хомич.
По дорозі майстриня розповідає, що та літня жінка вельми хворіла, перенесла кілька операцій, а тепер в неї справи, хвала Богу, пішли на краще. І все завдяки картині, котру намалювала власноруч, а точніше — завдяки творчому поштовху, який йшов із самого серця й душі.
— Правда, ледь умовила жінку взятися за пензлик, — каже творча наставниця. — Я вже давно знаю про лікувальні властивості живопису, але ж люди одразу не вірять. Думають, що то якесь дивацтво… Так от, взяли ми з Валентиною Федорівною невеличке полотно, масляні фарби, пензлики і сталося диво — жінка, яка за життя ніколи не малювала, самостійно написала чудову картину. Вона, як і кожна людина, дуже талановита, але не вірила у це і ніколи не пробувала себе у мистецтві.
А я добре знаю — головне, довіритись своєму серцю, відчуттям і всією душею повірити у власні здібності. І тоді навіть той, хто раніше не брав пензля у руки, з першого разу все зробить чудово…
Тим часом заходимо на обійстя до Валентини Федорівни. Вона приємно здивована кореспонденту районної газети. Знайомимося, гомонимо про повсякденне, а потім господиня виносить на покази власну картину, нехай і невеличку, але напрочуд гарну, написану з душею, а також вишивки. Потім пропонує пригоститися чаєм, а доки чайник закипає, продовжуємо розмову з Катериною Соботюк.
Вона згадує за іншу свою ученицю, жительку Лісового Валентину Миколаївну Головієнко — багатодітну мати шістьох дітей, котра має вже й п’ятнадцять онуків та трьох правнуків. Все було б у неї добре та трапилося лихо — Господь забрав до себе її онучку, котру любила до нестями. З того часу жінці було зовсім зле і здоров’я вельми погіршилося. Господиня намагалася відволіктися господарством — доглядала за сусідчиними кізочками, та все одно дуже їй було тяжко і на душі, і фізично.
Якось на пропозицію столичної майстрині Валентина Миколаївна вирішила і собі спробувати сили у живописі й таку чудову картину написала, а за нею другу, третю. І так захопилася, що вже й не уявляє, як прожила шістдесят років, а до того ніколи не товаришувала з фарбами. Тепер жінку не впізнати — в очах забриніло життя, стала енергійною і, головне — почала радіти кожному сонячному променю, співу пташок, одне слово, всьому, що оточує навколо. А ще набагато краще стала ходити, бо останнім часом через хворобу ледь виходила на ганок.
До слова, за тиждень після того, як я побувала у Лісовому, у Валентини Миколаївни сталася радісна подія — народився правнучок, четверти. Сповнена світлими, радісними почуттями, жінка за вечір написала в подарунок рідному немовляті нову яскраву картину… А у вересні вона виставляла власні картини у Головківській школі, де всім учням вони прийшлися до душі.
Надихнули жінки й решту місцевих жителів — і не лише представниць слабкої статі, а й чоловіків. Ті ніколи не подумали б, що здатні творити прекрасне, а вдалося.
— Що б ви бачили, як всі раділи! Адже коли, проживши значну частину життя, виявляєш в собі здібності, які дозволяють отримати визнання людей — то чудово, — зазначає Катерина Михайлівна. — Після написання картин запропонувала цим людям, що роками жили поряд, визначити гарні риси характеру одне одного. Спочатку вони ніяк не могли підібрати потрібних слів, а потім, врешті-решт, стільки доброго сказали кожному, що й самі здивувались. Їхні душі неначе розквітли. Я б навіть сказала. що відбулося внутрішнє духовне зцілення. Живопис дуже позитивно впливає на людей. Як мовиться, відкривається третє око. Головне, коли хочеш реалізувати творчий задум, треба дослухатися до душі і серця.
А ще похвалилася Катерина Соботюк достягненнями юних вихованців — Владика і Насті. Діти приїздять у Лісове на літо. Катерина Михайлівна стала для них справжнім другом та наставником. Мало не щодня вони прибігали до її намету — разом співали, малювали, розучували віршики та читали казки.
