Кому доводилось спілкуватись із атовцем, хто дійсно був у зоні бойових дій? Багато ці люди вам не розкажуть. Вони взагалі неохоче розповідають про те, що там чули і бачили, що пережили. Навіть якщо це ваш друг чи родич, байдуже, — тема війни — не тема для розмов.
Так само категорично не погоджувався на інтерв’ю для газети мій добрий знайомий, малинчанин Юрій Дзигун, який в АТО один з небагатьох пішов добровольцем. Мовляв, непублічна людина, а воєнні спогади бійцям завдають душевного болю, ниють набагато сильніше, ніж поранення чи контузія…
— Але про війну не можна мовчати — доки вона триває. Вже третій рік. Здавалось, ми вже звикли до того, що на сході України бойові дії, щодня читаємо у стрічках Інтернетновин, скільки разів за добу були обстріляні наші бойові позиції, чи є втрати…
Юрію, як ти прийняв рішення іти в АТО?
— Почалось усе, як ти пам’ятаєш, іще з #Майдану. Лютий 2014-го для всіх українців став незабутнім. Ми всі були охоплені ейфорією Революції Гідності, усі рвались у Київ, постояти на барикадах за правду і віру у краще, справедливе життя. А потім… Кров. Небесна сотня у кожного на устах — ми ніби на ікони дивились на їхні обличчя.
Тоді ж, добре пам’ятаю, як малинські волонтери на мармуровому постаменті у центрі Соборної площі зробили саморобну стелу з іменами і портретами героїв. #Нігоян, #Локі, #Юрій Вербицький… Сьогодні стели у центрі нема, не знаю, чи є щось подібне у школах чи інших закладах. Пам’ятаєш, як портрети загиблих хотіли вішати у кабінетах чиновників, службовців, лікарів, аби пам’ятали всі — за що загинула Небесна сотня і що не можна допускати корупції.
А потім війна. У добровольці я записався ще в березні. Однак відповіді з військкомату не було. Чекав місяць, другий. Далі не витримав. Поговорив з батьками, з рідними, і одного дня просто зібрав речі і поїхав у розташування добровольчого батальону спеціального призначення «Донбас». Це було у червні. Саме в той час починали формуватись так звані добробати — батальйони добровольців.
Окремо тут хочу згадати з великою вдячністю підтримку малинських волонтерів — ГО «Малинщина» і #Тетяна Левкова допомогла мені, як і сотням інших малинчан, у придбанні форми, інших необхідних у дорогу речей.
Я приїхав у село Нові Петрівці Київської області. Там був учбовий центр спецназу Національної гвардії України. Там нас, можна сказати, цілодобово, стисло готували до війни. Це був новий виток моєї долі, наповнений чимось справжнім, потрібним.
Через кілька днів нам, що недавно прибули, повідомили, що формується новий батальйон «Крим» («Донбас-2), туди нас і відокремили. І я став я бійцем першої штурмової роти.
— «Крим», «Донбас»… Назви батальйонів мали якесь відношення до цих географічних об’єктів?
— У згаданих батальйонах відсотків 80 — добровольці — жителі східних областей: Донецької, Луганської, Запорізької, Криму. Знаєш, багато хто з них залишив досить серйозний бізнес, і пішов воювати. Хто мав мережі ресторанів, хто — магазинів, бізнесменів було немало. Для порівняння: мій бойовий побратим, якби захотів продати бізнес і поїхати за кордон, то міг би купити віллу десь в Іспанії. Але це все були і є патріоти. Це таким, як я, не було що втрачати. Окрім власного життя. Серед бойових побратимів були різні люди за віком, хоча, можна сказати, що 35-40-річні в основному. Багато хто вже був на війні: Ірак, Афганістан, Єгипет, Ангола, інші країни.
Найвідоміший у нашому добробаті бойовий товариш і друг — #Аміна Окуєва. Знаєш, хто це? Дружина #Адама Осмаєва, котрий був замішаний в терактах у Москві 2007-го року. Якщо цікаво, можна в Інтернеті знайти чимало інформації, але ж мова не про це, а про те, що Аміна — доброволець, боєць за правду, за вільну від окупантів Україну. До речі, цими днями про неї знімали відеосюжет, певно до документального фільму.
Я, і кожен із нас, ми знали куди, за що і на що ми йдемо. Це те, що відрізняє саме добровольчі батальйони від мобілізованих підрозділів ЗСУ. Перше питання, яке мені задав заступник командира батальйону з бойової підготовки: «Ти розумієш, що нам потрібно буде протистояти добре вишколеним спеціалістам, які вже були в різних кампаніях?» (специфіка батальйону «Крим» повинна була бути зосереджена на боротьбі з диверсійно-розвідувальними групами, контрснайперські дії та інше в прикордонній зоні).
