Є ремесла, які не вмирають — вони лише чекають свого часу. Бортництво на Житомирщині чекало кілька десятиліть: поки промисловість витісняла рамкові вулики, поки радянські колгоспи переписували поліський побут, поки економічні кризи змушували людей шукати будь-який засіб виживання. І коли настали особливо скрутні 90-ті, поліщуки повернулися до свого. Залізли на дерева, підняли старі колоди, послухали ліс — і він відповів. Бджоли заселили борті, потекло сотами диво-речовина з ароматом хвої, першоцвіту й поліського різнотрав'я. Лісовий мед повернувся.

Річка, яку назвали на честь бджіл

Від слова «борть» — штучне дупло в дереві для бджіл — походить назва однієї з річок у заповіднику: Уборть. Коли ріка несе в назві слід людського промислу — це не просто топонімічна цікавинка. Це вік. Це вказівка на те, що бортники тут були завжди: до перших письмових згадок, до Київської Русі, до будь-яких карт. Ліси Полісся годували людей медом так само природно, як річки — рибою.

Бортництво розвивалося на Поліссі особливо активно. Місцеві мешканці створювали борті в дуплах дерев, поступово передаючи майстерність з покоління в покоління. Навіть арабські мандрівники X століття писали про надзвичайно багаті медом ліси цих країв — задовго до того, як хтось придумав рамковий вулик.

Сьогодні Полісся залишається одним із небагатьох місць в Україні та в усій Центральній Європі, де бортництво існує не як музейна реконструкція, а як жива практика. На теренах Поліського заповідника й у місцевих селах функціонують майже 1800 бортей. Жодна інша регіональна традиція бджільництва в Україні не збереглася в такому масштабі.

Що таке борть і чому підняти її — вже подвиг

Борть — це не просто дерев'яна колода. Це витвір, на який майстер витрачає дні роботи ще до того, як вона опиниться на дереві. Довжина — близько 150 сантиметрів, діаметр — 70 сантиметрів, вага нерідко перевищує 100 кілограмів. Усередині — два отвори: льоток для бджіл і вікно для бджоляра, через яке раз на рік збирають мед і оглядають вулик.

Перед підйомом борть обробляють спеціальними складами: просочують від гниття, натирають рослинними розчинами, які приваблюють бджолині рої. Тільки тоді — підіймають. За допомогою мотузяного спорядження борть закріплюють на висоті від 10 до 20 метрів. Зараз в селах Селезівка, Сирниця і Кованка бортництвом займаються багато жителів. У середньому бортник має біля 20–30 придатних для утримання бджіл колод, з яких 5–15 зайняті бджолиними сім'ями.

Підйом до борті — справа не для слабкодухих. Бортники використовують спеціальний пристрій — «острогу»: довгий сучкуватий стовбур сосни, по якому піднімаються вгору, перекидаючи через стовбур дерева спеціальний пояс-люлечку. Двадцять метрів над землею, сто кілограмів важкої колоди, розлючені бджоли поруч — і лише твої руки, досвід і рівний подих між тобою і паданням. Тому цим ремеслом займаються переважно сильні чоловіки, а передається воно з рук у руки, не з книжок.

Мед, якого не куплять у супермаркеті

Лісовий бортний мед — це не просто «натуральний продукт». Це смак, якого більше ніде немає: з першої ложки відчувається різноманіття смаків — першоцвіт, різнотрав'я доповнюються хвойними нотками. Соти, які виробляють бджоли, просто тануть у роті. Основні медоноси поліських лісів — крушина і верес. У дощові роки медозбір буває мізерним, у сприятливі — одна борть дає 10–20 кілограмів за сезон. Але промислова заготівля тут неможлива за самою природою ремесла: кожна борть — відповідальність конкретної людини, кожна банка меду — результат щонайменше кількох років роботи над однією колодою.

Дикі медоносні бджоли збереглися до наших часів виключно завдяки зусиллям бортників. В наш час великі дуплисті дерева, придатні для заселення медоносними бджолами, у поліських лісах майже відсутні. Парадокс полягає в тому, що саме людина, яка колись доглядала за лісом, тепер є єдиним, хто може зберегти популяцію диких бджіл. Без бортників — не буде бджіл. Без бджіл — не буде запилення. Не буде запилення — і ліс зміниться так, що стане неживим.

Люди бортництва: ті, кого важко знайти

Знайти бортників складно — їм не до соціальних мереж. Це окрема людська порода: терплячі, фізично сильні, прив'язані до конкретного лісового урочища, де знають кожне дерево. Бортник не поспішає. Він може роками вести борть, яка не заселена — і не кидає її. Знає, що ліс має свій час.

Один із таких людей — краєзнавець Юрій Халімончук з Олевщини, який перетворив власний досвід на культурну місію: він проводить тематичну екскурсію «Дикий мед або бортництво», яка вже стала популярною серед туристів, що приїздять на Житомирщину. Таких людей — небагато, але саме вони тримають живою нитку між сучасністю і Київською Руссю.

