У містечку Малин на Житомирщині, попри війну продовжує працювати центр науково-технічної творчості. Місцеві викладачі безкоштовно навчають дітей програмуванню, фото й відеозйомці, графіці та дизайну. А ще усі разом вони власноруч збирають безпілотник для армії. Ці заняття крок за кроком змінюють світогляд молоді та їхні мрії – багато дітей вже визначились зі своєю майбутньою професією.
45-річний Олександр Бражник стоїть навпроти десятка підлітків, які прийшли дізнатись більше про монтаж відео. Чоловік тримає у руках маленьку в’язану свинку – іграшку колись зробила його дружина.
«Знайомтесь, це – Ганьбуша. Її будемо жбурляти один одному, щоб розім’ятись та підняти настрій», – говорить Олександр.
Такий спосіб придумав Олександр аби тримати увагу підлітків, які відвідують гуртки у Малинському міському центрі науково-технічної творчості. З літа минулого року чоловік там не тільки веде гуртки, а ще виконує обов’язки директора закладу. Олександр намагається відкривати побільше сучасних гуртків для молоді та шукає для них обладнання.
Пішов із телебачення заради вчителювання
Пів життя Олександр Бражник присвятив роботі у кіно та на телебаченні. За освітою інженер та режисер, він ніколи не думав, що працюватиме вчителем.
«Ти можеш мене підмінити та розказати дітям, як відео монтувати?», – якось попросив Олександра його друг.
Олександр Бражник
Чоловік погодився і йому сподобалось. Після першої лекції були й інші уроки зі студентами. Олександр вчив підлітків працювати з відеокамерою, самостійно монтувати сюжет у спеціальній програмі, з нуля робити ролики у 3D графіці.
«Через три місяці я пішов з телебачення й почав займатися виключно викладанням. Діти – це джерельця енергії, від них так заряджаєшся, з ними прикольно», – розповідає Олександр.
У 2019 році Олександр з дружиною вирішили змінити темп життя і переїхати з Києва до міста Малин на Житомирщині, звідки родом його жінка. Офіційно там живе близько 25 тисяч людей. У центрі міста переважно маленькі будиночки та церкви, а на околиці на декілька кілометрів розкинуті гранітні кар’єри.
У вересні, за п’ять місяців до повномасштабного вторгнення, Олександра запросили керувати кіногуртком у Малинському міському центрі науково-технічної творчості. Там проводили 11 безкоштовних гуртків з військово-патріотичного виховання, екології, шашок, фото, моделювання та більярду. Загалом заклад відвідувало понад 200 дітей.
Через повномасштабне вторгнення усі заняття скасували. Олександр пригадує, що був розгублений і не знав, що робити далі.
«І директор центру Ярослав Дмитренко запропонував разом облаштувати сховище у підвалі центру науково-технічної творчості».
Потім саме це місце у найближчі декілька місяців прихистило десятки місцевих жителів, а також людей з околиць та Київської області. Старших людей, які не могли ходити, заносили в середину на покривалах.
У кінці лютого буде рік, як Олександр живе у сховищі центру, спить на великому паралоновому матрасі на підлозі. Його дружина з матір’ю ночують у своєму понівеченому будинку.
«Спочатку потрібно було зробити спальні місця, організовувати харчування та допомагати іншим. А у травні російські ракети влучили поруч з моєю хатою, тепер там треба ремонтувати дах та вікна. Однак я продовжую відкривати сховище, якщо оголосять тривогу. Тому маю завжди бути десь поруч», – розповідає Олександр.
У липні Ярослав Дмитренко пішов захищати країну, а Олександр погодився стати виконуючим обов’язки директора Малинського міського центру науково-технічної творчості.
Як знайшов комп’ютери для занять
Після розгортання війни викладачів у центрі стало менше. Троє людей звільнились. Кількість гуртків зберегли – їх 11. Додались заняття з інженерного креслення, програмування, відеомонтажу, 3D графіки і дизайну. Але на весь центр були лише два стареньких комп’ютери.