Роздивившись згодом результати творчості жителів Лісового, пошкодувала, що не захопила із собою полотно, пензлі та фарби, аби теж спробувати власні сили. Адже дива зцілення були наяву. А люди у розмові зі мною справжнім дивом називали майстриню Катерину Соботюк, завдяки якій Лісове, де залишилося лише кілька корінних жителів, ожило…
Та повернемось до самої художниці та письменниці Катерини Соботюк. Під час чайної церемонії вона пригостила смачним салатом, і зізналася, що вже три місяці, як перейшла на сироїдіння — повністю виключила з меню їжу, яка піддається тепловій обробці.
— Попередньо, років із три, була на вегетарінській дієті — не вживала м’яса, риби, молочних продуктів. А якось один чоловік порадив перейти на сироїдство. У нього дуже цікава життєва історія. Він був крутим бізнесменом, проте якось вразила його тяжка хвороба. Лікарі не давали надії. І тоді чоловік покинув сім’ю, друзів, бізнес, і усамітнився. Три місяці боровся за життя. Як розповів, виключив з харчування хліб, а також всі продукти, які мають у складі дріжджі, м’ясо, рибу, картоплю, молоко, яйця. Став вживати лише сирі продукти — овочі, фрукти, ягоди, горіхи, зернові. Й це його врятувало. Правда, він втратив бізнес, став практично жебраком, але одужав. З того часу дотримується такого способу життя.
Спробувала і я. Перші десять днів було дуже тяжко. Дуже хотілося картоплі, вершкового масла. Але той чоловік розповідав, що так спочатку і має бути й порадив вживати сиру їжу стільки, скільки заманеться, хоч по тридцять разів у день. Я так і робила. Перший день з’їла п’ятнадцять мисок салату. Постійно ходила і щось жувала, бо ніяк не могла справитися з відчуттям голоду. Проте пішла купила масло льняне, яке, до слова, вважається поліським женьшенем — у його складі три різновиди омега-кислот, воно дуже корисне. А також придбала гарбузове, облепихове масло. Всі рослинні масла можна додавати до страв, крім арахісового, яке шкідливе для організму.
Отож, вже на третій день мені вистачило п’ять мисочок, а зараз я з’їдаю 1-2 мисочки салату не день, і почуваюся ситою.
Що дає сироїдство? Очищується організм. Виводяться всі гельмінти. Ви знаєте, що онкологія насамперед виникає через глистні інвазії? Про це лікарі замовчують. І про те не говорять, що хіміотерапія не лікує, а вбиває організм…
Смакуючи чаєм із запашним медом, ми продовжували невимушену бесіду. Мені кортіло дізнатися, звідки у майстрині такий дар — заряджати людей позитивною енергетикою та відкривати творчий потенціал, і як загалом відбувається зцілення.
— Невже володієте екстрасенсорними здібностями? — перепитала.
— Нічого особливого у мені немає. Кожна людина володіє такими ж здібностями, достатньо просто розвинути їх, адже ми використовуємо лише маленький відсоток можливостей, закладених в нас Богом.
— Та все-таки, як у вас виник такий дар? — знову перепитую, адже чомусь під час розмови спало на думку, що жінка переймала досвід у монахів, і в цілому я не помилилась.
— У мене було багато вчителів. Я займалася дев’ять років у духовному університеті. Вивчала також вчення всесвітньо відомого вченого, цілителя Мельхіседека Друнвало. Він, зокрема, надає інформацію про те, як використовувати для духовного розвитку принципи Сакральної Геометрії — геометрії форм, які лежать в основі життя у Всесвіті. Раджу і вам прочитати його книгу «Квітка життя»… Брала участь у багатьох семінарах, де розглядалися питання стратегії світу, стратегії можливостей, інше.
Також 40 днів провела у скитах Карелії. Поїхала на чотири дні, а так сталося, що залишилася послушницею. Не повірите: там більше половини ченців — українці… Тепер накопивши досвід, можу вже дещо передати людям.
