Малинчани, котрі відвідують масові заходи міста, думаю, звернули увагу на ведучого, який вже декілька місяців є їх організатором та ведучим. І, звичайно, звернули увагу на його голос. Це — малинчанин Дмитро Сергієнко, який працює художнім керівником Малинського міського Будинку культури. Ми поговорили з Дмитром про його шлях на професійну сцену, про культуру та багато іншого.
— Я — малинчанин, хоча члени моєї родини є з Ірпеня та Малина. — розповідає Дмитро. — Виріс я у Малині, вчився у п’ятій школі. Під час навчання в школі почав пов’язувати свою діяльність зі сценою. Це все розпочиналося із традиційних шкільних, позашкільних свят. Потім це все перейшло у міські, районні та міжміські свята. Пізніше, коли мені було років 12-14, вже почав пробувати себе у вокальному мистецтві. З тих пір як почав, так і не можу закінчити до сьогоднішнього дня (сміється).
Після закінчення школи вступив до Київського національного університету культури і мистецтв на факультет режисури і шоу-бізнесу, закінчив минулого року кафедру режисури естради й масових свят, після чого почав працювати у міському Будинку культури. Займаюся проведенням свят різного характеру: від мітингів до корпоративів, весіль та інших свят. Також працював диктором на радіостанціях, записував рекламні аудіоролики.
— Що сприяло тому, що ви обрали саме такий шлях?
— Це пішло з дитинства. Учителі ще зі школи помітили мої задатки і допомогли мені їх розвинути. Я побачив, що в мене непогано виходить і вирішив пробувати себе на професійному рівні.
— Чому вирішили вступити саме на сценічний факультет, а не, скажімо, на вокальний?
— Мене більше зацікавило те, що режисура — це синтетичне мистецтво. Воно об’єднує і музику, і хореографію, і слово, і живопис. Я хотів розбиратися у кожному з цих видів мистецтв. Мене це цікавило більше, ніж вузькопрофільна спеціальність.
— Як потрапили у Малинський міський Будинок культури?
— З міським Будинком культури співпрацював ще з підліткових років. Олена Анатоліївна, теперішній керівник відділу культури, перша запросила мене виступити на міській сцені. Пам’ятаю, це було років десять тому. Вона мене запросила заспівати декілька пісень. Фактично з тих пір ми співпрацюємо, а тепер ще й офіційно працюю в Будинку культури на посаді художнього керівника. Я проводжу свята, пишу до них сценарії. Якщо до мене звертається хтось, хто хоче розвинути свої навички сценічного мистецтва, я залюбки допомагаю.
— Що вас надихає на оригінальні ідеї для свят?
— Надихає творчість наших талановитих малинчан, і моя дівчина Маргарита Гордіна, з якою ми працюємо в одній галузі. Ми з нею радимося, шукаємо наші спільні погляди на реалізацію тієї чи іншої ідеї, щоб хоч трішки підняти на якісно інший рівень мистецтво Малина.
— Як у вас проходить процес творення сценарію, побудови концепції того чи іншого заходу?
— Спочатку я звертаю увагу на те, що це за свято, якого воно масштабу і характеру: воно розважальне, державне чи релігійне. Від цього відштовхуємося. Концепцію обговорюємо з організаторами свята. Коли ми визначили концепцію і формат свята, робимо задум сценарію. Тобто, що ми можемо зробити, хто буде виступати, хто буде що розказувати, можливо, якісь цікаві сценічні рішення. І виставляємо собі мовою режисури «надзавдання»: що ми хочемо донести до глядача, аби він зробив для себе якісь висновки.
Я спостерігаю, що зараз дуже часто не до кінця продумано рішення. Є, наприклад, гарний початок, гарні номери, але вони настільки нелогічно пов’язані між собою і поставлені одне за одним таким чином, що вся краса цих номерів не підкреслюється наскрізною дією і ведучими. Ведучі просто вийшли, сказали, хто виступає і пішли. Режисура свят — це насправді тяжкий процес, він повинен бути присутній в усіх заходах, які організовуються.
— Чи складніше малинську публіку зацікавити, розворушити, ніж, скажімо, публіку Києва?
— Люди, в тому числі й в Україні, скрізь однакові. Немає різниці, чи це коростенська, радомишльська, бердичівська, київська публіка. Просто до неї треба знаходити правильний підхід. Я маю на увазі те, що якщо у нас зібралося в залі, наприклад, люди певного віку, то й сценічний репертуар потрібно підбирати під цю публіку. Тоді їй це буде цікаво.