Моя відповідь була очевидна.
Нас добре тренували, і вдень, і вночі. А потім щось не склалось і нам заявили, що батальйон «Крим» розформовується і почали приїздити представники різних спецпідрозділів, частин ЗСУ, вербувати.
Майже більшість із нас згодились на проходження служби у особливому батальйоні спеціального призначення «Золоті ворота», підпорядкованому Головному управлінню МВС міста Києва. Саме в цьому славному підрозділі, який на даний час є де-юре складовою частиною полку поліції особливого призначення «Київ» і почалась моя бойова біографія.
— Бойова біографія — на полі бою. Що це було уперше?
— Щастя. Місто Щастя. Із Щастя через кілька днів нас на «Газ-66» привезли у степ під #Лутугіно. Отримали наказ розвантажуватись біля 128-ої гірничо-піхотної бригади. Майже останніми виходили із Лутугинського котла, повного оточення. Прикривали залишки першої танкової бригади, 80 аеромобільної, 128 гірсько-піхотної, інших бойових підрозділів, які виходили з Луганського аеропорту, тримали міст через річку Сіверський Донець і так далі. Знаєш, Луганський аеропорт — це було те ж саме, що й Донецький. Тільки ж то було літо 2014-го. Хто міг уголос говорити про величезні втрати української армії, коли усіх запевняли, що АТО триватиме кілька тижнів і все благополучно скінчиться без втрат…
Знаєш, а в ніч на 24 серпня 2014-го я виспався. Тоді приблизно за 50 кілометрів від нас — був Іловайськ. І перед початком цього всього страшного місива тиша була мирна-мирна. А потім наказ: «Наблюдать». З тих пір ненавиджу це слово. Як можна спостерігати, коли в твій бік гамселять гради?!
— Юро, ти сказав, Лутугинський котел. Це що?
— Скільки було тих котлів тоді! Не хочу розказувати. Якщо дуже цікаво — в Інтернеті інформації зараз чимало. Тільки говорять про розгром у Лутугинському котлі не наші сайти, а сепарські, вони там купу відео виклали в мережі і гарно розписують, як розправились із українцями, а ми замовчували таку ганьбу. Однак людських жертв не замовчиш і не заховаєш. І мовчати не можна! Треба щодня нагадувати і про Дебальцеве, і про Іловайськ, і про Лутугине, Забули як наші бійці тримали Краматорський аеропорт без жодної втрати і нарешті прийнятий закон про Сили спеціальних операцій. Це ті герої, про кого мовчать. Мені доводилось спілкуватись там з багатьма. Про себе не скажу, тому що мені до них далеко ще, але то хлопці – цвіт нації. Про все, щоб пам’ятали.
І щоб ніхто не посмів говорити, мовляв, що ви там воюєте за статки олігархів. Ненавиджу, коли так говорять. Порошенко тоді навіть президентом не був, коли почались весною воєнні дії. Усі добровольці воювали і воюють за українців, за свої родини. Зі мною пліч-о-пліч воював фермер, батько трьох дітей. Що, йому не було що втрачати? Ні. Йому було за кого воювати, кого захищати.
Про добровольців усі пам’ятали у 2014-му, зараз, коли армія вже наповнена, до нас нема діла, багато хлопців з дуже серйозним бойовим досвідом просто залишили службу, намагаються повернутись у мирне життя. І майже всім це вдається, тому що ми знали, на що йдемо і нас нічого не тримало.
Страшно, боїшся — бери найближчий транспорт і їдь додому. І ніхто не звинуватив би ні в чому, навіть не рахувалось би дезертирством, а просто звільненням. І ніхто не пішов. Навіть коли було дуже важко. Нас тримав патріотизм, і це для кожного було не просто красиве слово.
Якщо говорити про інші добробати, з якими я мав справу, — величезна повага до батальйонів «Айдар», «Донбас», «Київська Русь», добровольчий батальйон імені Джохара Дудаєва та і всіх інших, які добровільно йшли.
Я не розумію людей, які нічого не зробили, починаючи з 2014-го, самого страшного і кровоплолитного року для України після Великої Вітчизняної... ну вистачає у людей, які на тих«курортах» не були щось десь патякати... я в шоці... від того. Оці так звані «диванні сотні» і вата, як нині модно говорити… Лише той має право щось казати, хто сам там побував. І крапка.
— Із мирним населенням Сходу які були стосунки? Без провокацій?
