29 червня 2017 року — особливий день у житті Новограда-Волинського. Місто зустрічало своїх Героїв — воїнів 30-ої окремої Новоград-Волинської Рівненської механізованої бригади. За минулих три роки вперше бригада у повному складі повернулася додому на місце постійної дислокації у Новоград-Волинський Житомирської області.
О 10-ій годині розпочався урочистий марш військових центральною вулицею міста. Під час ходи бійці поклали квіти героям минулих воєн — Афганської, Другої світової, схилили голови перед пам’ятним знаком Небесній сотні та загиблим учасникам АТО.
Мешканці міста радо зустрічали своїх Героїв, у багатьох батьки, брати та сестри несуть службу у складі бригади. Рідні повернулися додому.
Серед тих, хто служить у 30-й окремій механізованій бригаді ще з 2014 року, є і малинчанин, командир відділення Андрій Борисенко. Ще у квітні 2013 року він підписав контракт на службу у збройних силах, з 2014 перебуває у зоні бойових дій на Донбасі. Ми зустрілися з Андрієм, аби поговорити з ним про його шлях у Збройних Силах, воєнні будні та мирне життя.
— Андрію, ти ще 2013 року пішов на контрактну службу в армію. Що тебе спонукало до цього кроку?
— Я хотів у будь-якому разі відслужити в армії. Не хотів витрачати час на строкову службу. Я з товаришем вирішили піти саме на контракт, щоб за три роки більше навчитися. Ми вважали, що це ще нам дасть час подумати, що робити далі в житті. До цього я навчався у ПТУ на повара.
— Як ти потрапив у 30-у механізовану бригаду?
— У «тридцятці» служив мій товариш і брат мого друга. Він на той час служив у 30-й бригаді в підрозділі, в який ми хотіли. Ми з ним порадилися, потім взяли відношення, пройшли медкомісію і потрапили в бригаду.
— Як для тебе особисто розпочалася війна? Знаю, що частина 30-ї бригади була направлена до адмінмежі з Кримом.
— Так, частина дійсно була відправлена до Чонгару, до Криму. Іншу ж частину, в якій служив і я, через тиждень-два відправили у Мар’янівку Запорізької області. Там ми приводили техніку в бойову готовність і брали участь в навчаннях — робили спостережні пости тощо. Потім через деякий час ми об’єдналися з іншими хлопцями з нашої бригади і разом вирушили спочатку в населений пункт Мирне поблизу Мелітополя. Через деякий час нас знову поділили на дві частини — одні вирушили в населений пункт Старогнатівка біля Гранітного Донецької області, інша ж частина потрапила до Савур-Могили.
А взагалі в зону АТО я потрапив у липні 2014 року.
— Яким було твоє перше бойове хрещення?
— Це трапилось десь 19-20 серпня. Була майже п’ята година ранку. Староігнатівку, село, де ми розташовувалися, обстріляли з «Ураганів». Пам’ятаю, що снаряд потрапив в автомобіль ГАЗ-66. У нас лежали «Мухи-18», вони почали розриватися. Снаряд потрапив у БТР, від чого він згорів. Після обстрілу ми вилізли з бліндажів, по команді почали відходити до іншого населеного пункту. Обстріл тривав близько години і надовго запам’ятається мені. Але, на щастя, поки серйозних поранень у мене не було, були контузії, але не більше.
— Очевидно, що в тебе, як і в інших був, страх. З ним можна справитись?
— Страх на війні завжди присутній. Головне не впадати в паніку. Ми з товаришами стали фактично сім’єю і підтримували один одного у скрутних ситуаціях. Коли ставало страшно, ми намагалися один одного розвеселити, підтримати добрим словом. Але страх страхом, а наказ треба виконати, не дивлячись ні на що.
