Темний провулок у тіні дерев, сонце заглядає сюди, коли піднімається високо. Старезні дерева в садках довго тримають тінь, і немолодий, засмаглий до чорноти чоловік, не знати відтак яких років, сидів на боковині кам’яних сходів високого дерев’яного приміщення і не удостоїв нас навіть поглядом, коли ми підійшли до нього.
-- Чим зажурилися, діду?
-- А я не журюся, -- нарешті, підняв очі мужчина. – Я думаю.
-- Про що? – спробував почати розмову з ним я.
-- Про те, як жити далі, кляті руські до тла спалили хату, двір, худобу, -- чоловік змахнув з потертих штанів пісок, який нагнав вітер, і приготувався встати. – Поки знайду притулок, біля церкви посиджу, може, господь Бог щось підкаже…
-- Церкву не зачепили?
-- Жива, цілісінька, -- зморшки на обличчі чоловіка розправилися і білими смугами вкрили лице. – Вона, ріднесенька, нас, вважаю, і врятувала…
…Скоро 125 років виповниться храму, і не один вірянин шукав у церкви ради. Церква вціліла у першу і другу світову, пережила радянську владу, встояла і у лютому 2022-го, коли рашисти підійшли до самого села. За комуністів у храмі мав працювати сільський клуб, але не виходило. То завідуючу не могли знайти, то люди були проти -- щось, якась вища сила, одне слово, берегла церкву. Певне, і тому, що місцева влада не бажала зносити старе, як вважали тоді, архаїчне приміщення.
Без нього вистачало справ. Протягом років, коли у селі хазяйнував Микола Ігнатенко, буда-вороб’ївці жили добре. Школу з дитсадком спорудили, заробітки гарні мали, асфальт до села проклали, а у місцеву «баньку», яку і спа-салоном можна назвати було, їздили солідні дядьки із райцентру і навколишніх сіл, щоб відпочити на повну.
Село – на межі двох областей. Спочатку було у Київській, нині – у Житомирській області. Побудувалися буда-вороб’ївці між двох лісів. Один – із заходу, другий – зі сходу. Одразу за селом -- витоки річечки Тем‘янець, яка скромно несе води до Тетерева. Повз неї біжить дорога на битий шлях до Києва, на Оливу, на Кухарі. Саме нею у лютому 2022 року через Буда-Вороб‘ї прагли прорватися на Малин російські фашисти, одначе військові разом з місцевими дали їм бій і примусили відступили. Віряни, розповідають, ніч молилися, щоб українські захисники перемогли. На окраїні села досі сліди варварів.
-- Тут стояла моя хата, -- показує чоловік, що сидів біля церкви і згодився провести нас до місця бою, на згарище. – Якби прорвалися рашисти через Буду-Вороб’ї на чорнобильську трасу, вже 24-25-го Малин окупували б, і місто повторило б долю Бородянки…
Ми, всі троє, дружно перехрестилися.
-- Церква рятує нас, казали мені діди, -- говорить наш провожатий, і ми аж тепер помічаємо, що дядьку, як уже почали називати незнайомця, ще немає п'ятдесяти.
…Знову стоїмо біля храму і не віриться, що другу сотню літ розпочав він.
Ось як змалював церкву із гротескним силуетом дерев’яного храму і без куполів зодчий Іван Биков у «Архітектурних скарбах Київщини»: «Давно не фарбовані, сірі стіни і похилені дротяні хрести на даху… Храм Казанської Ікони Божої Матері тричастний — притвор, неф, вівтар, до гранчастого вівтарного зрубу прибудовані невисокі приміщення паламарні і ризниці. Цоколь – цегляний. Раніше церкву прикрашали шатрова дзвіниця і один купол, знесені у 1963 році. Сама церква побудована в 1898 році. Це вибито на закладному камені–жорнові, вмонтованому зі сходу в фундамент вівтарного зрубу. Частина надпису стерлася, але ще можна прочитати: “…сия церковь во имя пресв. Богородицы… Казанская построена в 1898 год…”. Сам по собі такий закладний камінь, вважає архітектор, – велика рідкість в храмах 19-го століття. Тим більше: камінь–жорнів, мабуть, взятий зі старого млина».
У церквах 19-початку 20 століття він, архітектор, такого ще не бачив. Це нагадує зодчому середньовіччя: «Декор храму простий, навіть аскетичний. Горизонтальна шалівка, прості лиштви, широкий карниз – ялинка під дахом. Всі вікна прямокутні, тільки в вівтарному зрубі два шестигранні вікна й кругле слухове». «Свято-Казанську церкву, -- вважає Іван Биков, -- необхідно внести до реєстру пам’яток архітектури України. Вона потребує грамотної реставрації з відновленням купола і дзвіниці. В архівах збереглися проект і старі фото, тому можлива детальна реставрація цього цікавого пам’ятника єпархіальної архітектури».
Церква для місцевих – святе, оберіг. У 1917-му ревбанда напала на село, і віряни з іконами вийшли до ватажка, випросили не чіпати село. Під час другої світової німці збиралися спалити Буда-Вороб’ї разом із жителями. Людей зігнали до сільської церкви, і диво врятувало будників від загибелі. За радянської влади безжально знесли верхи храму, хори і частину декору. На північному фасаді, замість вікон другого ярусу змонтували балкон. Усе це в минулому. 1993-го року у церкві відновили службу. У храмі тепер світло і прибрано, зайві перегородки видалені, стіни пофарбували, стелю вирівняли. От іконостас ще б придбати, бо його функцію виконують ікони різних стилів і розмірів. От би реставрувати історичну пам’ятку…
Не дарма вона, дерев'яна, більше ста років стоїть.
Іван ВОЗНЮК
На знімках: церква, сліди війни.
Читайте на тему: На Житомирщині продовжується процес переходу з московського патріархату до ПЦУ