Як у нас буває іноді проводять свята? Візьмемо, до прикладу, вечір пам’яті Шевченка. У нас як проходить це свято: беруть вірші Шевченка і просто починають їх «строчити» в українському костюмі. Це було актуально років 30 тому, але вже не зараз. Сьогодні, можливо, це потрібно осучаснювати. Беремо, наприклад, вірш Шевченка і проводимо дві паралелі: що написав Шевченко у свої роки й проводимо паралель із сучасністю. Шукаємо сучасних авторів, актуалізуємо проблематику їхніх творів. Тоді робимо алегоричне протиставлення. І в кінцевому варіанті маємо готовий сценічний «продукт», який вже можемо показувати на будь-якій сцені. Просто треба знаходити підхід.
— Існує думка, що публіка в селах, невеликих містах консервативніша.
— Не зовсім погоджуюся. Це стереотип, який був витворений для нас не одним поколінням організаторів масових заходів. Повторюся, публіка скрізь дуже різноманітна.
— Мені здається, старша когорта працівників культури (як і в будь-якій іншій галузі) насторожено сприймають нововведення. Чи це також стереотип?
— Я працюю в міському Будинку культури, спілкуюся з директором Миколою Івановичем, який уже ветеран своєї справи, але він абсолютно прекрасно сприймає всі мої пропозиції, новації, завжди підтримує мене. Я ніколи не боюся експериментувати, він довіряє мені. Так само і наш звукооператор Олександр Сергійович. Він завжди погоджується із моїми пропозиціями, завжди знаходимо між собою об’єднуючу позицію. Звичайно, не все традиційне необхідно перевертати шкереберть. Але потрібно вводити і щось сучасне. Наша публіка вже звикла до традиційного, але крок за кроком робимо нововведення. Однак до цього потрібно відноситися досить обережно.
— Окрім режисерської роботи ви ще ведете вокальний гурток при міському Будинку культури.
— Це швидше вокально-театральний гурток. Я шукаю дітей та дорослих, які мають природні задатки, які можна розвинути. Багато приходять дітлахів, у яких немає здібностей. Колись мій викладач, дуже мудра людина, заслужений артист України Валерій Павлович Зайцев завжди нас вчив, що якщо в людини немає задатків — не треба її мучити, а відпустити з Богом, і нехай вона займається чимось іншим. Так само і я кажу дітям та батькам. Можливо, якщо не виходить у вокалі або сценічному мистецтві, пошукайте себе, наприклад, в хореографії, в образотворчому мистецтві. Десь у вас буде більше виходити — і там знайдете себе. Не треба робити, як деякі батьки: примушують дитину співати чи танцювати, а вона не хоче. Мучити дитину не потрібно. Я заявляю відразу: слабенько, не виходить в тебе. Знайди своє місце в чомусь іншому. І багато хто погоджується. Розповідаю реально, чому так, пояснюю. Є діти, з якими займаюся, але їх дуже мало. Але хто має бажання — нехай приходить.
— Цікаво, чому ви все ж вирішили працювати в Малині? Адже ви навчалися в Києві і могли б не повертатися до нашого провінційного міста. Часто випускники вишів хочуть працювати на престижніших посадах.
— У Малині за сім років, як я займаюся організацією свят, я побудував собі таке підґрунтя, що мені немає ніякого сенсу виїжджати звідси. Я себе тут прекрасно почуваю. Я реалізовую багато ідей, увесь час розвиваюся і самовдосконалююся.
— Що, на вашу думку, потрібно зробити, аби українська культура вийшла на якісно новий рівень? Можливо, ви бачите якісь нові тенденції у цій сфері?
— Скажу свою суб’єктивну думку. В Україні після Революції Гідності за останні чотири роки відбулося дуже багато змін. І, насамперед, зміни у нашій свідомості. Люди нарешті почали розуміти, що вони українці. І це не порожні слова. Ще під час мого навчання в університеті, ми їздили з концертами по багатьох населених пунктах України. Тоді люди просто заспівали якусь пісню про Україну, вдягли вишиванки, потанцювали і розійшлися, не розуміючи, що це таке. Зараз після подій, які трапилися в нашій державі, відчутні суттєві зрушення. Це добре помітно в тому, що українці нарешті зрозуміли, що потрібно цінувати, в тому числі і свою культуру. Біда об’єднала Україну в усьому. І наша єдність — в наших традиціях та культурі. Культура — це надбання духовних і матеріальних цінностей, що виробило людство протягом певного проміжку часу. Ми знаємо, що українська культура сягає ще часів язичництва. Нам потрібно відроджувати наші вже трохи підзабуті традиції. Зараз, до прикладу, поширена думка, що молодь слухає низькопробну музику і більше нічого. Але проводячи весілля чи корпоративи, я помічаю, як молоді люди реагують на традиційні українські обряди, зокрема, на весільну обрядовість, пісні, танці, звичайно, в сучасній обробці.
