Історія міста Малина від найдавніших часів до сучасності.
Звідки ж походить назва сучасного міста — Малин?
Однією з версій, що було висунуто в 60-х рр. XIX ст. українським краєзнавцем Л.І Похилевичем. Є теорія, що назва міста походить від імені древлянського князя Мала. Якого можна ще знайти під іменем, як Міскиня-Ніскиня(Ян Длугош) Мальдітт (З. Герберштейн). Адже тут чітко бачимо в самій назві ім'я древлянського князя. Таку версію підтримували й історики XX століття. Зокрема, академік Б.О.Рибаков зазначає, що «археологам відоме його домінальне місто в древлянській землі, яке донині має його ім’я Малин». Ім'я Іскоростенського князя Мала дійшло до нас в «Повісті минулих літ".
Особливо часто воно згадується у літописній розповіді про древлянське повстання проти київського князя Ігоря в 945 р.:
Древляни ж. почувши, що йде він знов, зійшлись на раду до свого князя Мала, себто Малого.
- Якщо внадиться вовк в кошару, то всіх овець виносить, поки не вб'ють його. Так і цей: якщо не вб’ємо його, то всіх нас погубить. І послали до Ігоря, кажучи йому:
- Чого ти йдеш знову? Ти ж забрав усю данину! І не послухав їх Ігор. І вийшли древляни із міста Іскоростеня. Убили Ігоря і дружину його, бо їх було мало, і був похований Ігор. І є могила його біля Іскоростеня — міста в древлянській землі до нинішнього дня*.
Так візантійський історик Лев Диякон пише про те, що князя Ігоря повстанці прив'язали до верхівки двох нагнутих дерев і відпустили в такий спосіб роздерши князя навпіл. Так поблизу Коростеня на місці імовірного поховання князя, встановлено, пам'ятний знак, де ще в 19 ст. в с. Немирівці в урочищі Ігорівка (Коростенський район) існував курган, що називався Ігорева могила.
Після страти князя Ігоря древляни вирішили посватати князя Мала до його вдови княгині Ольги. Але за легендою княгиня спалила всіх сватів живцем у лазні. А пізніше справила криваву тризну на місці імовірної загибелі Ігоря, вирізавши всю древлянську знать.
Згідно з пізнішими літописними зводами, князь Мал керував обороною Іскоростеня від військ Ольги і після потрапляння в полон був страчений. Подібні речі свідчать про існування державного утворення на землях сучасної Малинщини та Коростенщини до їх завоювання князями Рюриковичами.
Але певна частина вчених істориків ставить під сумнів правдивість подій описаних в "Повісті минулих літ", а дехто з вчених вважає, що князя Мала, як такого не існувало.
Так вчений з Фінляндії Х. Піппінг висловив думку про те, що згадка імені князя Мала в літописі є ніщо інше, як помилка. Він припускає, що той хто переписував літопис неправильно переклав скандинавський текст про сватання древлян до Ольги. Його теорію також підтримав С.А. Корф. З цією теорією не погодився С.Н. Сиромятніков, який висловився, що Мал — не ім'я власне, а вказівка на вік древлянського князя.
Також таємницею оповита і смерть князя Ігоря. На сьогодні маємо лише дві згадки про смерть київського князя Ігоря. Виявляється, що князь, який на чолі руських військ ходив в переможні походи проти самого Константинополя та отримавши великий викуп від імператора ромеїв, раптом виявився настільки жадібним і недалекоглядним, що вирішив піти на поводу власної дружини та пограбувати древлян. Та ще при цьому допустив, щоб життя своє закінчити на верхівках дерев.
В літописі ми чітко можемо прочитати про те, що Ольга для війни з древлянами зібрала величезне військо, як з власної дружини, так і з найманців варягів і після довгих і безуспішних спроб захопити Іскоростень зуміла його взяти тільки хитрістю. Тут не може не виникнути перше питання: якщо настільки непросто було підкорити древлян, якщо княгиня Ольга разом з варязьким воєводою Свенельдом на чолі руських і варязьких дружин не змогла просто так, легко і без зусиль розбити древлянське військо і захопити древлянську столицю, то чому князь Ігор ризикнув опинитися на території Древлянського князівства з малою частиною своєї дружини?
Доволі суперечними є і слова візантійський імператора Іоанна Цимісхія (бл. 925-976 рр). Який через 25 років з моменту смерті Ігоря, згадав про нього, але при цьому називаючи його Інгер. За словами імператора, князь Ігор вирушив у похід на германців, де і був захоплений в полон, потім прив'язаний до верхівок дерев і розірваний надвоє. Смерть явно не князівська. Тому продовження у ромейських хроніка ця історія не знайшла, хоча і була згаданою в історика Лева Диякона.
Ці слова імператора Іоанна Цимісхія про загибель князя Ігоря від рук германців ще більше запутали можливість визначення місця поховання князя. А потім вже Якимівський літопис повідомив додаткові відомості як про самого Ігоря і його сімейні відносини, так і про смерть, мимоволі вказуючи на зовсім інше місце поховання.
Раніше Полісся Today писав про те де знаходиться могила першого київського князя з династії Рюриковичів про це читайте в матеріалі: Таємниці могили князя Ігоря — чоловіка Ольги
Князь Ігор збирає данину з древлян
Проте з'явились і нові гіпотези щодо походження назви Малина.
Так, А.М.Членов вважав, що назва міста походить від імені дочки Мала Древлянською Малушею (або Мали). Ця гіпотеза існує на основі припущення А.А.Шахматова, що Малуша дочка князя Мала, була обернена в рабство княгинею Ольгою і завдяки своїй знатності отримала при київському дворі важливу посаду ключниці. В Малушу, древлянську княжну, закохався син Ольги Святослав. Як повідомляє Никонівський літопис. Ольга розгнівалась на Малушу і відправила її в село Будутине де у тої народився син в майбутньому великий київський Володимир прозваний в народі Красним Сонечком.
Існує і ще одна із версій, що була висунута малинським краєзнавцем любителем — Володимиром Нечипоренком. В той час, як більшість істориків помилково прив'язує дату заснування міста до так званої "ями в Городищах" (читайте на тему Археологічні розкопки на Малинському городищі). Володимир Васильович у своїй статті "Малин не своя історія" розповідає, що найбільш імовірною версією походження назви Малин є версія, що це був пункт переправи на торговельному шляху Київ-Реґенсбург, і пов’язаний з річкою Ірша, яка в давнину була суднохідна. Тут було зручне місце для переправи — «малинА».
