POLISYA.TODAY

Йому дали 20 хвилин аби зібрати по частинах свого друга і поховати його.

Це Микола. Йому 53. Він живе у Бучі. Микола сильно заїкається. Лише закуривши цигарку, починає говорити.

Він живе у підвалі вже 34 дні. Міг виїхати, але чоловік — управдом у п'ятиповерхівці. Каже — не міг не лишитися. У перший день боїв у Бучі в його вікна прилетів снаряд, пробив стіну і застряг у дитячому ліжку, яке загорілося. На щастя дітей він на той час вже евакуював. Вогонь потушили, й одразу разом з трьома друзями спустили усіх стареньких і жінок у підвал, і самі перебралися туди.

Коли росіяни захопили місто, вони почали вриватися у кожен будинок. Чоловіків виводили на вулицю, роздягали, шукали татуювання. Двом його друзям, Леоніду та Сергію, було за 50, ще один, теж Леонід, був значно молодший. Побачивши паспорт Леоніда — сказали, що йому нема 50, а отже може воювати. Поставили на коліна і вистрелили у голову.

Леоніда Микола поховав першим. Прямо на дворі. Біля трансформаторної будки. На місці злочину досі видніється пляма крові.

За кілька днів не стало й Сергія. Чоловік вийшов на вулицю перекурити — і отримав кулю. Просто так. Без жодних слів і попереджень.

Коли бої посилилися росіяни не мов оскаженіли, каже Микола. До цього люди іноді виходили з підвалу — приготувати їсти чи просто подихати повітрям. Але тоді вирішили запертися. Під вечір солдати почали гатити. Кричали аби відкрили. Перш ніж залишити місто ймовірно хотіли удертися аби розстріляти усіх. Так сталося в одному з будинків на сусідній вулиці, каже чоловік.

Не змігши виламати двері кинули на сходи гранату. З іншого боку вхід міцно тримав другий Леонід. Єдиний з чоловіків, який лишився живий разом з Миколою. Вибух. А після нього тиша. Цілу добу його тіло пролежало на скривавлених сходах. Лише на наступний день у двері постукали знов, сказавши — у вас є 20 хвилин аби усе прибрати. Тоді Микола вийшов і побачив, що його другу відірвало голову і розкидало ноги.

Рештки Микола зібрав у пакет та викопав нову могилу. Вже третю. Каже, розкопати землю глибоко не зміг, мало часу, та і роки вже не ті. А тому тепер найбільше переймається, що коли піде дощ, пісок розмиє, і прийдуть бродячі собаки.

Посеред жаху, болю і смерті, мабуть, легко втратити надію. Але сьогодні Микола — мій герой. Бо побачивши найгірше у людях він не втратив людяність сам. Говорячи з нами на камеру, чоловік ледве стримував сльози. А коли запис закінчився — розплакався і подякував, що його просто вислухали.

Дивлячись на братські могили, де з під піску стирчать окаменілі руки, легко втратити віру в людство, але саме такі, як Микола, повертають її.

Автор: Oleksiy Pshemyskiy

Читайте також:
Останні новини
Пам’яті журналіста, волонтера та бібліотекаря Воло...
Великі спортивні букмекерські компанії Австралії с...
Салон «Симона» - найкращий еротичний масаж у Києві...
На фронті загинув ексредактор «Полісся.today», біб...
Гроші за «лайки» - кіберполіція застерігає від онл...
Психологічне домашнє насильство: як розпізнати
Ювілейні дати у 2023 р. на виробничому підрозділі...
Фізичне насильство: попередити і зупинити
На Малинщині поліція затримала п’яного водія, який...
Постраждали від економічного насильства? Не мовчіт...
Психологічне насильство: як його розпізнати
Чим є сексуальне насильство
Відсьогодні мешканці Житомирщини можуть складати т...
170 тисяч штрафу нараховано жителю Житомирщини за...
Нардеп Пушкаренко: У 2024 році Естонія продовжить...
Кіберполіція створила проєкт «MRIYA» для боротьби...
У Малині у вогні у власному будинку загинула 72-рі...
Футбол заради життя: благодійний турнір у Білокоро...
Історична подія: Малинські медики вперше імплантув...
Проєкт USAID «Говерла»: Громадяни та експерти обго...