Малинська громада – одна з найбільш постраждалих на Житомирщині унаслідок бойових дій після широкомасштабного вторгнення рф. У лютнево-березневому вихрі подій місцеве відділення поліції працювало у посиленому варіанті несення служби, практично щоденно фіксуючи наслідки ворожих обстрілів сіл, що межують з частково окупованою тоді Київщиною, та виконуючи інші завдання. Про ті непрості дні наша розмова із заступником начальника відділення поліції №1 Коростенського РУП Володимиром Нечипоренком.
- Всі працівники були підняті по тривозі, отримали засоби індивідуального захисту, табельну вогнепальну зброю, автоматичну зброю. Забезпечили охорону адмінприміщення. Організували патрулі для надання допомоги громадянам у безперешкодному вільному пересуванні: був великий потік автотранспорту, і пробки, і якісь незначні дорожньо-транспортні пригоди.
Уже вдень почали надходити повідомлення про вторгнення російських військових на територію нашої держави, що вони максимально підійшли до кордонів між Київською та Житомирською областями, тобто до території обслуговування Малинського відділення.
Жителі громади, спостерігаючи, що рухається велика колона техніки Збройних Сил України і в сторону кордону з білорусами, і в Київську область, масово почали залишати домівки, покидати місто. Ми забезпечували, якщо можна так сказати, евакуацію населення з території обслуговування у напрямку заходу.
У вечірній час була запроваджена органами місцевого самоврядування комендантська година, з 17:00 вона розпочиналася, здається. Спільно з військовослужбовцями забезпечували патрулювання вулиць з метою збереження майна, яке позалишали люди.
Увесь особовий склад відділення, усі знаходились тут, на місці: в укритті — зміна на відпочинку. Ті, хто чергували, – на чергуванні (добовий наряд, чергова частина). Ті, хто забезпечував правопорядок у місті, – у нас постійно було два екіпажі ГРПП, які заїжджали лише, щоб помінятись. Плюс чергувала слідчо-оперативна група. Життя відбувалось все одно і комусь потрібна була допомога: щось десь трапилось, украв хтось, чи той же обстріл, то слідчо-оперативна група виїжджала на такі виклики.
- У ті дні лінія «102» і всі інші засоби комунікації були просто перевантажені повідомленнями людей про події різного характеру, які видавались підозрілими.
- Не всі виклики до нас доходили через те, що люди не могли додзвонитись з технічних проблем.
Практично, все приходило по лінії «102», тому що зі зв’язком була велика проблема. І дрони, і мітки, і хтось там ракетницю запустив червоного кольору, хтось зеленого кольору. На всі випадки виїжджали максимально, старались інформувати органи місцевого самоврядування для того, щоб вони могли повідомляти людям, і у тій чи іншій мірі заспокоїти громадян. Неодноразово з місцевими жителями, активістами, ротою охорони міста, територіальною ротою охорони Коростенського району (вони теж на той час тут були) проводили відпрацювання мікрорайонів міста з метою виявлення осіб, які могли б запускати ті чи інші сигнальні ракети. Люди бачили, що робота робиться, перевіряють – це, можливо, не заспокоювало зовсім, але якусь надію людям давало.
Всі повідомлення були пов’язані з російським вторгненням. Хоча були й інші випадки: на кордоні Житомирської області факт вбивства був, виїжджали туди. На побутовому грунті було скоєно одне вбивство 26 чи 27 лютого. А так усі повідомлення стосувались бойових дій, надання якоїсь інформації про те, що хтось прийшов, зайшов, якась підозріла особа, якийсь дрон летить, світло моргає, ракетницю хтось пустив – у такому плані.
Затримували лише по вбивству, а всіх підозрілих осіб спільно зі Службою безпеки України перевіряли, якщо у тому була необхідність направляли на якісь фільтраційні заходи чи додаткові перевірки, у тому числі працівники СБУ направляли на поліграф. У такому авральному режимі все відбувалось, тому що ситуація того вимагала на той момент.
- Найбільш пам’ятні дні для малинчан, напевно, все ж початок березня, коли прийшлися по місту перші авіаудари.
Десь на початку березня відбувся авіаудар по місту. Ми так розуміємо, що з літаків обстріляли міст, цей, що зараз за спиною. Того ж дня було влучення у військкомат у центрі міста. Скинута авіаційна бомба на саму площу. І того ж дня, видно, намагалися зруйнувати усі під’їзні/виїзні шляхи. Мали намір ударити по залізничному мосту. Але, слава Богу, вони не попали у той міст, лише біля нього, були незначні пошкодження.
У військкоматі одна людина загинула, всі хлопці перебували в укриттях, а черговий… Та зміна, що чергувала, - вони після ракетного удару не встигли добігти до укриття. Тоді тільки йшов сигнал оповіщення, до хвилини відбувався ракетний удар.