Автор допускає, що назва Малин пов’язана з гідронімом, а не з антропонімом і пов’язана з давньоруським «малина», що означає «незначна кількість, незначний за обсягом». А саму особистість князя Мала відводить до Східної Європи, припускаючи можливість західнослов'янського походження особи князя. Та наголошує на тому, що історія міста Малин і історія Городищенського замку це історія двох окремих поселень. Відповідно ставлячи під сумнів сучасну дату заснування Малина. Наводячи за приклад лист тодішнього власника тих земель, київського хорунжого Ремігіяна Єльця, від 1647 року до генерала єзуїтів Вінченцо Карафи — «Remian Jelec, chorąży kijowski do Vincentio Caraffa, generała SI, z Horodyszcza, 1647 b.d.d.». Як бачимо, своєю резиденцією він зазначає ключ Городищенський (Ключ — частина королівщини, адміністративно-територіальна одиниця в Речі Посполитій).
А також як один із аргументів це задокументований тариф подимного податку Київського воєводства 1754 року, де зазначається miasteczko Horodyszcze, а Малин як село сплачував податки до Городищенського ключа (do klucza horodyskiego). Городищенський ключ — це і є той Городищенський (Малинський) маєток.
Древляни
Про те, що на території сучасної Малинщини існувало ряд економічно розвинутих поселень, що належали до древлянського союзу слов'янських племен. Є підтвердження, як археологічне, так і документальне.
Так зокрема в результаті археологічних досліджень, що відбулися у 2015 р. на території сучасного міста Малин було проведено дослідження 8 археологічних пам`яток:
1 – укріплене городище VIII-IX ст., часів Давньої Русі (Малин 1);
2 – виявлено та досліджено неукріплене поселення поблизу городищенського укріплення, визначено його розміри та культурно-часову належність (Малин 1а);
3 – проведено дослідження багатошарового поселення відкритого типу. Існування періоду доби бронзи – раннього залізного віку, І тис.н.е., давньоруського часу та пізнього середньовіччя по вул.. Молодіжна (Малин ІІ);
4- обстежено багатошарове поселення відкритого типу доби бронзи – раннього залізного часу на території парку ім..М.Маклая (Малин ІІІ);
5 – виявлено та досліджено нове – багатошарове поселення доби бронзи – раннього залізного часу, І тис. н.е. та пізнього середньовіччя на східній околиці м.Малин (Малин IV), що знаходилося на лівому березі струмка та колишньої річки, що протікала на місці сучасних паркових ставків.
6 – виявлено та обстежено ще одне багатошарове поселення відкритого типу доби бронзи – раннього залізного віку та пізнього середньовіччя поблизу кар`єру "Калюжі" (Малин V);
7 – обстежено територію на якій розташовувались залишки курганних некрополів давньоруського часу, досліджених Б.А.Антоновичем, що складалися з двох груп. Одна група курганів в кількості 9 насипів знаходилася в Малинському парку імені Миклухо-Маклая, а інша, що налічувала 5 курганів знаходилася, за інформацією Б.А.Звіздецького, на території сучасної автошколи Малинського професійного ліцею.
8 – обстежено залишки окопів другої світової війни в парку ім..М.Маклая.
Археологічні дослідження, проведені на території Городища, підтверджують існування тут древлянського поселення в VIII - X ст. У другій половині XIX ст. на цьому місці вів розкопки професор російської історії Київського Університету св.Володимира В.Б.Антонович. Він сповна дослідив городище, вказавши навіть площу: на березі р. Ірші розташоване чотирикутне городище 87 сажнів в окружності». Крім укріпленого городища тут поряд знаходилося не укріплене поселення слов'ян та тривала активна господарська діяльність, що підтверджують археологічні знахідки.
Як стверджує В.Б.Антонович, що поряд з Городищем функціонував давньоруський курганний могильник, який наприкінці XIX ст. нараховував п’ять насипів. Три з них він вивчив 1878 року. До нашого часу на жаль ці археологічні пам'ятки не дожили і були зруйновані під час побудови приміщення профтехліцею.
Дослідник чітко змальовує кожен з розкопаних курганів, їх об'єм, висоту, описує знахідки. В курганах, зокрема, знайдено кілька поховань у верхній частині.
Поблизу городища, як стверджує В.Б.Антонович, знаходилось 5 курганів. Три з них він ви вчив 1878 року. Дослідник чітко змальовує кожен з роз¬копаних курганів, їх об'єм, висоту, описує знахідки. В курганах, зокрема, знайдено кілька поховань.фрагменти кераміки срібний перстень, ряд залізних предметів. Серед них - ножі, цвяхи, залізне кресало, тощо. Проте В Б Антонович не датує знахідок, а просто відносить їх до часів древлян.
У радянський час кілька разів досліджував городище відомий археолог П.М.Третьяков. В 1940 р. експедицією під керівництвом Третьякова був закладений невеликий розкол біля схилу, оберненого до річки. Тут зустрічались культурні рештки VIII - Х ст. Залишки цього періоду були виявлені на різній глибині разом з матеріалом XI - XIII ст. та XVI - XVIII ст. Однак розкопки, що були здійснені в 1949 р. виявили ненорушені нашарування товщиною 180 см. Поверх лежав шар садиби XVI - XVIII ст., тут знайшли уламок шаблі, шпори. Нижче - залишки культури X - ХIIІ ст. кераміку, уламки скляних браслетів, прясла веретен великі жорна. Древнього шару, сучасного князю Малу, не виявилось. Він, очевидно, як вважає П.М.Третьякон, був знищений при проведенні будівництва в XI -XIII ст. Площа городища, за даними П.М.Третьякова, становили близько 2 тис. кв. м. Від плата високого берега горо- ишс відокремлювалось ярами. їх вершини, шо близько підходять одна до одної, з’єднувались ровом. Близько по¬ник і ородища оточувалось валом. В 1973 році Малинське городише оглядав М.П.Кучера, а в 1987 р. на території городища працювала експедиція інституту археології АН УРСР під керівництвом Б.А.Звіздсцького. В результаті цієї експедиції встановлено, шо Малинське городище виникло на рубежі VIII - IX ст. як укріплений пункт одного із східнослов'янських племен, котре входило в древлянський союз. Древні культурні нашарування характерні для культури Лука-Райковецька. Б.А.Звіздецьким було закладено кілька розкопів, в яких виявлено нашарування VІІІ та IX ст., X ст., XII - XIII ст. В одному з них знайдене слов'янське житло IX ст., де було чимало фрагментів та ранньогончарних виробів. В розкопках пізніших нашарувань виявлено речові знахідки XII - XIII ст., а саме уламкилмки скляних браслетів, ножі, наконечник монгольської стріли. В деяких місцях спостерігалась сильна перепаленість грунту, скупчення деревного вугілля. Очевидно тут існувало залізорудне виробництво. Знайдені також фрагменти кераміки та пряслиця з пірофіліту. Своєрідною є знахідка неукріпленого слов'янського поселення кінця IX - середини X ст., шо знаходилось десь за 400 метрів на захід від городища. Тут було розкопано жилу напівземлянку з піччю, дві господарські ями, в яких древляни зберігали свої припаси. Недалеко від напівземлянки виявлено невелику яму, овальну в плані глибиною близько метра. В ній знайдено два скелети чоловічий та жіночий зі слідами насильницької смерті. Можливо, як припускає, В.А. Студінський ми маємо справу з наслідками карального походу княгині Ольги.