— 30-а механізована бригада відома тим, що перебувала в найгарячіших точках — Дебальцевому, Світлодарській дузі…
— На Світлодарській дузі ми охоплювали досить велику зону нашої відповідальності. Це була дуже «гаряча» зона. Наші хлопці з піхоти, що знаходилися на передовій, майже кожні 2-3 дні потрапляли під обстріл. Навіть якщо оголошували перемир’я, казали, що з десятої години припинення вогню, наші хлопці погоджувалися, розслаблялися, займалися своїми справами, дзвонити додому. І «сепари» приблизно з 9:05 починають тактично стріляти по хлопцям. Нас дивувало, що це за таке припинення вогню. У відповідь нам не дозволяли відкривати вогонь. Пересиджували, перетерплювали, поки нас обстрілювали, а потім знову займалися своїми справами.
Я також перебував недалеко від Дебальцевого (зараз це вже окупована територія), в саме місто я не заїжджав. У мене була на той час було інше завдання. Коли був наступ російських військ, наш підрозділ допомагав нашим воякам виходити з Дебальцевого. Думаю, що ми, допомагаючи відступати нашим хлопцям, врятували не одне життя. Вони самі казали, що без нашої підтримки могли б знаходитися в ньому ще довго.
— За час перебування на сході, чи була якась ситуація, яка тобі дуже запам’яталася?
— Було дуже багато ситуацій, які я до цих пір пам’ятаю, але мені не надто хочеться про них говорити — це не спогади про свято, про щось приємне. Можливо, згодом, через роки, коли притихне біль у душі, тоді і розповім більше.
— Яке загалом ставлення місцевого населення до армії? Коли переглядаєш наші ЗМІ, складається доволі неоднозначне враження.
— Одні негативно настроєні щодо нас, інші навпаки. Решта просто бояться. Вони начебто і за нас, можуть нам навіть допомагати, але не відкрито, бо дуже багато тих, хто негативно налаштований до ЗСУ, добровольчих батальйонів. Приходить, наприклад, одна бабуся і говорить на іншу, що вона допомагала сепаратистам і навпаки. Коротше, ворогують навіть поміж собою. Дехто може вороже до нас ставитися, бо в когось на іншій стороні родичі, друзі, знайомі. Але, думаю, багато людей, які зустрілися віч-на-віч з сепаратистами, переглянули своє відношення до нас і до них. Якщо раніше могли кричати, що ми фашисти, бандери-загарбники, то тепер краще відносяться до нас. Ми не ліземо в життя мирного населення, вони не провокують нас.
— Наскільки вони сприймають російську пропаганду?
— Знову ж таки, є різні люди. Була така ситуація, що один 26-річний чоловік, який прожив у Київській області, начитався в Інтернеті пропаганди, про те, що бандерівці наступають на Донбас. Його це «накрутило». Він справді повірив у те, що якісь незрозумілі війська хочуть захопити Донбас, хоча він завжди був українським. Він поспілкувався з хлопцями і зрозумів ситуацію. В першу чергу, все залежить від людини. Якщо вона слабка, довірлива, то вона все це сприйматиме. Інші ж аналізують інформацію, яка до них надходить.
— Якщо говорити про молодь, яка проживає у прифронтовій зоні, чи налаштована вона більш проукраїнські, ніж старші люди?
— Я б так не сказав. Молоді що потрібно? Їх цікавить відпочинок, дозвілля, щоб нічого не впало на голову. Думаю, їм все одно. Хоча були і ті, хто активно підтримував нас, багато в чому допомагали.
— Доводилося допомагати мирним жителям?
— Доводилося. Коли у нас, наприклад, залишалися продукти, які довго зберігалися і в них закінчувався термін придатності, або ми не встигали їх з’їсти, то віддавали місцевим. В основному давали продукти небагатим людям, багатодітним сім’ям.
— Часто доводиться чути таку думку, що якби дали наказ, Донбас можна було б звільнити дуже швидко. Це, на твою думку, утопічний сценарій чи таке дійсно можливе?
