26 років — це багато чи мало? Для вічності — мить, піщинка на морському пляжі. Але для нас, українців, — це ого-го. Ми стільки зуміли зробити доброго і не дуже, встигли стільки дров нарубати, аж не віриться, що ми такі спритні.
Давайте згадаємо все по порядку. Старше покоління пам’ятає, як поспішало проголосувати за незалежність, як хотіло вирватися із міцних обіймів старшого брата. Він так гаряче припадав до нас, що міг задушити. І ось нарешті ми — вільні і незалежні. Нікому нічого не винні, а навпаки. Старшому братові дісталося усе: і золотий запас, і гроші, але ми вирішили, то діло — наживне. Є у нас і ракети, і найкращі у світі літаки, і сталі виплавляємо стільки, що вистачить не тільки нам. І земля є, і люди — роботящі, добрі, гостинні. Отож не за горами, вірили, у нас настане «цветущая жизнь». Ось тільки виберемо гетьманів, хай ведуть нас у світле майбуття.
За 26 років їх було п’ятеро. Наші президенти клялися на Біблії, тримаючи руку біля серця, що зроблять усе для рідної неньки-України і свого народу. Як було не повірити? Гетьманам допомагатиме вся президентська рать — 450 радників, що сидять під куполом у столиці, а в них тричі більше своїх помічників. І в адміністраціях непусто — сотні світлих голів. І міністрів вистачає. Отож хай ведуть!
Йшли ми, йшли, по кілька років тупцяли на місці, поверталися назад, але бачили лише фундаменти від колишніх заводів, фабрик та ферм. Заходили в глухі кути. Але все ще не втрачали надію, що ось-ось заживемо. Правда, коли спорожніли прилавки, і розумніші громадяни зі смугастими сумками почали освоювати ринки Європи, возити товари, ми зрозуміли, щось таки пішло не туди. Засумнівалися, чи не ведуть нас наші очільники, як колись Сусанін своїх недругів? Обіцяли ж багаті ділитися з бідними, бандитам — тюрми і взагалі життя по-новому.
Нового, правда, трохи є. Вже й армію маємо, що кров’ю сходить на Донбасі, захищаючи землю. І поліція з’явилася, і безвізу дочекалися. А що ж далі? Українці кинулися за кордон, як риба на наживку. Звісно, їдуть не лише милуватися Ейфелевою вежею, парками, музеями, театрами. Більше у розвідку, де б підзаробити копійчину. За три роки життя «по-новому» майже п’ять мільйонів наших громадян отаборилися у Польщі, півмільйона — в Росії, а скільки в Італії, Іспанії, Португалії? Не підрахувати.
Сусіди добре знають, наш люд роботящий, невибагливий, один із президентів навіть дякував нашому очільникові, мовляв, якби не ваші люди, нам було б непереливки. Чужі нас оцінюють високо, а в себе на батьківщині знайти роботу не можемо. Незабаром в Україні залишаться, якщо й далі так буде, пенсіонери та ті, в кого немає грошей на дорогу.
Хоча не можна сказати, що Україна бідує. Наші очільники живуть не гірше арабських шейхів, змагаються, у кого кращі яхта, літак, палац. Про дорогущі автівки та годинники вже й не говоримо. А ще ж і грошей повні засіки. Вивозять їх в офшори, дехто ховає у слоїки, прикопуючи у надійних місцях, бо не довіряють банкам. У той час простий люд рахує копійки, збираючи на паляницю і сякий-такий шмат ковбаси. Або ж на операцію дитині, про старших вже говорити не доводиться. Всім добре відомо, в Україні найнижчий рівень життя, та й живуть тут недовго. Перше місце впевнено тримаємо по захворюваннях на СНІД і туберкульоз. «Лідируємо» ми і по найгірших дорогах, за їхньою якістю посіли аж
146-те місце, проте на будівництво шляхів витратили у десятки разів більше, ніж країни-сусіди. Хоч там таке дорожнє полотно, кажуть, хоч боком котися. І що? Хоч один злодюга відповів за прикарманювання державних грошей? Як би не так!
Нещодавно ще одну новину задумали наші достойники. Хтось нарадив їм організувати докторат. Словом — тисяча нових чиновників, так званих експертів по реформах, із зарплатнею 50-80 тисяч на місяць. Їхнє завдання — доповідати, які проблеми турбують українців. Скажіть, невже так важко довідатися, як живе наш люд, без докторату? І не витрачати при цьому мільярди.
Днями відзначили День Незалежності. Та чи такі вже ми незалежні? МВФ диктує нам свої умови: мовляв, виділимо черговий транш, коли знову безперервними потоками йтиме цінна деревина. У себе ж вони не зріжуть жодного деревця — це ж кисень, здоров’я людей. Медична, пенсійна, земельна реформи, децентралізація. Хто наполягає, щоб їх найшвидше прийняли? Як кажуть, грузять нас, незалежних, по повній.
Нещодавно розгорівся новий скандал. Північна Корея розжилася на атомну зброю і каже, що в ракетах є двигуни, які колись виготовляв український «Южмаш». Звісно, всі кинулися виправдовуватися, мовляв, такого не може бути. Провладний політолог Тарас Березовець видав: буцімто, раніше продукцією «Южмаша» курирувала Росія, останні роки — Америка. Уявляєте, які ми незалежні?
А могло ж бути інакше! Пам’ятаєте перший Майдан — толерантний, спокійний. Де не пролилося жодної краплі крові? Тоді весь світ аплодував Україні. І коли тодішній президент зайшов на міжнародний форум, зал зустрів його аплодисментами, стоячи: молодці українці! Та, як кажуть, не довго музика грала, не поділили наші очільники владу, бо вона така солодка. Спробуєш її і, здається, смачнішого й спокусливішого людство ще не придумало. І все залишилося по-старому. Президентська рать багатіє, люди бідніють.
Скільки громадян пожертвували життям під час Революції Гідності? Вже сподівались на добрі зміни, а стало ще гірше. Війна, корупція, хабарництво на кожному кроці. Ціни, як скажені, не те, що повзуть, летять угору. За три роки вартість газу збільшувалася вісім разів. І це ще не кінець, не радіймо! Пенсії, які обіцяє збільшити прем’єр-міністр, розтануть, як дим на вітру.
Не живемо, хоч і не хочеться так говорити, а виживаємо. Між простим людом і владою — прірва, яку не подолав би й Брумель. Хіба можуть зрозуміти ветерана з куцою пенсією Коболєв, який щомісяця отримує два мільйони гривень. Міністр соцполітики Рева сказав, в українців — величезні апетити. От німці, наприклад, знають міру в харчуванні, а ми, на жаль, ні. Ніхто з радників не підказав йому, що німці отримують у середньому по 3 тисячі 260 євро на місяць, і лише 17 відсотків витрачають на продукти. А українці в середньому мають двісті євро. Неважко підрахувати, хто які апетити має. Чого чекати далі? Може, незабаром чиновники скажуть, що ми води багато п’ємо чи багато кисню вдихаємо? Поживемо — побачимо. Можливо, іноземні чиновники, яких так любимо запрошувати, й виведуть нас на істинний шлях. Проте, думаю, швидше всього вони наб’ють кишені грішми і гайнуть у рідні пенати. А ми ж вкотре чухатимемо потилиці і сподіватимемося на диво. Мойсей сорок років водив пустелею свою зневірену публіку. Виходить, час у нас ще є…
Любов Іванчук.
Джерело: mn.zt.ua
