Історія Малинщини є невіддільною частиною історії українсько-литовської знаті періоду входження земель Південно-Західної Русі до складу Великого князівства Литовського, а правильніше навіть до участі у формуванні новітньої Литовсько-Руської держави, яка стала правонаступницею Київської Русі.
Цей період історії характеризується появою широких і різноманітних груп та прошарків привілейованого стану якого не знала Київська Русь. Одними з найбільші давніх і яскравих представників тодішньої еліти на Київщині, що виводили свій родовід ще із домонгольських часів, були роди Єльців, Стрибилі, Трипольських, Немировичів, Олізарів, Вороничі. Ці панські роди пов'язують з князями Загомулинськими та Ілговицькими.
Шляхетський рід Немиричів один з найдавніших та найвідоміших родів Київщини з власним гербом Клямри.
За легендою рід Немиричів походив з новгородського боярства і з часом переселився до Великого князівства Литовського. З часом внаслідок династичних шлюбів та отримавши великі земельні маєтності поступово стають одним із найбагатших та впливових родин тогочасної Речі Посполитої. Їх рід стає на вершині влади в одному ряді з такими відомими родинами як Острозькі, Конєцпольські, Вишневецькі, Сапєгі, Радзивілли. Та перебував у родинних стосунках з найбільш відомим панськими родами Київського воєводства. Такими як Олізари, Обернеєвичі, Скобейкі та інші.
За непрямий доказ давності панських родів у власності яких перебував Малин, замок в Городищі та навколишні села є кількість імен у Пом'янику Києво-Печерського монастиря станом на першу чверть XVI ст. Тут можна знайти досить поважні, за числом, імен списки предків, що сягають глибини віків аж до XI ст.
Першим з Немиричів про кого згадують письмові джерела це Іван Немира Старший та його син Івашко Немирич-Молодший, ім'я якого згадується в контексті повстання київського князя Михайла Глинського разом з православною знаттю України та Білорусії, проти великого князя литовського Жигимонта. Сам Іван Немира перебував в той час на службі у його рідного брата Івана Глинського — воєводи київського (1505–1507 роках). Саме Івашко Немирич був одним із тих хто доніс королю Жигимонту (Сигізмунду) Старому, що на поміч повсталим з Московії вирушив полк на чолі з Дашковичем.
Вчинивши зраду своїх сюзеренів Глинських — Немира та його син Івашко Немирич-Молодший перейшли під патронат князя Острозького та зміцнили свої позиції на Київщині. За свій донос Івашко Немирич отримав у подарунок від короля величезні володіння у вигляді землі та сіл.
Саме з ім'ям Івашка Немирича (пол. Iwaszko Niemirycz) королівським дворянином та чорнобильським державцем (орендар) і пов'язують перші успіхи з розширенням родових маєтностей на півночі Київського воєводства (Олевська та Зауська область) та появою присутності їх на Малинщині. Серед володінь Немиричів у 1514 р. Іван Немирич мав у своїй власності, с. Меленевичі (сучасні Мелені біля смт Чоповичі) та земля Тупачоловщина в Заушші.
Читайте на тему: Заушшя біля Коростеня на Житомирщині — одна з найбільших шляхетських околиць в Україні
На той час Івашко в документах згадується, як королівський придворний і чорнобильський орендар. 1529 року отримав привілей побудувати на лівому березі Ірші нижче Малина замок і закласти поселення. Ця місцевість, названа Городищем, стала спадковою власністю роду Немиричів.
Серед тогочасної знаті гарною традицією уважалося обдаровувати монастирі та церкви грішми, дорогоцінностями та маєтностями.
Завдяки такому вчинку Олександра Єльця, що відписав у спадок ордену єзуїтів свої володіння виник один із перших університетів на Житомирщині.
Читайте на тему: Перший університет міг бути на Малинщині – у Ксаверові
Так вчинив і Івашко Немирич. 17 листопада 1514 р. він подарував Київському Микільсько-Пустинному монастиреві «человека своего, выслуженого на господари моемъ, на ймя Олексея и зъ братею его, Узившьской волости, зъ Меленевичъ, [де він] посполито живетъ, зъ его землею бортною, и зъ нивами, и сеножатми и со всимъ на все, какъ ся тая очизна у собе маетъ, ничого на томъ собе не оставляючи, Светому Николе на монастырь Пустынский по душе своей, и листы на того человека твердости свои казатъ есми его милости, игумену Светого Николы, дати вечно и непорушно. … При томъ были и тому добре сведомы, пан Федоръ Елецъ [та інші]»
Іван Немирич ще двічі повертається до цього документа — в 1529 р. і 1543 р. Останній раз він дарує Київському Микільському Пустинному монастиреві Тупачоловську землю. На звороті документа є напис: «Zapis na ziemie Tupaczolowska»6. («Пом’яник Київського Микільсько-Пустинного монастиря» не зберігся, та не виключено, що саме в цьому «Пом’янику» були записані члени родини Івана Немирича). З подальших документів випливає, що у власність монастиря відходила тільки половина Тупачоловських грунтів. (Між іншим, це – перша згадка про теперішнє с. Мелені в Житомирській області, і вірогідно, Тупачоловщина, це — урочище Тупиці, неподалік від села). А водночас панам Єльцям, що змінили на Малинщині Немиричів належало на Овруччині село Ходаки.
