Мій дід і батько, від яких прізвище Каленюк дісталося і мені, родом із під Житомира. Коли я потрапив на Донбас, де українські прізвища із закінченням на -юк і -чук не дуже часті, то лише у молодому місті Сєверодонецьку знайшов у телефонному довіднику сім Каленюків. Був здивований. Звідки, з яких країв тут ці Каленюки? Виявилося, що з різних. Тоді й задумався, чому одні прізвища із закінченням на -юк і -чук, інші на -ко, а є на -ський і цький... У якійсь статті прочитав, що прізвища на -юк і -чук — переважно мають нащадки половців, які поселилися на правобережжі Дніпра. Здивувався, бо половці у Донбасі, то зрозуміло. А от на Полісі і Волині? Але інші справи приглушили інтерес. Половці — то й половці.
І от зараз я повернувся на Правобережжя, на Радомишльщину. Тут, у Радомишлі, порівняно багато жінок низького росту, широченьких, з короткими ногами. Дружина каже, що у неї виникає асоціація, ніби ці жінки з роду в рід на конях їздили. Мій Володарськ-Волинський, тепер Хорошів, де народився і пройшло моє дитинство, ніби й не далеко звідси, сусідній район, але там такого не спостерігав. Отут я й згадав про половців. Вирішив перевірити.
Поліз в Інтеренет. І знайшов про половців Рожиновських – згаслий в XVI столітті давньоруський і литовський княжий рід тюркського походження, імовірно від половецького хана Тугоркана. Прізвисько Половці зі Сквира Рожиновські утворене від назви вотчинних володінь в районі замків Сквира (Правобережжя) і Рожин (Задніпров'я). Цих половців Рожиновських колись прихистили київські князі і відвели їм землю. Про це писалося в грамотах. У 1390 р. українізований литовський князь Володимир Ольгердович (княжив у 1387-1393 рр у Києві, був вигнаний Вітовтом) підписав дарчу грамоту Юрію Ивантичу Сквирському Половець-Роженовському на деякі території: «Владимірь Олъгердовичь Князь Киевский ознаменуемъ то: Юрій Ивантычъ зе Сквира, ижь его ойчизны бардзо спустоишлы отъ непріятелей нашихъ Татаръ, где воевала орда заволгска, просил нась абысь мы ему то ствердили и оседлость при замку дали: Двор Соломецъ въ Кіеве и землю Святошищку с данію и зе вишсткимъ обапуль Сырца. Писан въ Кіеве 19 Января, индикта 4 (1390 года). Мы теды то вшистко, цо предкове дали, ему ствердзами: Славовъ зе вшисткимь надбрестыньцемь и Мыцко при Тетереве (Радомысль) Рудню и Кочеровъ зе вшисткимъ, Велицу, Охотовъ, яко ся то ма и землю Святошицтку, яко предокь его трималъ Романъ...»
Так от же воно: Мицко при Тетереві і Рудня, де я зараз живу, це й є сучасний Радомишль, а Кочерів — поряд. Тобто ті Половці Рожиновські у XIV ст. утекли від якоїсь татарської орди з території Донбасу сюди, як ми зараз. Виходить, що ці місцеві низькорослі, присадкуваті жінки – корінні жителі цієї місцевості, принаймні з 14 століття тут проживають їх роди. З тих часів тут проживало багато поляків і євреїв, українців і німців. Але фігури у деяких місцевих жителів збереглися. Напевно, не дуже змішувалися, проживаючи у своїх селах.
У Донбасі, де кочових тюркських народів було значно більше, ніяких помітних прикмет від східних кочових народів не лишилося. Чи то добре перемішалися, чи то Російська імперія їх звідти витіснила. Принаймні ще Катерина ІІ видавила татар у Крим, а армією Суворова переселила ногаїв у Оренбургські степи. У книжках місцевих краєзнавців нічого про Половців Рожиновських не пишеться. Треба підказати, щоб пошукали, бо цей період в історії Радомишля маловідомий.
Автор: Сергій Каленюк
Читайте на тему: Історія та сьогодення Радомишльського суду