Найпоширенішою версією є така: Ольга йде походом у Древлянську землю, після якого княгиня Київська обкладає місцеве населення подвійною даниною. В народних переказах збереглась пам’ять про каральний похід Ольги в Древлянську землю. Відомий коростенський краєзнавець М.Брицун в результаті своїх експедицій до Чопович, Писарівки, Липлян, Мединівки та Малина виявив, що в переказах звучать імена князя Ігоря та князя Мала, княгині Ольги-ІОлги, розповідається про насипання курганів після закінчення січей, про взяття Малинського городища та смерть воєводи Малина і ін. Зокрема, в одному з переказів розповідається, що коли «Ольга взяла город Малинськии, воєвода засів у кріпості, бився до останнього. Коли ж його привели до Ольги, то вона наказала відтяти йому голову».
З «Повісті минулих літ» відомо, що в Древлянській землі існували різні «гради». і закономірно постає питання, яку ж функцію вони виконували. П.Третьяков, наприклад, робить висновок, то «гради»- це не міста і навіть не воєнні укріплення, а укріплені садиби, в яких сиділи кращі мужі з родами своїми». Такою садибою він вважає і древній Малин. Проте Малин міг служити й форпостом на східних рубежах Древлянської землі.
Вже в 1136 році, за свідченням Л.Похилевича, київські князі подарували Малин Десятинній церкві. Однак у XIII результаті монголо-татарської навали місто знову зазнає великих руйнувань. Шлях завойовників у Галицьку землю пролягав через Волинь і Полісся. До наших днів населення с.Різні зберегло переказ про велику січ, яка відбувалась тут на березі річки з монголо-татарами. Саме від слів «різати» і пішла назва сучасного села - Різня. А з північного боку села Нові Вороб’ї і сьогодні можна побачити залишки валу, який звуть татарським. На початку — XIV ст. частина українських земель перейшла під покровительство литовських князів. XIV — XVI ст. — це часи перелому, коли господарство України зазнає істотних змін відбувається поступовий перехід від натурального до грошового податку. Проте в багатьох місцевостях, особливо на Поліссі, ше довго трималися старовинні форми господарювання. У Люстрації 1472 року землі навколо Малина згадуються як такі, що використовувалися для рибальства. бджільництва, мисливства. Податки з населеня стягувались досить великі. Так, з ланового гочподарства селяни давали по 6 пудів зерна, 2 відра меду, хутро.
У цей період дальшого розвитку набувають і залізорудні промисли. Поселення, де виплавляли чавун з болотяних руд називались руднями. На території колишнього Малинського району нараховувалось півтора десятка рудень. До сьогоднішньою дня вони збереглись у назвах сіл Рудня Городищенська на р. Різні, Рудня Вороб'ївська на р. Різні та ін.
Для виплавки чавуну будували спеціальні печі- гамарні. Звідки і назва хутора, розташованої о поблизу Малина - Гамарня.
Етимологію назви річки Ірші дослідники пов’язують з коричневим кольором води у ній. Геологічні дані підтверджують наявність залізної руди в басейні р.Ірша. В результаті оксидації заліза вода ставала коричневою, яку місцеве населення називало — Іржа. Тільки через певний відрізок часу звук «ж» в назві ріки змінився на звук «ш», що й обумовило сучасну назву. Хоча і тепер, дуже часто місцеві старожили називають річку Іржею. А деякі рибалки вірять у старе повір’я, що у річці мало риби тому, що «її з'їла іржа».
Крім залізорудних промислів, на Малиншині займались також варінням скла. Призначені для цього примітивні майстерні називали гутами. Звідси й походить назва деяких населених пунктів. Скажімо Гута Логанівська. Дія виробництва скла потрібен був попіл з осоки, так званий поташ. Попіл до переробки зберігався в будах (сховищах). Тому й існують по сьогодні на .Малиншині села Будо-Вороб’ї та Буда Ободзинська. Особливого поширення набуває ткацтво. За свідченням літописця, на початку XV ст. межовим знаком (гербом) Малинської землі був «коник». «Словник української мови» Б.Грінченка. виданий у 1908 році, роз’яснював, шо «коник»- це частина ткацького верстата, Він являв собою дерев’яну дощечку, прибиту одним кінцем до лавки, з виїмкою на другому кінці, в яку входить веретено. На «коник» одягалась пряжа.
Першим відомим на сьогодні власником Малина, що згадується в письмових джерелах був Григорій (Гринько) Внучкевич зем'янин XV століття на теренах Великого князівства Литовського, Руського і Жемантійського. власник Малина, Корнина та іншими поселенням у Малинській волості Великого князівства Литовського.
Через шлюб його доньки Марини Внукевич з Іваном Єльцем, Малин і Корнин переходить у спадок до родини Єльців. Одруження відбулося на зламі 1470-х и 1480-х років. від шлюбу в родині було двоє синів Федір і Яцко Єльці.
їх мати Марія Гринківна Внучківна — заповіла Корнин і Малин відповідно Яцку і Федору.
17 березня 1516 р. на прохання Федора великий князь потвердив йому право на Малин (Lietuvos Metrika. Knyga № 9 (1511-1518).
У XVI ст. існувала Малинська волость. яка в 1545 р. була віддана до Овруцького повіту і опинилась у руках овруцьких магнатів Немиричів, що тоді володіти також Олевськом, Ушомиром. Черняховим та ін. населеними пунктами. Нащадки Немиричів потім іменувались Немировськими і мали поміщицькі володіння аж до 1917р. Проте дехто з них втратив свої маєтки внаслідок опозиції до царської Росії в XVIII сі. та за участь у польських повстаннях.