Відродженню ремесла допомагають і інституції. Вишгородський історико-культурний заповідник ініціював Національний проєкт «Бортництво Полісся: архаїчна традиція у сучасному вимірі», реалізований за підтримки Українського культурного фонду. Партнерами стали Олевський краєзнавчий музей, Сарненський історико-етнографічний музей, управління культури Рівненської та Житомирської областей. Команда дослідників об'їздила поліські села в трьох областях, знаходячи чоловіків і жінок, які продовжують справу своїх прадідів — і записала їхній досвід, поки він іще живий.

«Древлянське село»: місце, де час зупинився

Для тих, хто хоче не просто прочитати про бортництво, а відчути його на власні очі, — є «Древлянське село». На його території відвідувачі можуть поспостерігати за давнім способом отримання меду — розведенням бджіл у дуплах та пеньках. Об'єкти музею розташовані в селі Селезівка, де знаходиться і центральна садиба, музей каміння, водяний млин, язичницьке святилище.

Це не сценічна реконструкція. Бортники тут справжні, борті — робочі, мед — живий. Місцеві мешканці пропонують ночівлю в старих куренях, дають освоїти техніку виплавки заліза з болотної руди. Хочете зрозуміти, як жили люди на Поліссі тисячу років тому? Приїдьте сюди — і вам не знадобляться підручники.

Іван Купала: найдавніше свято поліського літа

Бортництво — лише одна нитка в складному полотні поліської культури. Поряд з нею — обряди, пісні, свята, які зберігаються у поліських селах з дохристиянських часів. Найяскравіше і найживіше з них — Іван Купала.

В Україні свято Купала більш розповсюджене в районах Полісся, ніж в інших регіонах. І це не випадково. Полісся — край боліт, річок і темних лісів, де ніч на Купала здавна сприймалася як межа між людським і потойбічним. Купальські обряди вважалися магічними, а купальські вогні — жертовними і водночас очищувальними. На святкування запрошували музик, які грали на скрипці, цимбалах і сопілці.

У селах Полісся й досі можна почути розповіді про «старий стиль» святкування — деякі родини святкують двічі, щоб не втратити традицію. Центр свята — багаття на березі річки. Дівчата плетуть вінки і пускають їх по воді, гадаючи про майбутнє. Хлопці й дівчата стрибають через вогонь, тримаючись за руки: якщо руки не розімкнулися — бути разом. У вогнище кидають старий одяг і непотріб — разом з ними згоряє все погане, що накопичилося за рік.

Окремим обрядом є «Купальське дерево» — реконструкція ритуалу з прикрашанням дерева, хороводами, спаленням символічної відьми й іграми, у яких немає глядачів, лише учасники. Це принципово інакше, ніж «фестиваль»: тут не дивляться на сцену, тут самі є частиною дійства.

Масляна, Спас і медовий ярмарок: календар поліщука

Поліський рік структурований народним календарем, де кожна пора року має свій смисл і свій обряд. Масляна — з варениками, колядками й гуляннями перед Великим постом. Великдень — з писанками, крашанками і першим виходом на поля. Спас — яблучний і медовий — особливо шанований у краї бджільників: Житомирська область проводить численні осінні заходи, які відзначають врожай та культурну спадщину регіону. Саме на Спаса бортники частують сусідів першим медом нового сезону — це традиція, яка не потребує ні сцени, ні мікрофона.

На Житомирщині в червні на березі річки Тетерів проводиться фестиваль Івана Купала з народними піснями, танцями, стрибками через вогонь та плаванням вінків на воді, а восени відбувається фестиваль «Гарбузова скрипка» — захід, який відзначає врожай та культурну спадщину регіону.

Поліська пісня: живий архів пам'яті

Окремо від обрядів — поліський фольклор. Полісся має багатий фольклор, з численними піснями, легендами і казками, які передаються з покоління в покоління. Поліська пісенна традиція вважається архаїчною навіть у масштабах України: тут збереглися форми і ладові структури, які зникли в інших регіонах ще в ХІХ столітті. Саме тому українські та зарубіжні етномузикологи і досі їздять у поліські села — записувати те, що не можна знайти більше ніде.

У народних піснях — все: бортники, що піднімаються на дерева вдосвіта; дівчата, що пускають вінки на Уборть; вовче виття над снігом; журавлі, що відлітають восени з боліт. Полісся записало свою власну природу у звуки — і передає їх крізь покоління.

Чому це важливо зараз

Бортництво, Купала, поліська пісня — здається, архаїка. Але у часи, коли Україна ціною великих жертв відстоює своє право на існування, збереження живої культурної пам'яті набуває нового звучання. Це не ностальгія і не музейна вітрина. Це ідентичність.

На Житомирщині бортництво є однією з традицій, яка з давніх часів і донині залишилася у статусі діючої. Завдяки цьому ремеслу можна скласти уявлення про те, як добували мед ще з часів Київської Русі у нашому багатому на ліси краї.

Кожен бортник, який піднімається на двадцятиметрову сосну з важкою колодою на плечах, — це жива пам'ять. Кожна дівчина, що пускає вінок по Уборті на Купала, — це жива традиція. І поки такі люди є, Полісся живе не лише лісами і болотами — воно живе собою.

Матеріал підготовлено на основі польових досліджень Поліського природного заповідника, матеріалів Національного проєкту «Бортництво Полісся: архаїчна традиція у сучасному вимірі» та етнографічних досліджень Житомирської області.

Фото Романа Маленкова