У кожної людини свої асоціації шкільного дитинства. Та є такі спогади, які залишаються у пам’яті цілого покоління. У малинських школярів початку 1970-х років вони пов’язані із славнозвісними масовими культпоходами в кінотеатр імені Павла Тараскіна, особливо під час канікул…
Та починалося все з того, що у класі добровільно-примусово розповсюджували білети на денний дитячий сеанс, який відбувався о 15.00. Були також сеанси на 17.15, 19.00 та 21.00. Проте, то вже вважалися сеанси для дорослих і діти молодшого шкільного віку потрапити на такі сеанси могли лише із батьками або дорослими родичами. Тому, у школу із кінотеатру приносили білети вартістю по 10 копійок, а кожному учню вручали по десять таких квитків. Необхідно було у батьків «випросити» цілий радянський карбованець, аби потім протягом десяти днів (а стільки тривали зимові канікули) ходити і дивитися…фільми про піонерів, школу, війну (на ці фільми приходила найбільше учнів з усіх міських шкіл)…і мультфільми (тут незаперечним лідером був анімаційний фільм «Ну, постривай»). Для того, щоб переконатися, що діти дійсно протягом канікул відвідували кінотеатр, класних керівників зобов’язували проводити виховні години з обговоренням фільмів, які демонструвалися у цей період в кінотеатрі. Вчителям-філологам рекомендувалося аби учні писали свої роздуми і відгуки про фільми, які вони дивилися на канікулах.
Така форма роботи з учнями вирішувала кілька стратегічних завдань. Зокрема, вирішувалось питання виконання плану відвідуваності дитячих сеансів та фінансового плану кінотеатру. Також учням прививалися засобом кінематографа радянські ідеологеми, адже, як казав вождь всесвітнього пролетаріату – наймасовішим мистецтвом є кіно.
Та для простого учня ці стратегічні завдання були не відомі, оскільки він просто йшов у кінотеатр аби подивитися фільм і, як казав школяр тої історичної епохи – «побалдєть»… Останнє навіть було важливішим аби урізноманітнити свій день витівками. Тому учень заходив для початку в… гастроном і купував цукерки-подушечки чи фініки, які загортали у спеціально скручений продавцем кульок із сірого пакувального паперу (який, до речі, випускався на Житомирській паперовій фабриці) та плавлений сирок. На двадцять-тридцять копійок таким «кіношним» набором можна було запакуватися по зав’язку. Вважалося, що найкраще було купити фініки, бо це давало можливість кісточками, «стріляти» на передні ряди і дратувати глядачів (особливо дівчат). У такому разі хлопці прагнули зайняти верхні ряди (двадцять перший або двадцять другий). Така дислокація давала можливість вести прицільний кісточковий обстріл і забезпечувати свої тили від подібного обстрілу інших «запакованих» глядачів. Плавлений сирок у цьому сенсі грав іншу роль – його потрібно було розгорнути так, щоб шелест упаковки було чутно на перших рядах. І здійснювався такий «сирковий» акомпанемент в найцікавіші моменти фільму аби подратувати дівчат. Після завершення кіносеансу часто обговорювалися моменти тонкощів мистецтва стрільби кісточками та уточнялася кількість глядачів, які просили потихіше розгортати запакований плавлений сирок… При цьому сюжет фільму практично не піддавався глибокому аналізу.
Був ще один продуктовий атрибут при перегляді фільму в малинському кінотеатрі – соняшникові або гарбузові зернята. Проте це вже була прерогатива «дорослих» сеансів. Та це вже інша історія…
Володимир СТУДІНСЬКИЙ, м. Малин
