Бердичів: Історія та сучасність

Бердичів – місто в Житомирській області, населення якого складає близько 90 тисяч осіб. Це друге за величиною місто в області після обласного центру. У ХІХ столітті Бердичів був одним із найбільших торговельних та промислових центрів України, з населенням, що досягало 70 тисяч, з яких 80% становили євреї.

Кляштор Босих Кармелітів довгий час був головною фортецею регіону, тому постійно ставав ареною військових конфліктів.

Перші писемні згадки про Бердичів та виникнення назви міста

Щодо перших згадок про Бердичів існує декілька версій. У книзі “Бердичев и Бердичевский уезд” (1901 р.) А. Косича та в “Енциклопедії українознавства” (під ред. В.Кубійовича) вказується 1320 рік. Однак у писемних джерелах першої половини XIV століття немає жодної згадки про Бердичів.

В “Історії міст і сіл України” згадується дата 1430 рік: “Великий князь литовський Вітовт віддав цю місцевість путивльському та звенигородському наміснику Каленику”. Але в історичних джерелах відома лише жалувана грамота Каленику, князя Свидригайла 1437 року, де про Бердичів згадки немає. У праці “Кляштор босих кармелітів в Бердичеві” (1912 р.) зазначено, що Бердичів був слугою Тишкевичів у XVI столітті, тому не міг бути підданим Каленика. Перша документально підтверджена згадка про Бердичів зустрічається у перепису населених пунктів (люстрації) 1545 року, де місто значиться як власність Василя Тишкевича.

Сучасний герб Бердичева

Походження назви міста також має кілька версій. Краєзнавець Г. Богун вважає, що Бердичем могла називатися людина, яка жила поблизу урвища на горі, оскільки в перекладі зі старослов’янської мови “бердо” означає – урвище. Є також припущення, що назва походить від власного імені Бердич. Тоді виникає питання, звідки походить ім’я “Бердич”. Ймовірно, його походження пов’язане з популярною в ті часи зброєю – бойовою сокирою (бердишем), або ж від вигуків вартових, які один одному гукали слово “бердо”, тобто “слухай”.

Інша думка висловлена дослідником С. Наумчуком, який вважає, що назва міста походить від бердників – майстрів, що виготовляли бердо – різновид ткацького гребеня.

Також існує точка зору, що назва походить від кочового племені берендеїв або берендичів, племені з тюркської групи. Ці племена були розселені київськими князями по річці Рось, а західний край їх розселення проходив землями Бердичівщини. Академік Б. Греков пов’язує походження назви Бердичева з назвами цих племен. У той період берендичі вели напівкочовий спосіб життя, служачи київським князям, захищаючи південні кордони Київської Русі, і почали засновувати свої міста.

Таким чином, питання щодо часу заснування Бердичева та походження його назви залишається відкритим.

Тишкевичі

У 1471 році Великий князь Литовський ліквідував Київське удільне князівство, побоюючись зміцнення самостійності українців, що негативно позначилося на обороноздатності краю. У 1483 році кримський хан Менглі-Гірей спустошив всю Правобережну Україну, не зустрівши опору. Масштабність руйнувань можна порівняти лише з нашестям Батия в 1240 році. У цій місцевості вистояв лише Житомирський замок. Під час боїв Тишко Каленикович, дядько Федора Тишкевича, змушений був втекти в Литву.

В той час через сучасні бердичівські землі проходила одна з частин так званого Чорного шляху, яким рухалися татарські загони, спустошуючи українські землі. Руйнування поселень тривало ще кілька років, внаслідок чого життя збереглося лише в небагатьох укріплених містечках.

Зважаючи на те, що більшість населених пунктів були спустошеними, а деякі зовсім зруйновані (Звиняче і Котельня), цілком ймовірно, що і Бердичів стояв порожнім. Через небезпечні часи Василь Тишкевич проживав не в своїх родових маєтках в Бердичеві та Слободищі, а в Житомирі.