«Я розумів, що у сучасному світі, як повітря необхідні знання про нові професії та технології, а без комп’ютерної техніки це неможливо, – розповідає Олександр, – Якось я спитав дітей з нашого центру, чи одягали вони колись 3D окуляри, чи бачили, як виглядає віртуальна реальність? Усі тільки чули, але ніхто не приміряв те диво».
Щоб виправити ситуацію, Олександр написав на електронну пошту Beetroot Academy – шведсько-українській ІТ-школі, філіал якої був у Житомирі. У листі розказав про дитячий центр у Малині. Спитав, чи є у них старі комп’ютери та монітори, якими в школі вже не користувались. 
«Десь у п’ятницю я скинув лист, а вже за тиждень поїхав забирати п’ять комп’ютерів. Техніка знадобилась для нових гуртків. Зараз ще столи віддають – нам все потрібно».
Міська влада теж допомагає центру – надала фотоапарат та дві відеокамери. На них діти знімають відеоролики та вчаться фотографувати.
«У нас неймовірна вчителька фотогуртка – Ірина Корнєй. Серед її вихованців фотограф і військовий Дмитро Козацький, саме його світлини з Азовсталі облетіли світ, – розповідає Олександр, – Не у всіх дітей у Малині є можливість купити дорогу фотокамеру, але багато хочуть вчитись.. Я прошу друзів у соціальних мережах надсилати свою фототехніку».
Частину потреб у техніці та різних матеріалах закривають знайомі та небайдужі люди, які бачать дописи Олександра у соціальних мережах.
«Центру зараз допомагають невеликі місцеві компанії та окремі благодійники. Великі мережеві компанії найчастіше відмовляють, бо спрямовують ресурси на потреби ЗСУ. Ми теж підтримуємо захисників – передали ноутбуки, що нам віддали. В армії вони теж потрібні», – розповідає Олександр.
Безпілотник: від ідеї до результату
Авіація – давня любов Олександра. Він має диплом інженера з експлуатації повітряних суден авіаційних двигунів. Коли знайомі військові попросили його зробити безпілотник – без вагань взявся до роботи. Схему завантажили з інтернету та виявилось, що не було деяких деталей.
«Ми сіли думати разом з викладачем інженерного гуртка Віктором Макарчуком, як адаптувати безпілотник під наші матеріали. Наприклад, у кресленні рекомендували застосовувати електричні двигуни, а у нас на бензині. Але є і переваги: бензинові хоч і торохтять, як мопеди, але літають у три рази довше і набирають більшу висоту».
Креслення видрукували у великому форматі. Над ним почали працювати разом з викладачами двоє дівчат та четверо хлопців. Три рази на тиждень вони збираються у центрі, щоб вдосконалити модель та вручну виточити чергову деталь. У готовому вигляді дрон буде нагадувати іграшковий літак.
Поки їм бракує лазерного апарату, щоб різати фанеру для каркасу. Вирізати деталі допомагає місцевий хлопець, у якого є такий апарат.
«Готовий дрон та креслення представимо, як науковий проєкт у Малій академії наук, а потім віддамо Збройним Силам України, – розповідає Олександр, – У мирні часи дрони можуть використовувати у сільському господарстві. Тому за їх пілотуванням – майбутнє. Цьому теж хочу навчити дітей».
Літній табір для дітей та інші плани
Олександр хоче відкрити комп’ютерний гурток для дітей від 7 років, влітку провести IТ табір, запустити автобус, що буде перевозити дітей із сусідніх сільських шкіл на гуртки центру до Малину.
«З першого заняття я запитував у дітей: “Ким ви хочете бути?”. Мені відповідали, що не знають. Чи жартома, що будуть касирами в магазині. Через 3 місяці ці ж діти вже самі цікавились, куди можна піти вчитись дизайну, програмуванню, або на інженера чи на відеооператора. Таких випадків у нас багато».
Також чоловік мріє відвезти дітей з малинського центру до наукових закладів за кордон. Йому цікаво обмінятись досвідом з колегами та хочеться показати молоді перспективи сучасних професій.
Джерело: «Медіа великих історій».
Фото з архіву Олександра Бражника.
