Війна – це жахлива трагедія в житті кожного народу. Болісною раною в історії українців залишилася Велика Вітчизняна війна 1941-1945 років, або як її нині називають Друга світова війна, але у пам'яті людей старшого покоління, учасників тих буремних подій, вона назавжди залишилася Великою Вітчизняною... Скільки пролито крові, скільки сліз матерів, скільки переживань та скільки загиблих і зниклих безвісті, осиротілих дітей та вдів залишила після себе ця трагедія.
Сьогодні, на жаль, все менше й менше залишається ветеранів серед нас. Ми останнє покоління, яке ще може почути про Велику Вітчизняну війну від її справжніх учасників. І один із найголовніших наших обов'язків перед тими, хто залишився, — пам'ятати про подвиги наших сивочолих ветеранів.
Війна – це слізні спогади наших дідів та прадідів, бабусь і прабабусь, котрі у голоді та холоді здобували для прийдешніх поколінь під уламками гранат та свистом куль Велику Перемогу.
Одним із свідків, котрому вдалося вийти живим із пекла війни був і 92-річний інвалід, ветеран Великої Вітчизняної війни та праці, житель Малина, колишній викладач спецдисциплін місцевого лісоколеджу Володимир Пилипович Кушнір.
Вдалося зустрітись із ветераном на його впорядкованому подвір'ї, у затінку п’янкого бузку та яблунь.
— Народився я 15 квітня 1926 року в с. Кирданах Овруцького районув сім'ї селянина-бідянка, — почав стиха нашу розмову Володимир Пилипович. — У родині, окрім мене підростали також дві сестри та стільки ж братів, котрі були молодшими за мене. Наше село було розташоване за кілометр від міста. А там стояла військова частина (дивізія), тому наша мама ходила на кухню і приносила лушпиння з картоплі. З нього також пекли млинці або варили та їли. Іноді у лушпайках траплялись голови з риби – то був справжній делікатес... Голод 1932-1933-х років запам'ятався на все життя. Мені тоді виповнилось 7 років. У дитячій пам'яті збереглася смерть ранньою весною в нашому селі від голоду тітки Ганни, котра впала й лежала біля мосту та дядька Власка, котрий ввечері гнав худобу додому, впав на вигоні й помер...
— Коли фронт наближався до Овруцького району, 19 листопада 1943 року, Овруч звільнили партизани. Нас, юнаків 1926 року народження, мобілізували в перших числах грудня 1943 року. Було нам тоді по 17 років, мене з 300 однолітками направили на півроку до 9-ої роти 377-го запасного стрілецького полку, розташованого на березі річки Черемшан міста Мелекеса Ульяновської області. Прибули в полк у своєму одязі: хто в чому. Невдовзі нас одягли, видали шинелі. Почались тактичні заняття, — продовжив ветеран.
Незабаром В.П. Кушнір поповнив лави 751-го Червонопрапорного Сідлецького стрілецького полку Першого Білоруського фронту, який розташовувався за 50 кілометрів на південь від Варшави. Ним керував генерал-лейтенант К.К. Рокосовський. Звання Сідлецького йому присвоєно за визволення польського міста Сідлецьк (Седлеце). Полк був виснажений у боях.
— У п’ятій роті, яку ми поповнювали, залишилось у строю лише 25 солдатів, а у взводі, куди потрапив я, лише двоє. Нам видали каски та бойову зброю. А із зброї мені ощастило отримати пістолет-кулемет імені Шпагіна (ППШ). Екіпіровка рядового зв’язківця командира взводу була такою: шинель-скатка, протигаз, речовий мішок, НЗ, протитанкова граната, пачка з 500 патронами до автомата, лопата, патронтаж із патронами та інше, — пригадує ветеран.
З боями рядовий Кушнір на початку жовтня 1944 року пройшов місто Легіоново (Польща). Зв’язковий на фронті — мішень для ворожих снайперів. Бойове поранення В.П. Кушнір отримав, коли не встиг ухилитись від фашистської снайперської кулі. Тоді йому було 18 років. Це сталось під час наступальних боїв Червоної Армії в 1944-му році, неподалік від річки Вісли. Переборюючи нестерпний біль і страх, бо навколо були німці, дістався до своїх. Одним із них виявився Василь Мартинович Сичевський із Ігнатполя Оруцького району з яким разом навчалися в запасному полку. Після тривалого лікування й операцій рядовий Кушнір потрапив у евакогоспіталь, розташований у Кисловодську. Було це на початку січня 1945 року. У ніч із 8 на 9 травня 1945 року, коли рани загоїлись, наш земляк охороняв госпіталь, який називався «Вчених України». Через дорогу був госпіталь імені Кірова, де був гучномовець. І саме з нього вночі Володимир Пилипович дізнався про Велику Перемогу Радянських військ над гітлерівською Німеччиною.
У 1948 році В.П. Кушнір вступив до Малинського лісотехнікуму, який закінчив 1952 року з відзнакою. Після навчання в Малині його направили на роботу в Гірський Алтай, де три роки працював майстром лісозаготівель. Далі працьовитого чоловіка направили в інститут підвищення кваліфікації до Красноярська, затим – до Томської області, де працював інженером та начальником виробничого відділу. Коли повернувся додому, працював інженером лісозаготівель Малинського лісгоспзагу, три роки – інструктором ідеологічного відділу РК КПУ і 26 років – викладачем лісоколеджу.
Зі своєю супутницею життя -- Валентиною Павлівною -- Володимир Пилипович одружився 1952 року. 15-річна Валентина на хліб заробляла помічником друкаря. Багато кумедних пригод відбулось під час проживання в Алтайському краї, де прожили вісім років.
— Моя половинка — аварійна жінка, — сказав, посміхаючись В. Кушнір. — Їй «пощастило» на усіх видах транспорту в аварії потрапляти. Наприклад, коли жили на Півночі, вона летіла «Ілом» по роботі, та раптом літак «завис» у повітрі, і завдяки пілоту, впав на споруду, а не на землю, тому всі залишились живими. А іншого разу пором на якому їхала Валентина врізався в катер. А найбільше не везло з кінним транспортом…
Виховали й виростили Кушніри в мирі та злагоді проживши в парі 66 (!) років, двох синів — Валерія, котрий проживає з сім'єю в Малині та Віталія, котрий оселився в Чернігові. Також дочекалися трьох онуків та стільки ж правнуків. Ще й грядочку біля хати впорядкували вдвох, бо без діла сидіти не звикли.
— Тепер милуємось рівненькими рядками картоплі, овочів, — сказала 86-річна Валентина Павлівна. — Хоч і підводить уже обох здоров’я, але все-таки своє…
Сьогодні ветеран полюбляє читати періодику, дивитись телевізор, а більше 25 років свого життя віддав участі в народному хорі «Ветеран», з яким побував на різноманітних обласних та Всеукраїнських конкурсах та фестивалях. Детальні спогади про свій бойовий шлях та життя ветеран розмістив у книзі «Сповідь рядового піхотинця», яку видав у Житомирі десять років тому. Є розповідь про 92-річного В.П. Кушніра й у «Книзі пам’яті. Переможці», що побачила світ у 2015 році також в обласному центрі.
Нині на грудях сивочолого ветерана виблискують орден «Великої Вітчизняної війни» другого ступеня та більше 25 ювілейних медалей.
Володимир Пилипович провів мене до хвіртки, стиха промовивши: «Шкода, що й нині гинуть наші хлопці — цвіт української нації, яких щодня оплакують матері, дружини, діти. Коли це вже все закінчиться, адже, наближаючи тоді Перемогу, думали, що на нашій землі це вже остання війна?..»