Першим документально відомим власником Малина був Григорій Внучкевич зем'янин XV століття на теренах Великого князівства Литовського, який володів Малином та Корнином та мав у власності ряд інших поселень малинської волості.
Через шлюб його доньки Марини та Івана Єльця Малин переходить у власність роду Єльців. Одруження відбулося приблизно в 1470-х і 1480-х роках. Далі по смерті матері Малин переходить у власність до Федіра Єльця у 1520 р.
Який як для свого часу був досить впливою та авторитетною особою. Авторитет Федора Єльця виявлявся і в частому запрошенні його до засвідчення різних юридичних актів. Але сферою інтересів пана Єльця був Овруч та околиці де він входив до грона найбільш впливових родів регіону.
В 1569 р. після укладення Люблінської унії Малин увійшов до складу Речі Посполитої. І належав сину Федора Єльця — Дмитру Федоровичу Єльцю яки набув права на Малин приблизно з 1576 року. І який успадкував практично всі земельні володіння батька. Від 1574 р. обіймав посаду земського писаря.
Які після його смерті (1598 р.) перейшла під управління його дружини.
Від шлюбу з Марушею Олізарівною Волчківною, київський земський писар залишив чотирьох синів (Філіпа (Філона), Яна, Костянтина, Федора (Теодора) та трьох доньок (Овдовію, Марію і Марину).
Малин перейшов у власність до його сина Федора 1608 році.
Федір Дмитрович Єлець увійшов в історію, як київський хорунжий, захисник православ.я, довіреної людини Петра Могили, клієнта та прибічника Томаша Замойського.
Федір загинув у 1648 р., вбитий під час повстання власними підданими. Та ще перед цими трагічними подіями він почав поступово передавати управління маєтками єдиному синові Ремігіану, який зрештою перебрав увесь його спадок.
хворого й нерухомого Федора вбили у власному домі навесні 1648 р. учасники народного повстання, яке спалахнуло на звістку про перемоги Хмельницького. Приблизно в той же час повсталі спалили і єзуїтський колегіум в Ксаверові, який міг би стати першим університетом міг на Малинщині.
Останніми відомими представниками Єльців на Малинщині були двоюрідні брати Олександр Філонович Єлець та Ремігіян (Реміян) Федорович Єлець.
Олександр ставши членом ордену Товариства Ісуса і прийняв чернече ім'я Ігнатій спробував створити перший колегіум Товариства Ісуса у містечку Ксаверів.
Його брат Реміян брав активну участь у воєнних діях Хмельниччини, а в битві під Берестечком його власна хоругва входила до складу полку Яреми Вишневецького
Напередодні визвольної війни українського народу під приводом Б.Хмельницького Малин являв собою населений пункт у 40 дворів, а Малинська волость охоплювала понад 20 сіл. Під час воєнних дій містечко піддається значним руйнуванням. Тому й не дивно, що велика частина населення покинула Малин стверджує історик О.С.Компан, «пішла за Дніпро». Навіть у 1691 р. в Малині налічувалось лише 7 дворів. Для порівняння можна сказати, шо в той час в Любовичах було 12 дворів, Пинязевичах 10, Пиріжках - 8. Територію нашого краю охопила і визвольна війна українського народу в 1648-1654 рр.
У 1649 р. загоном на чолі з полковником Натальчичем і сотником Горностаєм був звільнений Малин. Він став містечком Київського полку. Після підписання Андрусівського перемир’я 1667 року Малин залишається в складі шляхетської Польщі.
XVIII ст. в історію України входить як період національно-визвольної боротьби.
В 1702-1704 рр. українські землі сколихнуло повстання під проводом Семена Палія. В його війську були і уродженці Малинського краю. Так уродженеиь с. Чопопичі У.Кириченко протягом довгого часу займав посаду судді у війську С. Палія. В середині століття набуває сили гайдамацький рух. який досяг апогею в роки Коліївшини.
І в районі Малина в 1768 р. діяв гайдамацький загін під керівництвом І.Бондаренка.
У першій половині XVII ст. Мадин належить графині Красицькій.
У 1756 році В Любовичах вона підписала підтвердження малинській церкві про залишення в її володіннях здавна призначених земель. В 1784 році в Малині нараховувалось 400 жителів. Власником Малина на той час був земський вінницький писар Ігнатій Кордиш. Пізніше Малинський маєток перейшов до княгині Радзивілл та її спадкоємців.
В 1784 році в Малині діяла церква, яка прираховувалася до 5-го класу і мала 50 десятин землі. До її приходу відносилось і село Городище. Будівля церкви була дерев’яною і знаходилась у поганому стані.
Існував і римо-католицький костьол. Він також був дерев'яним. Вже на початку XIX ст. на його місці побудували кам’яне культове примішений. Костьол будувався на кошти, в сумі 20 тисяч карбованців сріблом, які залишила своїм заповітом княгиня Радзивілл. Вона також заповіла значну суму і на спорудження при костьолі богодільпі.
Читайте на тему: В,А. Студінський "Малинська богадільня"
Після другого поділу Польщі в 1793 році Малинські землі увійшли до складу Росії.
В 1797 році Малин містечко Радомишльського повіту Київської губернії.
Рід княгині Радзивілл був відомий жорстокою експлуатацією місцевого населення. Так, в 1810 р. у відповідь на жорстоке гноблення селяни підняли повстання, але воно відразу було придушене. Багатьох його учасників жорстоко побили батогами. В 1824 р. Київський головний суд розглядав справу про Івана Кривенка, Іллю Тимошенка, Бобровника та 17 інших селян Малина, які підбурювали селян не коритись поміщиці. Також відомо, що в маєтку Цецилії Радзивілл селяни відбували панщину по 3 дні на тиждень. Проте в літку 1842 року в зв'язку з тим, що у Малині будувалась нова гребля селяни працювали вже більше трьох днів.
Документи тієї пори свідчать, що «селяни Малинського маєтку, особливо ті, які не мають тяглової худоби, терплять голод і по 2-3 дні не вживають їжі». Княгиня Ц.Радзивілл не реагувала на таке важке становище селян. В середині 40-х ХІХ ст. в Малині налічувалось 268 дворів, діяли кустарний залізоливарний завод, два млини. Щорічно тут проводився ярмарок, на який привозилось краму на суму до 2400 карбованців сріблом і продавалось його майже на 1800 карбованців. Головними предметами торгівлі були коні. рогата худоба, хліб, сири, вироблені шкіри, мануфактура, сіль, дьоготь, різні вироби з чавуну, заліза і дерева. В 1855 роціі Малин переходить у власність княгині Софії Олександрівни Щербатової. Після реформи 1861 року і скасування кріпосного права в Малині починає розвиватися промисловість.
