Так буває, що молода людина, фахівець, яка після закінчення інституту направляється в один із регіонів України залишається там на завжди. Так трапилося з долею Гаманюка Анатолія Івановича - завідуючого хірургічного відділення Малинської ЦРЛ. 40 років тому прийшов у Малин лікувати жителів району.
Закінчувався перший місяць війни. Після 24-го ми зустрілися вперше. Він вивів авто з гаража і зачекав мене, щоб, як колись, по-приятельськи, привітатися і перепитатися, що кому набігло часом, поговорити. За мить я збагнув, що він мав потребу поговорити з кимось із добре знайомих – щоб витіснити із себе бодай дещицю болю і тривог, які пережив від початку війни, принаймні на десять-двадцять хвилин відійти від неспокою прожитих днів і ночей, поділитися з кимось трагедією пережитого, щоб просто відійти від операційної і ліжок із хворими, яких, так багато, ще не рятував.
-- Везли безперервно, протягом доби, лікарі не виходили з операційної, могли подихати на повні груди хіба тоді, коли внадцяте мили руки, -- Анатолій Іванович уперше говорив так, неначе висповідувався за час, протягом якого не бачилися, -- я ще жодної ночі не спав дома, спали у лікарні й інтерни, я, хапаючись за мить між операціями, мчав у місто, купував усім поїсти, одначе і поїсти не встигали, -- Гаманюк гасив утому в очах посмішкою, але не виходило і продовжував: -- Я за десятки літ роботи хірургом уперше бачив повністю обвуглених вогнем молодих людей, без голови, без обох ніг чи рук, уперше відчув, якою страшною і невмолимою є війна…
Небом прогув літак, потім другий, ми одразу збагнули, що літаки наші, ховатися зайве, і він сказав, ніби мимохіть, а насправді те, що виболіло за місяць війни:
-- Не можу дивитися на російське, на книги російських письменників, їхні фільми, не можу слухати їхні пісні, і це не мине, доки житиму…
Згодом ТСН показало сюжет, в якому Анатолій Гаманюк цікавився у пораненого полоненого бурята, чи він їв…
Зовсім інші серця українців і фашистів з-за поребрика, в українців і їхнього бункерфюрера…
Зав. хірургічним та анестезіологічним відділеннями Гаманюк А.І., Менакер Ю.Л
З початку бойових дій малинська лікарня взяла на себе роль прифронтового медзакладу, хірурги якого день у день героїчно боролися за життя поранених. І це при тому, що більшість медиків не мали жодного досвіду роботи з бойовими травмами.
– У лікарні лишилося близько 60 відсотків персоналу, -- розповів директор закладу Тарас Шевченко. -- Якщо в нас у штаті 312 працівників, то на роботу виходять приблизно 190…
Так і трудяться. Останнім часом стало легше, фронт відійшов далі, та медикам не бракує роботи. Не маючи жодного досвіду роботи з травмами від вибухів, кульових та осколкових поранень, вони продовжують рятувати життя наших бійців та мирних жителів, оперуючи трьох, а інколи й чотирьох важких пацієнтів. Навчилися. Головне завдання лікарів було стабілізувати поранених та направляти їх в інші медичні заклади області, де ситуація спокійніша.
Не можна не згадати про молодого 30-річного хірурга Тараса Шевченка, який за кілька днів до початку війни почав виконувати обов’язки директора лікарні і за умов бойових дій зумів налаштувати роботу усього колективу. Юному лікарю в екстремальних умовах вдалося зробити те, що не завжди вдається зробити в умовах мирного життя.
Заслужено мовиться: українці – нація героїв.
Раніше Полісся Today писав про героїв у білих халатах та як працюють малинські медики під час війни
Автор:заслужений журналіст України — Іван Вознюк
Підписуйся на наш Телеграм канал, щоб бути в курсі останніх новин