У другій половині XVI століття завдяки поширенню козацтва та укріпленню українських замків королем Сігізмундом-Августом, набіги татар зменшилися. Це призвело до притоку мешканців на спустошені землі, і Василь Тишкевич також виселився з Житомира та побудував замок у Слободищі.

Свій внесок в освоєння земель навколо Бердичева зробив внук Василя – Федір Тишкевич, з опису земель якого за 1593 рік відомо, що він звільнив селян-переселенців на двадцять років від податків. Були випадки насильного переселення селян до себе з земель своїх сусідів, про що свідчать історичні документи. Але і самому Федору Тишкевичу доводилося скаржитися на сусідів – Корецьких, Острожських і Горностаїв. Ці суперечки тривали до 1614 року, коли третейський суд провів кордон між їх володіннями.

На той час Федір Тишкевич та його брати Олександр, Остафій, Юрій та Петро володіли майже всією територією бердичівського району, інтенсивно його заселяючи. Про отримане у спадок містечко Слободище та замок у ньому існують такі записи: “… пекарня возле ворот, кухня, вежа, стрельбы четыре, три из них привез Федор из Логойска, а четвертая досталась от дяди Каленицкого, гаковниц 10, рушниц 20, 2 бочки пороха, пуль 80, пуль к гаковницам 2 купы”. Багато сіл району відбудовувалися і залежали від Тишкевичів шляхтичів, причому більшість заснованих сіл виникала на місці старих поселень, спустошених татарськими набігами. Шляхтичі заселяли села за власний кошт. Після Люблінської унії 1569 року багато землевласників перейшли в католицтво, Федір Тишкевич прийняв уніатську віру, а його син, Ян, вже був католиком. Під його впливом почали будуватися монастирі ордену бернардинів у Чуднові, Махнівці, ордену домініканців у Любарі, костьол у Житомирі.

Цікава історія сталася з Яном Тишкевичем, коли в поході проти кримських татар 1627 року він потрапив у полон. Він бачив сон, в якому йому невідомі ченці просили Богородицю про його визволення. Ченців зі свого сну Ян побачив в одному з костьолів Люблина, коли врятувався з полону. Цю історію та обіцянку побудувати храм на честь Святої Діви Богородиці він розповів керівництву ордена Босих Кармелитів, до якого належали ці ченці. Внаслідок цього у 1630 році Тишкевич підписав документи про передачу замка в Бердичеві та села Скраглівки кармелітам, а в 1634 році заснував монастир Босих Кармелітів.

У XVII столітті Ян Тишкевич став однією з найвпливовіших постатей в Україні та регулярним постачальником зерна в Європу. По кількості дворів він займав сьоме місце, крім Бердичева та Слободища йому належали близько 120 населених пунктів. Але невдовзі почалася Визвольна війна українського народу проти Речі Посполитої. Містечка та міста штурмували повстанці. 18 липня 1648 року вони захопили Бердичів та знищили польські загони біля містечка П’ятка. Поразки в боях та втрата маєтків прискорили смерть Яна Тишкевича, яка настала в 1649 році в Любліні.

Руїна

Під час війни в околицях Бердичева, який розташований на головному шляху руху військ, неодноразово бував Богдан Хмельницький. Тому існує легенда, що назва Богданівського лісу в Бердичівському районі походить від ставки гетьмана, що розташовувалася там.

Війна продовжувала потрясати Бердичівський район і в наступні роки. У серпні 1659 року під Слободищем стояв з військами гетьман Юрій Хмельницький, звідси Юрій надіслав полякам листа з проханням укласти мирну угоду, а до 1663 року Бердичів став сотенним містом козацької держави, де перебувала козацька залога.

Під час війни Бердичів та околиці сильно постраждали, в 1648 році Кривоніс перебив в місті всю шляхту та єврейське населення, а історичні документи за 1654 рік свідчать про повне запустіння міста.