У 1866 ропі Малиин став волосним центром.
У 1873 році місцеву садибу придбала Катерина Семенівна Миклуха — мати відомого мандрівника й ученого Миколи Миколайовича Миклухо-Маклая.
Зокрема за сприяння родини Миклух у Малині була заснована і Малинська школа № 3
У Малин Миклухо-Маклай приїжджав у 1886 і 1887 році. Сюди до нього приїздили гостювати друзі-вчені, журналісти. Відомий вчений А.Н. Корзухін у Малині намалював його портрет. Микола Миклухо-Маклай виїжджав у прилеглі села, вивчав побут селян.
У Малині на початку 60-х років XIX ст. працювали шкіряний та винокурний заводи, щотижня відбувались базари і п’ять ярмарків на рік. У 1868 році замість залізоливарного заводу, який припинив своє існування, був закритий невеличкий чавуноливарний завод. 1871 року у Малині засновується паперова фабрика. Її засновниками стали відставний штабс-капітан Генріх Допельмайєр, землевласники Микола та Василь Ляшкевичі, київський купець 1-ї гільдії Василь Гладін, австрійський піддаданий радомишльський купець 2-ї гільдії Алоїз Ссбер. У 1873 році організовується акціонерне Товарисіво Малинської письмово-паперової фабрики.
Малипська паперова фабрика початок XX cm. Гравюра
Продукція Товариства користувалась попитом і успішно витримувала конкуренцію на ринку. Так, на Всесвітній торговельно-промисловій виставці 1872 року у Відні продукція була відзначена дипломом, медалями га грошовою премією. Також малинcький папір був відзначений на міжнародній виставці у Брюсселі (1906) та всеросійських виставках у Ростов і-на-Дон у (1908), Єдинцях (1911). На фабриці неухильно збільшувався обсяpі виробництва продукції. В 1881 -1885 рр. тут у середньому вироблялось 14-15 тисяч пудів паперу на рік. У 1895 році було вироблено: цигаркового паперу 14272 пуди, мундштучного - 298, газетного — 124, альбомного - 15, обгорткового - 5975 і сигаретного - 312. 1897-1898 рр. в загальному було вироблено 45.4 — 48.2 тис. пудів паперу в рік.
У 1911 році випуск продукції було доведено до 87315 пудів. Відповідно збільшувались й енергетичні потужності підприємства. Якщо в 1895 році тут працювали три парові машини загальною потужністю 96 к.с., то в 1913 році було вже 7 машин із загальною потужністю 1100 к.с.
Крім паперової фабрики, на рубежі ХІХ-ХХ сі. у МАЛИНІ діяли шкіряний, цегельний га пивоварний заводи, паровий млин, вітряк, чотири кузні та дві майстерні гнутих меблів. У 1905-1906 рр. на базі останніх засновується фабрика гнутих меблів. Як згадував один із засновників меблевого виробництва у Малині Д.Ісакович, щодо 1914 року місцеві крісла знаходили широкий збут як по Україні, так і в Польші. 1902 року поблизу Малина, Головок, Чопович та інших населених пунктів було прокладено залізницю Київ - Ковель, що безперечно сприяло подальшому промисловому розвитку краю. Зокрема, із станції Чоповичі в 1913 році було відправлено 1 млн. 822,5 тис. пудів, а із станції Малин 1 млн. 223,8 тис. пудів лісоматеріалів. Такий досить високий рівень промислового виробництва зумовлював розвиток торгівлі. У 70-х роках XIX ст. у Малині проводилось 7 ярмарків на рік і налічувалось 52 крамниці.
Досить цікавим фактом було те, що більшість магазинів та крамниць належали євреям. У 1913 році в Малині діяв єврейський банк, головою був Лейба Штейнберг. Вся торгівля була зосереджена в руках євреїв. Їм належали 4 шкіряні лавки, всі 9 одежних, 3 посудні, обидві ювелірні, все 6 галантерейних, всі 14 мануфактурних, 18 шапкових, 4 залізні, 2 меблеві, 6 складів аптекарських товарів і інші. Все бакалійні та продуктові крамниці також були єврейськими. Єврей Юліус Кайлі тримав ресторан, Дудинський - готель.
Читайте на тему: Коротка історія євреїв Малина
Швидкий розвиток подій улітку і восени 1917 року, особливо жовтневий збройний переворот більшовиків у Петрограді, призвели до різкого розмежування політичних сил. Україна, визначившись на будівництво незалежної держави, втягувалась у боротьбу із зовнішніми та внутрішніми противниками. Громадянська війна, яка з теренів Росії поширилась в Україну деструктивно впливала на всі сфери життя.
На початку 1918 року, після вторгнення більшовицьких військ в Україну, Центральна Рада вимушена була виїхати з Києва на Волинь. Спочатку в Житомир, а потім у Коростень і Сарни. У січні 1918 року червоноармійські загони зайняли практично всі населені пункти Малинщини. Радянська влада встановлюється у Малині, Чоповичах, Берківцях (нині — Березино), Барвінках, Вишеві, Владівці, Ворсівці, Юзефівні (нині Йосипівка), Любовичах, Мар’їному Підварку (нині Морозівка), Скуратах та інших селах. Але вже наступного місяця край зайняли німецькі війська, що — прибули на запрошення Центральної Ради для допомоги у боротьбі з більшовицькою експансією. Прихід іноземних військ обернувся для України жорстоким окупаційним режимом. У квітні 1918 року німці фактично змінили систему державного управління.
Проти таких дій активізували свою діяльність більшовицькі організації, які взяли курс на збройне повстання. Одним з таких повстанських центрів став Малин. Тут у червні 1918 року відбувся повітовий більшовицький з'їзд, було створено підпільний ревком. До його складу увійшли 8 осіб, серед них І.І.Драпій, І.О.Чернов-Мирутенко, Ф.М. Мельниченко та ін. Очолив підпільний ревком робітник київського заводу "Арсенал" Васін (швидше за все це був партійний псевдонім). Більшовики Малинщини Череватський, Безбородько та Фельдман брали участь у роботі перших двох з’їздів КП(б)У. На основі 1-го з'їзду більшовиків України Малин став одним з чотирьох осередків підпільної роботи на Київщині, де діяла одна з 15-ти більшовицьких підпільних друкарень в Україні.