— Із мирним населенням жили мирно.
Жили під навісом із порваного брезенту. Та і не жили, майже постійно в русі, особливо вночі. Це був найкращий у моєму житті гуртожиток! Ох, і жили ми всі там купою! А коли ночами стало холодно нестерпно у степу, пішли «в мир». У жилий мікрорайон селища Леніно зайшли з другом, це місце мені дещо нагадувало малинські Черемушки. Розшукали місцевого депутата, той дозволив поселитись в одному з приміщень. Там у дворі жінку з дівчинкою зустріли, ділились із нею згущонкою. Та з мирним населенням ми ділились останнім шматком хліба, так уже було прийнято.
— Їжі та води добровольцям вистачало?
— Як і всім того року. Вода спочатку технічна лише була. Потім уже питну нам доставляли. Хліб був найсмачнішим у світі, бо він просто був, і не замінити його жодними сухарями чи іншою їжею.
— Алкоголь?
— Категоричне ні! Серед добровольців якби хтось був помічений напідпитку, наступного ж дня був би вже вдома. Свідомий боєць ніколи не дозволить собі так ризикувати життям, щоб випивати на війні. Тому що можна стати випадковою жертвою війни — підірватись на розтяжці та й мало що може трапитись, коли солдат втрачає пильність. Смерть тільки й чатує на таких…
— Певно, це дійсно дуже страшно — усвідомлювати, що поряд смерть…
— Чесно скажу, найстрашніші моменти — коли «пакуєшся» на завдання у бойове спорядження, бо не знаєш на скільки і куди. Зате, коли повертаєшся живим, — банку згущонки залпом, якщо є, або води, і упиваєшся щастям, що живий…
Два роки тому, але ніби сьогодні — коли тільки-тільки прибули на Схід, три доби були з Каміком на дорозі. Там і спали, на узбіччі. Поряд танкісти обідали з нами. Через тиждень командир танка і навідник загинули. Їх привезли на «Уралі» в пластикових пакетах… Серьога-танчик ходив на опізнання. Дуже важко ішов. І мені довелось, теж… Не забуду цього ніколи.
Оце тобі і страшно. «Чорні тюльпани», «таблетки» які везуть наших хлопців, доки ми тримаємо периметр — це найстрашніше у світі, що може бути на війні.
— …Юро, війна сильно міняє людину?
— Я пішов на Схід одним, а повернувся зовсім іншим. Мені здається, що всі демобілізовані серед мирних людей — ніби інопланетяни. Ми по-іншому цінуємо життя, по-іншому бачимо людей. Можливо, хтось у мирному житті здається не дуже привабливий натурою, зате на фронті з ним — хоч у розвідку! І навпаки, бува, що в мирному житті чоловік ніби позитивний, а на війні може виявитись, що з гнилим чи подвійним дном. Війна любить тільки правду, там нема лукавства — перед кулями всі рівні, і в окопах всі однаково багаті. Хіба ж це можуть зрозуміти ті, хто не ходив під кулями? Ніколи!
І, повір, це дуже, дуже боляче спостерігати бійцям, коли вони приходять із пекла війни, а тут гульбища і веселощі, ніби і нема тієї війни. Дуже прикро. Я коли приїхав з першої поїздки до Головного управління і їхав по Києву, був шокований, і мене зрозуміє кожен, хто був там, саме в зоні бойових дій. І.. ми не любимо абревіатуру АТО…там – війна!
— Мені теж прикро. За те, що демобілізованим бійцям нема куди себе подіти, коли вони приходять з війни. Багато хто з них прагне забуття, і намагається душевний біль запити алкоголем. Прикро, що в мирному житті як героїв зустрічають лише загиблих, а традиція зустрічати живих швидко забулась. Прикро і за мало не щоденні салюти під вікном багатоповерхівки, де зараз живу, хоч їх у Малині і заборонили, але не всім закони писані. Хто не бачив війни, той стріляє салютами, може, комусь влучаючи у душу… Ти, до речі, зараз де?
-- У Києві. Дещо є проблеми зі здоров’ям. А потім… А потім можливо на війну, хоч і сказали, що з моїм «букетом» не візьмуть. Але ж хіба це перший раз? У 2014-му, пам’ятаєш, теж казали, що я не підходжу. Але ж підійшов, — сміється співрозмовник і додає: — Найбільше правди на війні, і хто цього хліба спробував, у фальші жити ніколи не зможе. Спасибі, за те, що вислухали. Слава Україні! Слава нації!
#Тетяна СОРОКА.
На знімку: Юрій Дзигун із побратимами-добробатівцями «Золотих воріт» у Щасті.
