«Волонтер 2015» познайомився із чудовими людьми, які через війну і волею долі опинилися у Малині, та ділиться їхньою історією.
Оксана Василівна, Святослав, Мирослава. Мама, син, донька. Родина. Переселенці. Маріупольці, які вибралися із пекла, залишилися без нічого і сьогодні потребують допомоги небайдужих.
У їхніх очах біль і втома, на серці важкі душевні рани, а в думках ненависть. До рашистів – ворога, який за лічені хвилини знищив їхній дім, забрав роботу, за декілька днів перетворив життя на виживання і вже кілька місяців продовжує нещадно знищувати все, що ще зосталося там цілим.
Родина родом із Бородянки, але довгий час жила в Маріуполі. А це місто, нині герой, стало для них другим домом, де у кожного своя справа, друзі. Війська РФ почали бомбардувати цей портовий населений пункт на Донеччині й промисловий цент України на березі Азовського моря 24 лютого. Того дня наші герої встигли приготувати сніданок… Окупанти поцілили в їхній будинок і залишили без даху над головою.
Сім’я перебралася в інший мікрорайон, де люди тижнями займалася квестами: під обстрілами бігали на роботу, в пошуках води (часто це був талий сніг) та їжі, яку готували на відкритому вогні під під’їздами. Ночували у велелюдному підвалі – напівтемному, сирому, де бракувало повітря, але принаймні хоч трохи було безпечніше.
9 березня загарбники завдали удару по лікарні й 3-му пологовому будинку, в якому працювала Оксана Василівна. Жінка собою прикривала вагітних і виводила пацієнтів із підвалів, допомагаючи евакуюватися. Отримала контузію і після бомбардування тиждень відходила від пережитого. Знає, що не тільки того дня, а й пізніше загинули кілька її співробітників: у когось просто не витримало серце, а когось ворожий снаряд вбив біля власного будинку. Відтоді із половиною колективу зник зв’язок, і вона досі продовжує розшукувати своїх колег. Із тремтінням у голосі, який задля її безпеки змінили разом із ім’ям, медпрацівниця МТМО «Здоров’я дитини та жінки» розповіла для каналу «ЯМаріуполь»:
Увесь цей час продовжувала працювати її 30-річна донька, теж медсестра – вона допомагала хірургам оперувати поранених цивільних і військових. Без праці залишився 33-річний син, слюсар-ремонтник, який до російського вторгнення трудився в товстолистовому цеху на металургійному комбінаті «Азовсталь».
Тож коли ж стало зовсім нестерпно, всі троє вирішили вибиратися. Сіли в авто й, не знаючи куди, поїхали. Через незліченну кількість російських блокпостів, де на кожному окупанти влаштовували перевірки, дивилися, чи немає у телефонах свідчень їхніх воєнних злочинів. Через мінне поле з дистанцією у 20 метрів між автомобілями, ризикуючи життям – своїм і тих, хто їхав поблизу. Так дісталися Бердянська, де хитрі люди, наші, ще й намагалися видурити у стражденних біженців 7000 гривень за каністру бензину.
…Попри всі перепони, маріупольці добралися до Малина. Приїхали до далеких родичів, але поселилися окремо в одному з мікрорайонів міста. Сьогодні у них немає майже нічого для існування. Як і можливості, забезпечити себе необхідним.
«Був бригадиром, а став безхатьком», – сказала Мирослава про старшого брата-годувальника і зітхнула, адже, зізнається, і вона почувається такою ж безпомічною у цій вимушеній і нестерпній для них ситуації.
Але обоє не впадають у відчай, а, зібравши всі сили в кулак, намагаються повернутися до «звичного» життя. Святослав і Мирослава планують неЄне сидіти склавши руки. Єдине що не дає спокою, – переживання за маму, яка може зостатися в чужому місті сама й без нічого.
Такою є історія трьох маріупольців, які пережили десятки днів нелюдського російського пекла на рідній українській землі. Вони вижили, але, кажуть, «померли» морально…
Малинчани, друзі, ми не можемо пройти осторонь тих, хто залишився у страшній скруті й потребує підтримки. Душевної, матеріальної, просто людської, нашої – української. «Волонтер 2015» просить допомогти для цієї родини! Все буде Україна!
Номер карти Оксани Василівни – 4149 4998 0015 7065
Автор Марина Ліснічук.
