Нещодавно 
за офіційними даними нашому місту виповнилось 1125 років. Традиційно, з приводу такої солідної дати, були заплановані народні гуляння. Та цей день затьмарило велике горе — смерть бійця Олександра Гулькевича під час артилерійського обстрілу. Похорон відбувся 17 вересня, коли весь Малин святкував.
Звичайно, міська рада дещо змінила формат проведення свята. Програма набула не розважального, а більш патріотичного спрямування. Номери народних гуртів та ансамблей, співчутливі слова, чорні стрічки над прапорами України та Малинщини не давали забути про загиблого героя. Рівно до вечора...
Опісля — танці, співи, повна безтурботність та сп’янілі голосіння. Ніхто вже й не помічав темних стрічок, день жалоби повністю забувся. З культурного і тихого відзначення великої дати все плавно перетворювалось на чергову масову пиятику.
Очевидно, з настанням темноти деякі малинчани перевтілюются в перевертнів, які мають на меті руйнувати, смітити та псувати все на своєму шляху, адже як по-іншому пояснити ті купи сміття та безлад, який вони залишили після себе?
У кожного було право на вибір, або сидіти вдома, відсторонившись від святкувань, або культурно та спокійно провести День міста, пам’ятаючи про самопожертву Олександра, або ж не звертати уваги на чужі проблеми та горе і поводити себе нецивілізованим чином. Кожен обрав те, що вважав за потрібне. Результати ми бачимо.
Хочеться тільки сказати, що в той час, коли ми розважаємось, радіємо і святкуємо, в іншому куточку України нас захищають такі ж самі люди, які ризикують, віддають свої життя та здоров’я заради нашої безпеки. То чому ж не можна виділити один день для того, щоб вшанувати пам’ять загиблих і задуматись над більш серйозними і важливими речами.
Автор: Анна Кириєнко.