Дуже тяжкими часами відзначилася друга половина XVII століття, відома в історії як “Руїна”. Часті спустошливі набіги татар, особливо кримської орди на чолі з Казі-Гіреєм, спалили Бердичів та зробили те, що побачив літописець С. Величко: “…видел многие грады и замки безлюдные и пустые; валы, негдись трудами людзскими аки холмы и горы высыпаные, и тилько звирем диким прибежищем и водворением сущии. Муры зась, яко то: в Чолганом, в Константинове, в Бердичеве, в Збараже…, що тилько на шляху нам в походе войсковом лучилися, видел едни малолюдные, другие весьма пустые, разваленные, к земле прилинувші, заплесневелые, непотребним булием заросші, и тилько гнездящих в себе змиев и разных гадов и червей содержащі.”

Протягом понад століття Бердичів переживав численні війни: одна змінювала іншу. Стабілізація життя в місті почалася лише після придушення гайдамацького повстання. На той час в Бердичеві залишилося лише шість “димів”, в Слободищі чотири, а Солотвин зовсім запустів, навіть від греблі та млина залишилося лише місце. Більшість населення перебралася на лівобережну Україну.

XV – XVIII століття стали важливим періодом в історії Бердичівщини. Відбувалося становлення Бердичева як важливого економічного і культурно-релігійного центру України, відновилися більшість сучасних сіл району після татарських набігів.

ХІХ – початок ХХ ст.

У ХІХ столітті Бердичів став значним торговельним центром у Східній Європі. Це стало можливим завдяки зручному географічному положенню на торговому шляху з Європи до Росії та з Росії до Криму, а також розташуванню на перетині Київської, Волинської і Подільської губерній, що зумовило появу головної митниці правобережжя. Не останню роль в цьому відіграли паломники до монастиря та численні ярмарки, яких проходило до десятка протягом року. В XIX столітті Бердичів, на фоні вдалого розвитку торгівлі, став також одним з головних центрів контрабанди у Східній Європі. Складна розгалужена система підземних ходів та сховищ сприяла цьому. У 1867 році в рамках спеціально створеної комісії було виявлено 130 підземних ходів і 78 погребів під вулицями. Розмах ярмарків та їх велич вражали кожного, хто їх відвідував, про що свідчать численні історичні документи. Також проходили великі торги два рази на тиждень.

Польська бібліотека. 19 ст.

Костьол Святої Варвари. Тут у 1850 році Оноре де Бальзак вінчався із Евеліною Ганською.

В місті діяли торговельні фірми Іолісів, Гальперіна, Магазанія, Бродського, Маргулісів, банківські контори Еленера, Трахтенберга, Штейнберга, Гальперіна. У Бердичеві проходило 10 ярмарків. Найбільші з них: зимовий (“Дем’янівський”) – тривав з 1 листопада по 12 грудня, літній (“Онуфріївський”) – тривав з 12 червня по 23 липня. За рівнем обороту товару вони були співставлені з Лейпцігськими. Це стало можливим завдяки швидкому і значному зростанню населення міста, в першу чергу єврейського. Так, уже в 1846 році в Бердичеві проживало 41 тисяча мешканців (у Києві в той час – 50 тисяч). В одному з найбільших міст України тоді було 4 площі, 11 вулиць, 80 провулків, близько 2000 будинків. Місто ділилося на Нове і Старе, виникали нові міські райони: Піски, Качанівка, Загребелля, Центральний район, Новобудови (Карніловка). Найбільшої значущості в своїй історії місто досягло в кінці ХІХ століття. Одночасно найвищого рівня сягнула значущість єврейської громади міста. Так, у 1888 році в місті жило 77823 чоловік (станом на 1 січня 1997 року – 92100). З них 10777 – православні, 1031 – старообрядці, 3298 – католики, 339 – протестанти, 12 – мусульмани і 62366 – іудеї. Вони сформували торговельне обличчя одного з найбільших міст України.

Євреї також визначали промислове (ремісниче) обличчя міста. Вони організували тут 104 цехи, в яких працювало 4 тисячі ремісників різних спеціальностей: від шевців, чоботарів, кравців до домашніх слуг. Вироби бердичівських ремісників користувалися попитом на міських та міжнародних ярмарках.