Доводячись небожем по своїй матері Остафію Дашковичу в якого не було дітей відписав у спадок свої землі також Івану Немиричу.
7 грудня 1531 року зем’яни Потаповичі продала Івашку Немиричу своє дідичне с.Ворохобовичі біля Білого Берега (Білих Берегів) за 120 кіп грошей литовських (назви грошової одиниці в країнах Середньої Європи, зокрема в Польщі, Великому Князівстві Литовському, Україні у XIV-XVIII cт.).
Також Немирич отримав у свою власність с. Пинязевичі (Пинезевичі), за яке пізніше його нащадок Єсип Немирич у 1591 році платив податок. На початку XVII ст. цей маєток був у співвласності княжни Ядвіги Чороторийської (Ружинської), Вацлава Зміївського, Яна Керночинського та ін.). Пізніше Пинязевичі знову фіксуються як власність Немиричів.
Крім того, у спадок йому перейшла і поземельна спадщина дружин. Перша з них була спадкоємицею роду панів Лисичів та Обернеєвичів і саме від неї у 1518 році він отримує у свою власність містечко Городище, що перед цим належало Юхну Обернеєвичу Волковичу і по спадку його дочки переходять до роду Немиричів. правда перед цим батько Юхно Обернеєвич відписав Городище ченцям Пустинно-Микільського монастиря, але через те, що Іван Немирич мав великі плани на містечко Городище то відповідно обміняв його на Ворохобичі.
Саме Іван Немирич виступив ініціатором відновлення в Городищі укріплення у вигляді замку для оборони місцевого населення від нападів кримських татар.
Це був страшний час. «Граница между Киевским и Житомирским поветами – наиболее опустошенная местность. Здесь пролегало продолжение Чернаго татарскаго шляха… Пределы, примыкающие к Луцкому и Овруцкому поветам, были более безопасны и менее опустошены. По этим пределам теснились все поселения повета»
Наскільки страшними були тогочасні набіги татар можна судити зі звернення Яцека із роду Половців со Сквира Рожиновских, тогочасних володарів Мичевська (сучасного Радомишля) до Івана Немирича.
В своему заповіті (1516 г.) Яцко просить свого дядька Івана Немирича й Йордана Скобейко, щоб після смерті його смерти прийняли в опіку його володіння і малолітніх дітей: сина «Томенка» (Фому) й дочку Овдохію (Євдокію, Явдоху), а старшого сина – викупили з орди «если бы денг готовых (наличных) не было, тогда бы пан Немирич за свои деньги заложил бы имение Славов, а если бы и тех денег было замало, то пусть и второе имение мое (Надберестынец) заставит, а сына моего выкупит». Похоронити себе Яцко заповів в церкві Михайла Златоверхого, Анна яку свій ґрунт біля Києва. В кінці добавив: «Если бы в сиротстве сыновья его умерли, то все имущество свое записывает п. Ивану Немиричу, с тем что бы дочь его Явдоху и сестру Оксану замуж выдавая вывиновал (снабдил «вяном» – приданым)».
Сини Яцка померли молодими і спадкоємцем «Славова с Надберестынцем» став Іван Немирич.
Так з метою захисту власних володінь Іван Немирич звернувшись за дозволом до польського короля Сигізмунда Августа за дозволом на будівництво замка в Городищі на місці старого давньоруського городища.
Читайте на тему: Археологічні розкопки на Малинському городищі в 2017 році.
В 1529 році він отримав дозвіл від Жигимонта консенс (дозвіл) на побудову на лівому березі річки Ірша збудувати замок та закласти поселення. «на власной своей земли для небезпечности от людей неприятельських татар замок збудувати», а також «место людьми вольними садити и торг корчмы мати».
Інша дружина була з роду бояр Скобейків і принесла йому у посаг містечко Черняхів, що згодом перетворився на центр володіння Немиричів. Отримали вони його у спадок від третьої дружини київського зем’янина Івашка Немирича, дочки Йордана Скобейка: у ревізії 1545 р. його названо «материзною по Скобейку» Єсифа Немирича. Станом на 1552 р. тут було лише Черняхівське селище, яке адміністративно «тягнуло» до Житомирського замку.