— Дуже багато залежить від мирного населення. Якщо вони говорять, що поїдуть у Київ знімати Порошенка, і водночас їм все одно, що відбувається у них вдома, то це аж ніяк не сприятиме звільненню Донбасу. Якщо ж вони нам допомагатимуть, звільнення окупованих територій відбуватиметься набагато швидше. Зараз армія значно зміцніла, стала професійнішою. Хлопці вже не такі, які були на початку 2014 року. Але все одно втрат буде дуже багато. Хоча це можливо, якщо не будуть підтягуватися регулярні війська Російської Федерації, бо коли ти йдеш в наступ, а вони оборонятимуться, це набагато тяжче. Не є секретом, що в них більша армія і краще озброєння, ніж у нас.
— Як би ти оцінив боєздатність нашої армії? Згідно з міжнародним рейтингом, наші Збройні Сили входять в тридцятку кращих армій світу.
— Можливо, за рівнем озброєння ми дещо і поступаємося, але, починаючи з 2014 року, за період війни значно виріс професіоналізм особового складу. Наші хлопці багато чому навчилися, стали впевненішими в собі.
— Допомога волонтерів відчутна?
— Мені здається, якби не волонтери, Збройні Сили Україні швидко б «здулися». Волонтери зіграли величезну роль в тому, що ми втрималися. Допомагали не лише армії, а й сім’ям, які проживають в зоні бойових дій, які виїхали звідти, і всім, хто потребує допомоги. Але, думаю, зараз волонтери трохи підупали — з них вже витягнули всі сили. Їм вже треба трохи перепочити.
— Доводилося зустрічати на передовій малинчан?
— Так, доводилося. Зі мною у 2014 році під час мобілізації був чоловік з нашого міста, якого звати Віктор Пінчук. Він був поранений, зараз проживає в нашому місті. У моєму підрозділі малинчан не було, але я знаю, що в інших вони служили.
— Ти входиш у малинську спілку бійців АТО? Чи співпрацюєш з ними?
— Я воюю з 14-го року і навіть не знаю про її існування і хто її очолює.
— Чи відчуваєш, що в суспільстві спадає зацікавленість війною, бо для багатьох вона відбувається десь там далеко?
— Думаю, в таких людей погляд на життя за принципом «Моя хата скраю — я нічого не знаю», поки їх це не зачепить. Можливо, дехто з них, якщо буде небезпека, піде захищати свій дім, а хтось просто кудись виїде.
— Люди, які проходять війну, в більшості випадків повертаються зовсім іншими. Часто їм важко пристосуватися до мирного життя, вони з особливою чутливістю ставляться до несправедливості, неправди, зловживань чиновників. Чи відчуваєш, що війна змінила тебе?
— Взагалі перебування в армії, на війні дуже змінило мене, мій світогляд. Раніше в мене було багато друзів, товаришів. Зараз я можу з ними посидіти, поспілкуватися за чашкою кави. Колись з ними було над чим посміятися, про щось поговорити. Зараз деяких з них я просто не розумію. Їм по 25-27 років, вони ніде не працюють, сидять на шиї у батьків, не знають, що хочуть від цього життя і просто чекають свого світлого красивого майбутнього. Я не розумію велику частину нашої молоді, яка просто нічого не хоче. Багато з них просто диванні війська, які сидять в соцмережах, щось коментують, можуть когось полити брудом — у них немає поваги до інших.
А 24 серпня в День Незалежності буде багато людей, які одягнуть вишиванки, кричатимуть про свій патріотизм, але які нічого не зробили для суспільства чи навіть для свого міста. Колись почув золоті слова, що патріотизм закінчується на повістці у військкомат. Я побачив багато таких людей.
Володимир Петренко
Слідкуйте за оновленнями на наших сторінках у Фейсбуці, Вконтакті, Однокласниках та Твіттері, а також підписуйтесь на наш канал у Youtube.
