Війна – це жахлива трагедія в житті кожного народу. Болісною раною в історії українців залишилася Велика Вітчизняна війна 1941-1945 років, або як її нині називають Друга світова війна, але у пам'яті людей старшого покоління, учасників тих буремних подій, вона назавжди залишилася Великою Вітчизняною... Скільки пролито крові, скільки сліз матерів, скільки переживань та скільки загиблих і зниклих безвісті, осиротілих дітей та вдів залишила після себе ця трагедія.
Сьогодні, на жаль, все менше й менше залишається ветеранів серед нас. Ми останнє покоління, яке ще може почути про Велику Вітчизняну війну від її справжніх учасників. І один із найголовніших наших обов'язків перед тими, хто залишився, — пам'ятати про подвиги наших сивочолих ветеранів.
Війна – це слізні спогади наших дідів та прадідів, бабусь і прабабусь, котрі у голоді та холоді здобували для прийдешніх поколінь під уламками гранат та свистом куль Велику Перемогу.
Одним із свідків, котрому вдалося вийти живим із пекла війни був і 92-річний інвалід, ветеран Великої Вітчизняної війни та праці, житель Малина, колишній викладач спецдисциплін місцевого лісоколеджу Володимир Пилипович Кушнір.
Вдалося зустрітись із ветераном на його впорядкованому подвір'ї, у затінку п’янкого бузку та яблунь.
— Народився я 15 квітня 1926 року в с. Кирданах Овруцького районув сім'ї селянина-бідянка, — почав стиха нашу розмову Володимир Пилипович. — У родині, окрім мене підростали також дві сестри та стільки ж братів, котрі були молодшими за мене. Наше село було розташоване за кілометр від міста. А там стояла військова частина (дивізія), тому наша мама ходила на кухню і приносила лушпиння з картоплі. З нього також пекли млинці або варили та їли. Іноді у лушпайках траплялись голови з риби – то був справжній делікатес... Голод 1932-1933-х років запам'ятався на все життя. Мені тоді виповнилось 7 років. У дитячій пам'яті збереглася смерть ранньою весною в нашому селі від голоду тітки Ганни, котра впала й лежала біля мосту та дядька Власка, котрий ввечері гнав худобу додому, впав на вигоні й помер...
— Коли фронт наближався до Овруцького району, 19 листопада 1943 року, Овруч звільнили партизани. Нас, юнаків 1926 року народження, мобілізували в перших числах грудня 1943 року. Було нам тоді по 17 років, мене з 300 однолітками направили на півроку до 9-ої роти 377-го запасного стрілецького полку, розташованого на березі річки Черемшан міста Мелекеса Ульяновської області. Прибули в полк у своєму одязі: хто в чому. Невдовзі нас одягли, видали шинелі. Почались тактичні заняття, — продовжив ветеран.
Незабаром В.П. Кушнір поповнив лави 751-го Червонопрапорного Сідлецького стрілецького полку Першого Білоруського фронту, який розташовувався за 50 кілометрів на південь від Варшави. Ним керував генерал-лейтенант К.К. Рокосовський. Звання Сідлецького йому присвоєно за визволення польського міста Сідлецьк (Седлеце). Полк був виснажений у боях.
— У п’ятій роті, яку ми поповнювали, залишилось у строю лише 25 солдатів, а у взводі, куди потрапив я, лише двоє. Нам видали каски та бойову зброю. А із зброї мені ощастило отримати пістолет-кулемет імені Шпагіна (ППШ). Екіпіровка рядового зв’язківця командира взводу була такою: шинель-скатка, протигаз, речовий мішок, НЗ, протитанкова граната, пачка з 500 патронами до автомата, лопата, патронтаж із патронами та інше, — пригадує ветеран.