У районі Малина і Чопович діяв більшовицький партизанський загін, який очолювали І.І.Драпій, І.О.Чернов-Мирутенко. На початку літа партизани провели ряд бойових операцій. У липні 1918 року вони розгромили німецькі частини та зайняли Чоповичі. Однак, повстання організоване більшовиками зазнало поразки. Користуючись своєю значною чисельною перевагою, німці; придушили розрізнені виступи. Після цього посилюється окупаційний режим. Були схоплені та страчені активісти більшовицького руху на Малинщині Ф.Мельниченко. П.Канюка та І.Друзь. Зазнавши значних втрат, Малинська більшовицька організація відновила свою діяльність лише у листопаді 1918 року.
Натомість активно діяли представники інших українських революційних партій, шо дозволило їм заволодіти політичною ініціативою. Повстання, підняте Директорією, охопило значну частину України. У другій половині грудня 1918 року в Києві підновлено Українську Народну Республіку. За кілька днів війська УНР увійшли до Малина. Тут варто зазначити, що на початку 1919 року в Малині боєздатність українських військ оглядав Симон Петлюра, який у лютому 1919 року очолив воєнне відомство і став Головним Отаманом Армії УНР.
Це був складний для революційних перетворень рік. Україну охопив тотальний хаос. Шість різних армій вели активні дії на території України: армія УНР, більшовицька, білогвардійська, Антанти, польська та анархістська. Малинщина також стала ареною жорстокого протиборства. Влада у краї кілька разів переходила з рук в руки.
У лютому 1919 року станцією Малин на короткий час володіли більшовицькі партизанські загони. У березні місяці. відновлюється радянська влада. 2 квітня 1919 року УНР відступила і від Чопович.
Наприкінці літа 1919 року армія УНР під командуванням Петлюри розгорнула новий наступ на Київ. Українські війська оволоділи більшістю населених пунктів Житомирського, Новоград-Волинського, Овруцького, Малинського повітів. Проте у деяких місцях, зокрема у Чоповичах. залишались військові формування Робітничо-селянської червоної армії. У Малин же увійшли війська УНР. Та у вересні 1919 року 58-а стрілецька дивізія РСЧА під командуванням Федька оволоділа містом.
Навесні 1920 року в Україні знову склалося нестабільне становище. 25 квітня активний наступ розпочали польські війська. Через декілька днів вони оволоділи Чоповичами, Головками, Малином та іншими населеними пунктами. Отримавши блискучу перемогу біля Бородянки польська армія відкрила шлях на Київ. Та, не маючи стратегічного плану, польська армія не зуміла розвинути свій успіх і надовго закріпитись у Києві та окупованих територіях.
Після Житомирського прориву 1920 року частини червоної армії інтенсивно тіснили польські війська, Так, 7 червня було взято Житомир та Бердичів, 27 червня — Новоград-Волинський, 7 липня — Олевськ. У другій половині червня 14-а кавалерійська дивізія, якою командуванням О.Я.Пархоменко, та 131-а Таращанська дивізія увійшла в Малин.
З розгромом польських військ у 1920 році громадянська війна у нашому краї припиняється. Проте боротьба за незалежність України мас своє продовження. У листопаді через Малинщину проліг шлях 1500 українських вояків піл командуванням ІО.Тютюнника. Вони мали намір скористатися невдоволенням селян політикою радянської влади і підняти їх на збройний виступ. Однак місцеве населення, що було втомлене кількарічними військовими діями, не підтримали ІО.Тютюнника. Проти групи військ УНР виступила кавалерійська бригада РСЧА під керівництвом Г.І.Котовського, штаб якої значився у Чоповичах. Доля українських вояків виявилась трагічною. В районі містечка Базар їх було оточено. Саме там червоноармійці розстріляли 359 учасників «льодового походу». Лише у 1990 ропі на могилі загиблих було встановлено пам’ятний хрест.
Сім неповних років військових дій. у які була втягнута Україна, призвели до майже повного занепаду господарського життя. З великими труднощами відновлює свою діяльність паперова фабрика у Малині, яка зазнала повного руйнування. За дев’ять місяців 1920 року були відновлені папероробна та дві парові машини. Після пропуску машини та випуску першої партії паперу, працівники фабрики отримали платню безпосередньо продукцією. Оскільки па відновлення підприємства фінансових ресурсів із централізованих фондів не вистачало, то робітники вимушені були здійснювати це за власний кошт. Поступово фабрика нарощує свої потужності. Виробничі плани малинські паперовики виконували на 106-122%. Так, наприклад, у вересні 1925 року середньодобовий виробіток паперу становив S0 пулів, при плановому завданні 75 пудів.
У зв'язку зі стабілізацією виробництва поступово зменшується і безробіття. Так, комітет біржі праці відкрив кравецьку, ковальську га інші майстерні. У 1924 році в Малині збудовано електростанцію потужністю 55 кВт. що обслуговувала як місто, так і навколишні села. У 1925-1926 господарському році відновила свою роботу та меблева фабрика у Малині. Спочатку' вона виготовляла 12 дюжин стільців за зміну, з 1928 року - 50 дюжин. У 1932-1933 господарському році випуск продукції на цьому підприємстві зріс у 7.3 раза, порівнюючи з 1927-1928 р. Поступово відновлюють роботу також цегельний завод, маслосирзавод, три підприємства з обробки шкіри і кілька промислових артілей.
У другій половині 1920-х років у Малині виникають і працюють промартілі «Плуг», «Кустар України», «Мода», «Шкіряник». Ці артілі виготовляли ліжка, втулки до возів, стільці, шили одяг, взуття, ремонтували сільськогосподарський реманент. Вже у 1930 році вони випустили продукції на суму 564 тис. крб., що на 15% більше, ніж у 1928 році.
З другої половини 1920-х років правляча комуністична партія ставить завдання завершення відновлювальних робіт у народногосподарському комплексі і безпосереднього переходу до соціалістичної реконструкції. Прискорення індустріалізації та колективізації сільського господарства - такий був головний лейтмотив радянської модернізації. У цей період відбуваються зміни й на Малинській паперовій фабриці. 1929 року в результаті здійсненої реконструкції та модернізації потужність підприємства зросла більш, ніж у два рази. Кількість працівників досягла 700 осіб. На початку 1930-х років колектив фабрики вирішував завдання опанувати випуск нового виду продукції конденсаторного паперу, що був необхідний для електро- та радіотехнічної промисловості. У цехах підприємства проводились численні експерименти. Було запроваджено дев’ять раціоналізаторських пропозицій, які дали змогу заощадити понад 15 тис. крб. На фабриці сформувалось вісім ударних бригад, серед яких була суто жіноча на чолі з Ольгою Єнько, яка стала першою в країні жінкою-бригадиром папероробної машини. За 1931 рік продуктивність праці на підприємстві зросла на 25%.