Але держава, як відомо, не піклується про культуру. І про це також не потрібно забувати. На відміну від звичайних українців, які, насправді, цінують її. Поширена думка, що, як кажуть, «все у нас пропало». Насправді, не все. Є люди, які намагаються тримати високу планку в мистецтві. Їх небагато, але вони є.
Думаю, нам у державі потрібна своя ідеологія. Ми, українці, повинні знати, яка у нас ціль, до чого ми прагнемо і усвідомлювати, які кроки нам для цього потрібно робити. У нас незрозумілі цілі. Ми хочемо у Європу. Але в яку Європу? Можливо, нам взагалі нікуди не потрібно потикатися. У першу чергу, потрібно навести порядок у себе, перетворитися на повноцінну державу, з якою б рахувалися.
Так само і в культурі — її потрібно підтримувати на державному рівні. Для цього потрібно проводити масштабнішу роботу в навчальних закладах, особливо в школах. Наприклад, багато моїх знайомих вчителів музики розповідають, що їхні учні не знають навіть загальновідомих українських пісень. А в них записана душа народу, його ДНК. Хто любить та поважає своїх батьків і свою землю, буде успішною людиною, незалежно від професії. Якщо виховання йде з першоджерела, тоді розвивається нація. Батьки мало приділяють цьому уваги. Але це повинні робити, в першу чергу, ті, хто складає державні програми для шкіл. Все починається з малого.
До речі, у сучасній українській музиці, я вважаю, трапився невеликий прорив. З’явилося багато нових цікавих виконавців. Наприклад, у кінематографі ситуація гірша.
— Чим ви захоплюєтеся окрім вашої роботи і музики?
— Захоплююся фотографією, люблю подорожувати, набиратися нових вражень, займатися спортом. Зараз з моєю дівчиною Маргаритою намагаємося писати власні пісні.
— Не плануєте в майбутньому видати книжку своєї поезії чи прози?
— Люди зараз не читають книжок. Це факт. І немає сенсу їх писати. Навіть, коли ми навчалися, нас не примушували читати «товсту» літературу. Нам в університеті просто давали коротку і чітку інформацію по предмету. Так само має бути і в школах. Зараз діти вивчають стільки непотрібної інформації. Я впевнений, для 85 відсотків дітей воно не цікаве. Я виступаю за те, щоб у школах було вузькопрофільне навчання. Все починається з малого. Як дітям викладатимуть матеріал, так і розвиватиметься наша нація і держава. Через 20-30 років, коли омолодиться нація і керівництво держави, тоді побачите прогрес.
— А чи введення вузькопрофільної освіти не вплине негативно на рівень освіченості населення?
— Ні. Те, що мені цікаво, я знайду будь-де. Тим паче, що з розвитком Інтернету та цифрових технологій, це не проблема. Що мені цікаво — те мені потрібно. Я говорю, що вузькопрофільне навчання — це не лише вивчення одного предмету, інші предмети також повинні викладатися. Але треба надавати перевагу тому, що дитині насправді цікаво. Навчання в класі по 30-40 чоловік — це не навчання. Уявіть, наскільки важко педагогам у таких умовах викладати. Коли я навчався в університеті, у нас більше десяти чоловік у групу не брали. Так само має бути і в школах. Але це тривалий процес і за рік цього не відбудеться.
— Ви самі полюбляєте читати книжки?
— Відверто зізнаюся, не люблю, окрім художньої літератури та пізнавальної. Поясню чому. Книги, наприклад, з філософії — це чужі думки, викладені автором. Читаючи їх, починаєш мислити чужими думками. Я такого не люблю. Іноді краще сісти і подумати, як я міг би сам стати кращим. Із художньої літератури до вподоби письменник Іван Котляревський, який про писав цікаві життєві історії. Але це все моє особисте суб’єктивне бачення.
— Чим вас зацікавив Іван Котляревський?
— Його творчість мені подобається тим, що в ній яскраво передається світогляд нашої української душі. Але у мене немає кумирів. Я завжди аналізую і ставлюся критично до прочитаного, побаченого чи почутого.
Залишайтеся самими собою, не вигадуйте собі кумирів, розвивайтеся у тому напрямку, який вам подобається, будьте самокритичні, і все у вас буде добре.
— Ви можете назвати себе зреалізованою людиною?
— Свій потенціал я ще не зреалізував до кінця. Я не вважаю себе зіркою, простий у спілкуванні, можу знайти спільну мову з будь-якою людиною. Бажаю всім успіхів та задоволення від життя, бо для цього ми і живемо!
Володимир Петренко
Фото надані Дмитром Сергієнком
Слідкуйте за оновленнями на наших сторінках у Фейсбуці, Вконтакті, Однокласниках та Твіттері, а також підписуйтесь на наші канали у Youtube та в Telegram.