З боями рядовий Кушнір на початку жовтня 1944 року пройшов місто Легіоново (Польща). Зв’язковий на фронті — мішень для ворожих снайперів. Бойове поранення В.П. Кушнір отримав, коли не встиг ухилитись від фашистської снайперської кулі. Тоді йому було 18 років. Це сталось під час наступальних боїв Червоної Армії в 1944-му році, неподалік від річки Вісли. Переборюючи нестерпний біль і страх, бо навколо були німці, дістався до своїх. Одним із них виявився Василь Мартинович Сичевський із Ігнатполя Оруцького району з яким разом навчалися в запасному полку. Після тривалого лікування й операцій рядовий Кушнір потрапив у евакогоспіталь, розташований у Кисловодську. Було це на початку січня 1945 року. У ніч із 8 на 9 травня 1945 року, коли рани загоїлись, наш земляк охороняв госпіталь, який називався «Вчених України». Через дорогу був госпіталь імені Кірова, де був гучномовець. І саме з нього вночі Володимир Пилипович дізнався про Велику Перемогу Радянських військ над гітлерівською Німеччиною.
У 1948 році В.П. Кушнір вступив до Малинського лісотехнікуму, який закінчив 1952 року з відзнакою. Після навчання в Малині його направили на роботу в Гірський Алтай, де три роки працював майстром лісозаготівель. Далі працьовитого чоловіка направили в інститут підвищення кваліфікації до Красноярська, затим – до Томської області, де працював інженером та начальником виробничого відділу. Коли повернувся додому, працював інженером лісозаготівель Малинського лісгоспзагу, три роки – інструктором ідеологічного відділу РК КПУ і 26 років – викладачем лісоколеджу.
Зі своєю супутницею життя -- Валентиною Павлівною -- Володимир Пилипович одружився 1952 року. 15-річна Валентина на хліб заробляла помічником друкаря. Багато кумедних пригод відбулось під час проживання в Алтайському краї, де прожили вісім років.
— Моя половинка — аварійна жінка, — сказав, посміхаючись В. Кушнір. — Їй «пощастило» на усіх видах транспорту в аварії потрапляти. Наприклад, коли жили на Півночі, вона летіла «Ілом» по роботі, та раптом літак «завис» у повітрі, і завдяки пілоту, впав на споруду, а не на землю, тому всі залишились живими. А іншого разу пором на якому їхала Валентина врізався в катер. А найбільше не везло з кінним транспортом…
Виховали й виростили Кушніри в мирі та злагоді проживши в парі 66 (!) років, двох синів — Валерія, котрий проживає з сім'єю в Малині та Віталія, котрий оселився в Чернігові. Також дочекалися трьох онуків та стільки ж правнуків. Ще й грядочку біля хати впорядкували вдвох, бо без діла сидіти не звикли.
— Тепер милуємось рівненькими рядками картоплі, овочів, — сказала 86-річна Валентина Павлівна. — Хоч і підводить уже обох здоров’я, але все-таки своє…
Сьогодні ветеран полюбляє читати періодику, дивитись телевізор, а більше 25 років свого життя віддав участі в народному хорі «Ветеран», з яким побував на різноманітних обласних та Всеукраїнських конкурсах та фестивалях. Детальні спогади про свій бойовий шлях та життя ветеран розмістив у книзі «Сповідь рядового піхотинця», яку видав у Житомирі десять років тому. Є розповідь про 92-річного В.П. Кушніра й у «Книзі пам’яті. Переможці», що побачила світ у 2015 році також в обласному центрі.
Нині на грудях сивочолого ветерана виблискують орден «Великої Вітчизняної війни» другого ступеня та більше 25 ювілейних медалей.
Володимир Пилипович провів мене до хвіртки, стиха промовивши: «Шкода, що й нині гинуть наші хлопці — цвіт української нації, яких щодня оплакують матері, дружини, діти. Коли це вже все закінчиться, адже, наближаючи тоді Перемогу, думали, що на нашій землі це вже остання війна?..»
Богдан ЛІСОВСЬКИЙ.
Фото автора.
Слідкуйте за оновленнями на наших сторінках у Фейсбуці, Вконтакті, Однокласниках та Твіттері, а також підписуйтесь на наші канали у Youtube та в Telegram.