У 1930 році в Малині організовується колгосп імені Леніна, наступного року — «Червоний партизан». Першим головою цього колгоспу став активний учасник громадянської війни І.О.Чєрнов-Мирутенко. У Ксаверові протягом 1930-1933 рр. утворюється ряд колгоспів: «Нове життя», «Червоний партизан», «Згода», імені Бессарабського полку.
14 травня 1928 року організувалось машинно-тракторне підприємство. Спочатку в нього входило 26 господарств, з 23 бідняцьких і три середняцьких. Членам товариства -ея кредит, на який було придбано дві молотарки, — жниварку, 12 плугів та деякий інший реманент. Восени 1930 року в Малині створюється машинно-тракторна станція. Спочатку три мехколони МТС (26 тракторів) обслуговували 25 колективних підприємств із загальною площею 8003 га землі. На початку 1932 р. МТС нараховано вже 52 трактори, а у 1936 році тут було 16 тракторних бригад. Найжахливішим наслідком більшовицької політики на селі було зростаюче зубожіння селян. 1932- 1933 рр. стали трагічним періодом голодомору.
Великим і страшним випробуванням дія жителів Малинщини стали роки Великої Вітчизняної війни. Міста і села Житомирської області одними з перших зазнали нападу фашистських військ. На світанку 22 червня 1941 року ворожа авіація бомбила Житомир, авіаційним нальотам також були піддані станції Малин та Ірша.
22 червня Президія Верховної Ради СРСР своїм указом оголосила в окремих місцевостях країни, в тому числі і в Україні, воєнний стан, а також мобілізацію військовозобов'язаних. Розгорнулась вона і на Малинщині. Сотні мешканців краю були мобілізовані до армії та доправлені на фронт. Інші ж, залишаючись у тилу, проявляли приклади трудового героїзму. Районна газета "Більшовицький прапор» 28 червня 1941 р. з цього приводу писала: «У ці дні паперова фабрика значно перевищує денні плани, працює чітко по графіку. Так, 23 червня виробничий план був виконаний па 113 відсотків, 24 червня — на 114,5, 25 на 144,2. Чимало працівників фабрики вирушили зі зброєю в руках захищати рідну землю від ворога. Робітники, які залишилися на підприємстві, працювали понад норму. Моторист електростанції А.Костюченко працював по три зміни, сіточник Ф.Примаченко, сушильник І.Галяченко, рольник Г.Товстяк, моторист Г.Канюка та багато інших — по дві зміни». Значна частина цивільного населення була направлена на будівництво рубежів укріплення. Зокрема, понад сім тисяч жителів Чопович і прилеглих сіп працювали на будівництві оборонних споруд і Коростенського укріпленого району. Також діяв у селищі і винищувальний батальйон, завданням якого було знищення фашистських диверсантів.
На початку липня 1941 року лінія фронту наблизилась до Малина і на підступах до міста розгорнулись важкі бої. 22 липня в місто увійшли німецькі війська. їх прихід у Малин та інші населені пункти мешканні краю сприймали по-різному. Одні були налаштовані позитивно, а інші вороже до окупаційної влади.
З першого дня організовували антифашистський опір, готуючи відповідні структури та здійснюючи певні заходи. Були й такі, що ставились до німців нейтрально насторожено, оскільки чекали, що фашисти принесуть певне полегшення у порівнянні з сталінським режимом і тому як свідомо, так і наївно вітали окупантів. Та вже з перших днів окупаційна влада ввела жорстокий фашистський порядок і розпочала криваві розправи над населенням. Так, було заарештовано понад 120 мешканців міста, в основному євреїв, серед яких було 30 жінок з малолітніми дітьми. Кілька днів фашисти тримали їх просто неба на дворі меблевої фабрики. Потім розстріляли всіх дорослих, а дітей закопали живими.
На тему Голокосту у Малині у серпні-вересні 1941 року написав докор історичних наук В.А.Студінський
"Перше повідомлення про масове знищення людей нацистами в окупованому Малині прозвучало в одному із зведень Радінформбюро. Зокрема, в ньому говорилося, що німцями було заарештовано 120 осіб, серед яких тридцять жінок з дітьми. Кілька днів вони утримувалися на території меблевої фабрики і після цього дорослих було розстріляно, а дітей закопано живцем. Щодо даного факту, то в історичній літературі пишуть як про малинських євреїв, так і про циганський табір, який нацисти знищили повністю".
Також читайте на тему: Євреї на Малинщині
Восени 1941 року в Малині створюється підпільна антифашистська організація, яка здійснювала свою діяльність із грудня 1941 р. по серпень 1943 р.
Восени 1943 року Радянська армія, долаючи шалений опір ворога, вийшла до Дніпра. 6 листопада 1943 року було звільнено Київ. Продовжуючи наступ, радянські війська незабаром очистили від фашистських військ майже половину території Житомирської області у Коростенському напрямку активні бойові дії вели воїни 13-ї та 60-ї армій. Зокрема, 280-а стрілецька дивізія просунулась за один день на 26 кілометрів і визволила населений пункт Малинського району Нову Гуту. 132-а стрілецька дивізія, відбивши контратаки, вийшла на західну околицю Будо - Вороб’їв. 226-а стрілецька дивізія оволоділа Малинівкою, чим полегшила завдання своєму лівому сусіду - 112-ій стрілецькій дивізії, яка готувалась до штурму Малина. 12 листопада 1943 року Малин був звільнений. У боях за райцентр особливо відзначились 226-а Глухівсько-Київська та 112-а стрілецька дивізії і 4-й гвардійський Кантемирівський танковий корпус під командуванням генерал-лейтенанта П.П. Полубоярова. Під Малином гвардійці знищили 32 танки, 18 бронемашин, багато іншої техніки та понад 400 гітлерівців.
Ys
Німецькі військовополонені в Малині. Листопад 1943 р. На дальньому плані руїни костелу святої Анни.