— Отже, ви віруюча людина…
— Я православна. Служу Богу, людству. Віра приносить смиренність, змиряє гординю. Для мене всі рівні. Я ніколи не ставлю себе вище котроїсь із людини, і навіть тварини. Всі ми божі створіння. І кожен має свою місію. Дуже погано, якщо людина це не розуміє, а ще гірше, коли за життя не самореалізовується й, врешті-решт, так і залишається невизнаною суспільством.
— Катерино Михайлівно, а що підштовхнуло до духовного розвитку?
— Як кажуть, не було б щастя, та нещастя допомогло. Я була дружиною військового. Після 17 років сімейного життя ми розлучилися. Виникли певні обставини і я відпустила чоловіка. Залишилась з двома синами, яких треба було поставити на ноги. Одразу, зізнаюся, було тяжко. Але водночас це дало поштовх до духовного саморозвитку та активного творчого пошуку. І сьогодні впевнена, що свобода — то найкраще, що може статися. Це новий вибір життя, нове переосмислення життєвих цінностей.
Я, бухгалтер за фахом, котра роки працювала у КРУ, тепер пишу казки, статті, картини. Друкуюсь у журналах, зокрема, у «Слові Жінки». Це, до слова, видання для тих, хто прагне жити мудро. В центрі кожного номеру — особистість конкретної жінки, сучасної українки… Щороку восені влаштовую у Києві виставку «Духовність України» — там дев’ять номінацій і кожен охочий може взяти участь… Опанувала я і методику Марії Монтессорі, допомогти дитині розкрити свій потенціал, навчити самостійно пізнати світ.
— Доводилось працювати з дітьми?
— Так. Частенько перевідую дітей-сиріт, хворих на аутизм, у дитячому закладі на Дарниці. Там мене вже знають, і вихователі сміливо залишають на мене малечу. Ці дітки дуже розумні, чутливі. Правда, якщо дорослий їх не розуміє, нав’язує свою думку, то замикаються в собі, не йдуть на контакт. Але мені завжди вдається знайти з ними спільну мову…
Я приходжу і спочатку просто сідаю зкраєчку й спостерігаю. Поступово дехто з діток полишає свої заняття й підходить ближче. Починаю читати казки, співаю. Помалу й інші наближаються і вже ні на хвилинку не відходять.
Одну із груп, приміром, я опікала років із п’ять. Якось спитала дітей, що б ви хотіли найбільше? Вони майже хором закричали — апельсинів. Я накупила цих помаранчевих фруктів, разом із виховательками обібрали їх від шкірки — вийшло кілька підносів. Працівниці все боялися, щоб дітям животи не розболілися. А я примовляла, головне, аби наїлися «від пуза» того, що дуже хочеться…
Шкодую, що не всиновила одного з хлопчиків — мені, одинокій жінці, з двома своїми дітьми просто не дозволили б це зробити. Бо для таких діток потрібні гарні умови. Проте, на щастя, його забрали у сім’ю, та й інших діток, з якими працюю, зазвичай, всиновлюють і вони знаходять своїх тат і мам, котрі стають найріднішими для них людьми.
— А як ставитесь до сьогоднішніх подій в Україні?
— В державі відбуваються дуже гарні зміни, які згуртували нас, зробили нас нацією. Ми стали мудрішими. Прокинувся патріотизм. З’явилося розуміння того, що держава, наша спільна домівка, вище кожного окремого українця. Прикладом тому є волонтерський рух, воїни, які стоять на передовій… Нам важко звичайно, бо країну роздирають на частини. Але війна на Сході — не з нашої волі. Українці — миролюбивий народ, який в змозі вирішувати всі питання без пролиття крові. Правда на нашому боці й впевнена, що переможемо російського агресора. Господь нам доможе у цьому і невдовзі наша держава розквітне.
— Є, втім, висловлювання, що останні події призведуть до роздроблення України, до її знищення як держави. Не всі відтак вірять в силу українців…
— Не вірять ті, хто не має зв’язку із душею. Є, образно кажучи, люди «живі» і «мертві». Перші мають іскру Бога в серці. Вони відчувають все на рівні підсвідомості, на рівні клітин. А інші осуджують, не розуміють, що насправді відбувається…