Фактично, уздовж усього кордону з Київською областю майже кожен день або через день відбувалися артобстріли, ракетні удари. Виїздили для фіксування збройної агресії, оглядів місць подій. Намагалися виїздити всюди, де що відбувалось. Але військовослужбовці ЗСУ не радили цього робити - була велика ймовірність, що працівники потраплять під авіаудари. Уже після того, як затихало чи відступали, виїздили.
На території громади були загиблі. У перші дні було намагання, на нашу думку, скинути бомбу на залізничний вокзал. Але влучила вона неподалік нього, у приватний житловий будинок, який повністю був зруйнований. Загинули троє дорослих і двоє діточок до одного року.
- Чи змусила ця трагедія людей виїздити із міста, навколишніх сіл, тобто з-під ударів?
Переважна більшість людей виїхали з сіл на лінії зіткнення. Але були й ті, що залишились, не мали бажання, хоча органи місцевого самоврядування їм пропонували. Але залишались і ховались по підвалах, погребах, укриттях, хто, де міг.
- Чи звертались ті, хто ризикнув залишитись, за допомогою?
- Був випадок, у селі Старих Вороб’ях. Не працювали магазини, не було продуктів харчування. Люди просили допомогти. Комунікація у нас з органами місцевого самоврядування була на високому рівні. Ми їм цю інформацію передали і, не зважаючи на те, що там відбувались постійні артобстріли, органи місцевого самоврядування спорядили автомобіль і хлібом, і крупами – всім необхідним – і відправляли. Бували випадки, що ми супроводжували, бували, що самі: хлопці самі сідали і їхали.
Продовжуємо нашу розмову у лісосмузі неподалік с. Морозівки, де ворожа авіація розстріляла бойову техніку, але, завдяки щасливому випадку, жоден із українських захисників не постраждав.
- Зі слів самих військовослужбовців і місцевих жителів, наші захисники приїхали на вказане місце, розвернулися чи мали намір розвернутись на бойову позицію. Але їх командир зібрав для наради, чи для чого, тільки їм відомо, але під час тієї наради, яка проходила неподалік в лісосмузі, відбувся авіаудар по цих автомобілях. З особового складу військовослужбовців ніхто не постраждав – пошкоджено було лише техніку.
Коли слідчі проводили огляд місця події, там були пошкоджені машини, розкидано боєкомплекти, проводилась фіксація. Як видно, навколо все спалене.
Про наступний пункт, де ми того дня побували, Володимир Нечипоренко розповідає:
- Це село Морозівка Малинської територіальної громади. Воно знаходиться, практично, на межі з Київською областю. Дуже сильно постраждало як унаслідок авіаударів, так і від артилерійських обстрілів.
Практично, знищено всю інфраструктуру села, а саме: магазин, позаду мене – будинок культури, клуб, там правіше – старостинський округ, приміщення колишньої сільської ради. Пошкоджено приміщення школи, де повибивало вікна та розтрощило усі меблі. У кожній житловій будівлі знищено, як мінімум, покрівлю, шибки, вікна – у кого що було.
Постраждалих не було, оскільки, коли люди зрозуміли, що є реальна загроза і вона наближається швидко, місцеве населення (дідусі-бабусі, жінки, діти) евакуювались: хто в місто, хто за місто, хто на захід. А тут, практично, залишилось, коли тут були такі активні бойові дії, всього-на-всього 5 чоловіків, місцевих жителів, які разом згуртувались, разом ночували в якомусь підвалі-погребі. І таким чином, ці 5 чоловіків переживали це все.
Ми у березні приїздили сюди. Військовослужбовці повідомили, що затримали двох жителів із сусіднього села, які «лазили» по будинках. Ніби мали намір щось там помародьорить. То ми приїздили забирали цих осіб, перевіряли. Вони виявились місцевими жителями, неблагополучними. З ними була проведена відповідна профілактична робота.
- Наскільки сильно постраждали громади, якщо говорити про руйнування інфраструктури?
Якщо брати у загальному, на території обслуговування нашого відділу піддано обстрілам було 37 населених пунктів із 103, до 400 будинків цивільного населення зруйновано взагалі. Я вже не берусь перераховувати школи, фельдшерські пункти, старостати і т.д.
Війна нічого доброго не несе… Бачиш повністю знищений будинок, який перетворився на попіл і з всього, що залишилось від будинку, – це якесь бильце металевого ліжка чи якийсь каркас від пральної машини. І коли ти бачиш понівечені від вибухової хвилі тіла, у тому числі малюків, то це біда – біда, дуже велика і страшна біда...
Нічого людей так не зближує, незалежно від роду професії – чи ти цивільний, чи поліцейський, чи ти військовослужбовець – нічого так не зближує і не згуртовує, як війна. Загальна біда, з якою треба разом гуртуватись і боронити свою державу, боронити рідну батьківщину, де ти народився, де ти живеш і маєш жити.
Пресслужба Житомирського ГУНП