Відбудова одного з навчальних корпусів школи №1 міста Малин
Під час окупації у Малині фактично припинили роботу всі промислові підприємства, було зруйновано лікарню, школи, бібліотеки, понад 70 відсотків житлового фонду. Мешканні міста взялися за відбудовчі роботи. Завдяки самовідданій праці робітників паперової фабрики підприємство уже в 1944 році відновило випуск продукції. На відбудові фабрики активно працювала бригада мулярів на чолі з П.С.Омеляновичем, а також Семен Гавриленко, Микола Хоменко, Ольга Терещенко та багато інших. Було відновлено два парові котли потужністю в 45 та 220 кінських сил. З окремих деталей та вузлів складено три дизельні двигуни. Почав працювати електрогенератор стійкого струму потужністю 75 кіловат, а через деякий у результаті проведення реконструкції і модернізації, його потужність зросла у п’ять разів. Через п'ять років фабрика перевершила довоєнний рівень виробництва. Відбудова підприємства поєднувалася з його розширенням та реконструкцією. Встановлювалось нове обладнання, удосконалювалась технологія виробництва. зміцнювалась енергетична база. Багато уваги було виділено модернізації устаткування. Оновлення четвертої папероробної машини, наприклад, дозволило вдвічі підвищити її продуктивність і перевести на виробництво конденсаторного паперу. Великий внесок у розвиток підприємства внесли сіточники В.Ульянов, В.Михайленко. Бобінорізальниці О.Мойсеєнко, Т.Столяренко, слюсар В.Ольштинський та багато інших працівників підприємства. На початку 1945 року почали працювати промислові артілі та фабрика гнутих меблів. У 1950 році розгорнулось будівництво цегельного заводу. За 19 днів було зведено приміщення для сушіння цегли.
Активно
трудились на його будівництві М.Демченко, І.Давиденко, М.Лінов, П.Ісаєнко. Поступово відбудовувалось житло. Вже у 1944 році народним методом було відремонтовано 53 квартири. Протягом 1946-1952 рр. незважаючи на нестачу будівельних матеріалів, транспортних засобів, робочої сили, було відновлено 307 житлових будинків.
У 1950-х роках промисловість набула значних темпів розвитку. Найбільшими підприємствами краю залишається Малинська паперова фабрика. Наприкінці 50-х років ХХ ст. тут завершується програма реконструкції та модернізації виробництва.
Велике значення для промислового розвитку Малина стало підключення міста до державної енергетичної системи.
На базі промартілі «Плуг» у 1963 ропі в райцентрі почав діяти ливарно-механічний завод, який виробляв литво та різноманітні деталі до сільськогосподарських машин. У 1966 р. на його базі утворюється дослідно-експериментальний завод. З часом він стає одним з найбільших підприємств міста.
Змінюється і меблева фабрика. У 1966-1970 рр. підприємство збільшило випуск продукції на 34,6 %. На початку 60 років відбувається розширення сфери харчової промисловості.На овочесушильному заводі у 1962 році освоєно консервування овочів та фруктів. Того ж року було здано в експлуатацію новий молокозавод, який за одну робочу зміну виробляв 50 тонн молока. У 1962 році розпочинає працювати і хлібзавод. 1971 року організовується комбінат громадського харчування. Загалом же, на початку 70-х років XX століття в Малині функціонували 18 промислових підприємств.
Основна маса населення міста Малина була зайнята у промисловості. У 1989 році в цій сфері працювало 41,3%, загальної кількості зайнятих, 9.6% - у транспорті і зв’язку, 8,6% — в будівництві та 7,6% - у сільському господарстві. Майже половина працездатного населення працювала на шістьох підприємствах міста: паперовій фабриці, дослідно-експериментальному заводі, заводі «Прожектор», меблевій та швейній фабриках, АТП-11845.
У ці роки розширили своє виробництво майже всі промислові підприємства району. Зокрема, на паперовій фабриці у середині 1970-х років було завершено будівництво другої черги виробництва.
1979 року було пущено в експлуатацію цех по виробництву паперу із синтетичних волокон та побудовано греблю і водосховище на річці Ірша. У 1988 році розпочав діяльність цех №6 з виробництва жорсткого ізоляційного картону. Якщо 1970 році малинські паперовики виробляли продукції на суму 12.234 мли. крб, у 1980 р. - 24.689 млн крб, то 1990 р. - 64.109 млн крб. Також зросла і кількість працюючих з 1445 осіб (1970 р.) до 2528 осіб (1990 р.). На середину 1980-х років на фабриці діяло 15 поточних ліній виробництва високоякісного паперу. Основним же видом виробництва продукції залишався конденсаторний папір.
Значно збільшив обсяги виробництва й Малинський каменедробильний завод. Так, МКДЗ у 1971 році виробляв 609,5 тис. м3 щебеню, у 1980 р. - 774 тис. м3, у 1988 р.- 1186.1 тис. м3.
На хлібозаводі у 1989 році розпочав роботу новий цех з виробництва безалкогольних напоїв, де випускалась і мінеральна вода «Малинська ювілейна».
Розширили асортимент продукції овочесушильний та маслосирзавод. Їх продукція отримала високу експертну оцінку і тому наприкінці 1970-х ~ на початку 1980-х років вироби цих підприємств користувались попитом майже у всіх республіках СРСР, а також експортувались до Польщі, Румунії, НДР та Федеративної Республіки Німеччини.
У 1980 роки Малин остаточно оформився як місто із розвинутою промисловою та комунальною інфраструктурою. І зайняв чільне місце серед найбільш розвинутих пунктів Житомирської області.
Політичні катаклізми початку 1990-х років не могли не вплинути на економічний стан суспільства. Процес реструктуризації економіки, зміни форм власності, слабкість законодавчої влади, розрив міжгосподарських зв'язків та інші явища грали негативну роль. Україна поступово входила в етап економічної кризи. Малинщина в цьому аспекті не стала винятком. Практично в усіх галузях економіки краю намітились тенденції спаду виробництва, Такий стан призводив до розладу фінансової та бюджетної систем, платіжної кризи, скорочення виробництва та падінням життєвого рівня населення. Так, у 1994 році обсяги промислового виробництва у Малинському районі скоротились і склали 75% до 1993 року. Особливо відчутним скорочення виробництва було на великих підприємствах району: дослідно-експериментальний завод, завод «Прожектор», Малинська швейна фабрика та інших. Найбільші темпи спаду припали на 1992 рік. Зокрема, на паперовій фабриці у першому півріччі 1992 році товарної продукції випущено на 12,5% менше, ніж за це ж період 1991 р.
Така тенденція збереглась і в непростих 1993-1994 рр.
Стаття в процесі редагування та подальшого оформлення... Далі буде...
Б.А. Звіздецький МАЛИНСЬКЕ ГОРОДИЩЕ ДРЕВЛЯН
