Вийшла друком розвідка про життя міста Радомишль у 1919-1923 роках. Як зазначається в анотації, "у книзі подається характеристика побутового й соціального життя громади часів установлення радянської влади, простежується трансформація та спотворення тих устоїв і традицій, які закладалися в Україні століттями. Історія краю, висвітлена в монографічному дослідженні, базується на інформації з газет 1919–1923 років, а отже, автори послуговуються винятково фактологічним матеріалом".
Нижче наводимо вступ від упорядника, опублікований на сайті nacija.com.ua.
Працюючи в архіві стародруків Національної наукової бібліотеки імені В.І.Вернадського над матеріалами, що друкувалися в дореволюційних газетах Радомишля («Радомыслянинъ», «Радомысльская газета»), я натрапив на цілий пласт місцевої періодики часів національно-визвольних змагань та перших років становлення радянської влади в Радомишльському повіті. Вразила велика кількість (як для повітового центру) назв газет, що протягом 1919-1923 років друкувалися в Радомишльській типографії: «Громадська думка», «Большевик», «Известия», «Эхо коммуниста», «Стенгазета УКРОСТА», «Клич труда», «Бюллетень объявлений», «Незаможник», «Трудовая звезда», «За Советы», «Юный коммунар», «Серп и молот».
Редакція цих газет знаходилася в Радомишлі на вулиці Присутственній, 4, пізніше – на Олександрівській, 11. Друк здійснювала 1-а радянська друкарня (будинок ревкому), інколи на газетному папері, але найчастіше на грубому сіро-синьому чи світло-коричневому цупкому обгортковому папері різного формату (30х41см., 33х60 см., 41х51 см., 43х60 см. і т.п.). Друк був неякісний, різними російськими шрифтами. І лише з червня 1921 року покращилися друк і якість паперу та з’явився український шрифт.
Газет вціліло мало, лише пару сотень примірників, що становить не більше п’яти відсотків від загальної кількості. Зрозуміло, що ці матеріали хронологічно лише шматочками могли заповнити календарну «шахматку». Тому довелося підняти кілька тисяч вцілілих київських губерніальних газет цього періоду (яких теж збереглося всього відсотків з десять) і познаходити в них згадки про події в Радомишлі. Поскладавши таким чином інформаційні пазли і заповнивши історичні прогалини, перед нами відкрилася загальна картина з майже щоденним описом життя, побуту, звичаїв, філософії, фобій, втрат, надій та сподівань радомишлян протягом цих криваво-переломних років України.
Ці матеріали допомогли скласти більш-менш цілісну історичну картину, насичену політичною боротьбою, маловідомими подіями і забутими іменами, а головне – описом непростого життя (виживання) міських жителів і селян під час національно-визвольної війни в Україні та послідовної її окупації радянською Росією, методичними знищеннями інакодумців, інтелігенції, духовенства та тотальною зачисткою території від національних паростків української незалежності. Постійна зміна влади, нескінченні мітинги, збори й демонстрації, утворення нових органів, які перебирали на себе частину владних повноважень попередників, багатовладдя, наростання національного руху та патріотичної свідомості. Паралельно з цим відбувався повільний розпад імперії та дезінтеграція всіх її складових, а також усе більший економічний занепад і зубожіння населення. Часто не було кому елементарно врегулювати постачання продуктів, котрі, хай у недостатній кількості, проте були, але марно лежали на складах.
Чому саме така хронологія. Вона пов’язана з двома адміністративно-територіальними реформами. Які повністю знівелювали статус міста Радомишля – одного з найбільших повітів Європейської частини Російської імперії: у січні 1919 р. від Радомишльського повіту було відокремлено 11 волостей та створено окремий Чорнобильський повіт, а з березня 1923 р. на територіальній основі Радомишльського повіту створено округ із центром у м. Малині. Розповідь у книжці уривається наприкінці весни 1923 року, коли Радомишль завдяки більшовицькій адміністративній реформі на довгі роки з повітового центру перетворився у відсталий депресивний регіон, віддалений від основних ліній комунікації, згодом остаточно добитий репресіями, голодом, колективізацією та війною.
Знищення Радомишльського повітового центру сприймається нічим іншим як помстою більшовиків місцевому населенню за тривалу збройну повстанську боротьбу за незалежну самостійну Україну. Бо тогочасний Радомишль займав чільне місце поруч із Холодним Яром та Гуляйполем, а Олекса, Дмитро, Василь та Олександра (Маруся) Соколовські, Юліан (Юрій) Мордалевич, Орлик, Струк, Лисиця та багато інших повстанських отаманів вписалися в загальну історію боротьби українського народу за незалежність у ХХ столітті. Бо рідко яка всеукраїнська більшовицька газета виходила в той період без повідомлення про ситуацію в Радомишлі та навколишніх селах, запевняючи читачів, що в повіті все спокійно. Бо для приборкання повстанського руху більшовики вимушені були довгий час тримати в повіті понад дивізію свого війська.
Годі й казати, наскільки важлива в Україні поява таких історично-краєзнавчих книжок, в основі яких лежать архівні документи – тогочасна періодика різного ідеологічного спрямування. Адже події сторічної давнини досі багато в чому залишаються, надто ж для широкого кола читачів, туманними, маловідомими й тим паче малозрозумілими. Самі по собі не прості, плутані, вони, до всього, зазнали істотного спотворення за роки тоталітаризму.
Валерій Фісун
Національна спілка краєзнавців України
Слідкуйте за оновленнями на наших сторінках у Фейсбуці та Твіттері, а також підписуйтесь на наші канали у Youtube і в Telegram.