В місті діяло 68 швейних майстерень, взуттєві майстерні Львівського, Айзенберга, Зільберга, які згодом стали великими фабрикантами, каретна майстерня, три цегельних заводи (по 6-8 чол. працюючих), завод віденських меблів Гелліна (116 робітників), два інших (по 10-8 робітників). Місцеве значення мали свічково-сальний завод, маслобійний, миловарні, фабрика з виробництва цукерок, тютюнова, млини та інші.

В кінці ХІХ століття бурхливий розвиток міста забезпечив залучення значних іноземних інвестицій в промисловість. У 1864 році австрієць Мартен Цілер відкриває на околиці міста перший шкіряний завод. У 1866 році польський капіталіст будує на баранячому острові шкірзавод (310 робітників). З 1872 року починає свою діяльність найбільший на сьогодні завод міста – акціонерне товариство “Прогрес” (400 робітників). У цей час Бердичів стає другим промисловим містом губернії після Києва.

Значна кількість євреїв міста займалася перевезенням населення та приїжджих купців. Незначна частина єврейського населення займалася сільським господарством.

Старовинні склепи на польському кладовищі вже давно розграбовані. Фото Максима Мельникова

Зрозуміло, що таке піднесення економічного розвитку, яке забезпечило місту економічну активність, освіченість, спритність єврейської громади, призвело до перетворення міста на один з опорних пунктів суспільного каркасу Правобережжя та України загалом. Свідченням цього є, крім усього вищесказаного, належність міста до транспортної системи та зв’язків регіону і країни. З 1870 року Бердичів став частиною траси всесвітньо відомого індійського телеграфу Калькутта-Лондон; курсували дележанси Бердичів-Житомир, Бердичів-Рівне, залізниці до Шепетівки, Здолбунова, Хмільника, через місто проходила магістраль Петербург-Варшава. Незважаючи на це, на економічний розвиток міста негативно вплинуло зростання мережі залізниць в регіоні, оскільки воно лежало осторонь основних їх шляхів.

В місті діяло 4 театри: Шерентіса, Загера (з 1898 року тут постійно працювала трупа Мішурата), театри кабаре і вар’єте, кінотеатри, фотографії Зільберга, Розенбауна, великий літній театр в саду “Ельдорадо”, казино, кабаки, кафе-шантани, ресторани.

З прокладенням залізниць Київ-Одеса та Київ-Брест роль Бердичева як великої перевалочної бази стала падати, насамперед через те, що товари тепер мали можливість надходити безпосередньо до станцій призначення. До початку ХХ століття в Бердичеві перепліталися успішна підприємницька та контрабандна діяльність мешканців. Деякі чиновники вказували на те, що в Бердичеві можна було практично все зробити за хабарі, а влада рідко узгоджувала свої дії з законом.

Постаті У 1843 році заможні мешканці звернулися до уряду з проханням надати Бердичеву статус міста, адже ще в 1801 році Сенат визнав Бердичів “коммерческим в Европе местом”. У зверненні вони писали: “В числе естественных богатств полагается природный ум жителей. Он великими своими успехами принесет пользу государству и честным людям немалую”.

У той час в Бердичеві жив та працював “дідусь єврейської літератури” Менделе Мойхер-Сфорім (Ш. Абрамович). Він відзначився своїми скандальними творами, але справжній скандал викликала повість “Такса, или банда городских благодетелей”, коли в героях багатії впізнали себе. У зв’язку з цим письменник змушений був переїхати до Житомира.

В Бердичеві часто бував класик єврейської літератури Шолом Алейхем (С. Рабінович), твори якого відображали життя міста та його мешканців. Тільки на вулицях Бердичева він відчував та повністю занурювався в народний побут.

Микільська церква була збудована у 1910 році.

Існує припущення, що в складі Тимчасової комісії для розгляду старовинних актів у пошуках старожитностей і народних переказів, восени 1846 року через Бердичівщину проїздив Т. Шевченко, хоча історичних документів щодо цього немає.

2 березня 1850 року в бердичівському костьолі Святої Варвари абат В. Ожаровський повінчав Оноре де Бальзака з поміщицею Евеліною Ганською. У дорожніх нотатках він писав про місто: “Тут з подивом побачив я будиночки, що танцювали польку, тобто сильно похилені, один праворуч, другий ліворуч, третій вперед, деякі знівечені, багато їх було меншого розміру, ніж наші ярмаркові балагани,…нарешті я побачив справжній степ, бо Україна починається у Бердичеві. Все, що я бачив до цього, нічого не варте… Тут починається український чорнозем…”.

Славилася по всій Україні бердичівська книгарня Глюксберга, яка постійно отримувала нові видання з Варшави, Києва, Петербурга, Одеси і Москви. 3 грудня 1857 року в селі Терехове (існує припущення, що в Бердичеві) народився Теодор Юзеф Конрад Коженьовський, майбутній англійський письменник Джозеф Конрад.

Хоральна синагога.

Безіменна синагога (нині СБУ).

Аптека Шиперовича.

Відомі музиканти Антон і Микола Рубінштейни також походили з Бердичева. Їх дід, Роман Рубінштейн, був одним з найбагатших купців міста і заснував поселення євреїв – хліборобів (сучасна Романівка). Згідно запису у метричній книзі бердичівської Свято-Миколаївської церкви від 25 липня 1831 року, сім’я Рубінштейнів з 35 чоловік перейшла в православну віру.

Релігійне життя міста

На той час католицька церква мала в місті відомий кляштор босих кармелітів та збудований в першій половині ХІХ століття приходський костьол (фару) Святої Варвари, а також ряд капличок. Зокрема, кляштор відігравав значну роль у культурному житті, славилася високим рівнем освіти та якістю знань кармелітська школа, що існувала з 1794 до 1832 року. З її стін вийшло багато відомих людей, таких як Бенедикт Раковецький, Генріх Ржевуський, Францішек Духінський та інші постаті. Викладали в школі також відомі люди тієї епохи – астроном Кисловський, літератор П. Гулак-Артемовський (проживав у Бердичеві з 1814 по 1817 рік), поет Т. Падура, танцюрист з балету короля Станіслава Курц. Завдяки значним успіхам учнів школа навіть отримала статус губернської гімназії. Кляштор мав велику бібліотеку.

На території сучасної Соборної площі на місці старої дерев’яної церкви (збудованої в 1611 році) протягом 1815-1837 років було споруджено кам’яний Успенський собор (в 1934 році зруйнований більшовиками). Православні храми насамперед були представлені Михайлівською церквою, яка була збудована ще в XVI столітті Василем Тишкевичем. Під час Барської конфедерації цей храм було спалено.

У 1748 році побудували дерев’яну Свято-Миколаївську церкву (зусиллями Варвари Завіш, власниці Бердичева). В церкві зберігалася стародавня ікона Миколи Чудотворця, що вважалася чудотворною. Цій церкві Варвара подарувала також Ікону Матері Божої. У 1910 році на місці Свято-Миколаївської церкви побудовано новий кам’яний храм.

Стан міста

У 1836 році в районі Загребелля, на місці старої дерев’яної церкви (XVIII ст.), було побудовано кам’яну церкву з духовним училищем. До цієї церкви було приписане село Радзівіллівка (сучасне село Підгороднє). А неподалік від білопільської застави, за містом, на загальному кладовищі, в 1851 році побудували невелику цвинтарну церкву Всіх Святих, коло якої, як писав Л. Похилевич, були поховані князь Дмитрій Ціціані, генерал Зіман, граф Подгречіані і знамениті анатолійські греки. На жаль, ця церква до наших днів не збереглася.

Однак на фоні краси храмів і духовної величі міста існували й такі райони, про які М. Чайковський писав: “Был район бердичевские Пески, заслоненный от людских глаз каменными домами еврейских богачей. Это были кучи деревянных домиков, теснившихся друг возле друга, перерезанные неправильными улочками в разных направлениях. За мельницами Пески соприкасались с болотистой частью Гнилопяти. На улицах была в дожливое время такая грязь, что доходила коню до брюха. Смрад был такой, что, пройдя несколько шагов, всякий чувствовал головокружение. Там жили одни евреи, с бледными, желтыми лицами, с подслеповатыми гноящимися глазами, а под домами были подземные помещения, где находилось множество лошадей и несчетное количество контрабандных товаров.” А ось що писав А. Суботін: ” Если смотреть издали на массу здешних домов, то все имеет грязный серый колорит; вечером же постройки на краю города представляются чем-то вроде темных навозных куч. Даже ясный солнечный день не в силах скрасить унылой физиономии города. В центре почти все каменные здания выкрашены в голубой, зеленый, розовые цвета, что придает им своеобразный оттенок.

Головні вулиці вимощені крупним булыжником, і їзда по ним для людей слабонервних супроводжується досить неприємними відчуттями. Інші вулиці та провулки в інший час року представляють собою обширні топкі простори, так що невільно дивуєшся, як справляються з цими просторами місцеві євреї в їх поганій взутті. Ці вулиці створені не для з’єднання обивателів, а скоріше для роз’єднання їх; тому-то населення і скупчується більше в центральних частинах, де мостова дає можливість для спілкування. Тротуарів в місті можна сказати не існує; тільки в торгових частинах є якийсь натяк на них, а біля лавок – вузькі смужки; в інших частинах міста тільки біля деяких будинків покладені плити та великі камені, що представляють немалу небезпеку в темний час для ніг обивателів, так що в цій частині міста, якщо і існують тротуари, то не для того, щоб по них ходити, а щоб їх обходити. Освітлення існує тільки на головних вулицях у вигляді тьмяних ліхтарів; більша частина міста занурена в темряву. В нецентральних частинах міста будинки більше одноповерхові з 3-4 вікнами, багато з них покосилися, з вибитими вікнами; на околицях і в передмісті, особливо на Песках і Качановці, жалюгідні мазанки, не заслуговуючі назви житла людського; та й значна кількість їх зовсім не придатна для проживання, і тільки єврей-фаталіст наважується їх знімати, часто ризикуючи бути похованим під руїнами своєї халупи. На всіх будинках міста лежить печать занепаду та обветшання. Все якось опустилося, осунулося, нових будівель не зводиться, старі погано підтримуються; видно, що місто переживає кризу.

Місцева муніципалітет не має засобів для наведення санітарного порядку. Антисанітарні умови найбільше помітні на низьких околицях міста, де гніздиться біднота, яка посилює шкоду ще й своєю неохайністю. Більшість будинків тут не має дворів, і всілякі залишки та відходи скидаються біля будинків і на вулицю. Роль санітарів частково виконують свині, які самі шукають собі корм. Кількість смертей і хвороб зменшується завдяки тому, що місто знаходиться на відкритій, добре продувальній місцевості, і з іншого боку, населення більшу частину дня проводить на вулиці. Це також залежить від того, що освітлення не на головних вулицях покладається на самих домогосподарів у вигляді особливої натуральної повинності; при злиднях домогосподарів ця повинність не виконується. Місто лежить при болотистій річці Гнилопяті, одне тільки її назва дає невтішне уявлення про її санітарні властивості; біля міста ця річка запруджена, і обширний ставок служить головним розсадником заразу; в нього скидаються нечистоти, сміття, трупи тварин; в ньому стирають білизну, поять і купають скот, в цій же жовтуватій жижі купаються і люди, приймаючи її за воду. Кожної весни ставок заповнюється трупами незаконнонароджених немовлят.

Таким чином, на початку ХХ століття Бердичів склався як торговельний центр і важливий культурно-релігійний осередок. Також прославилося місто і своєрідним менталітетом його мешканців. А. Косич писав: “З іменем “Бердичев” у поняттях російського суспільства представляється щось дивне, анекдотичне. Склалися цілі легенди про це місто.” На околицях міста, де жили малороси, становище було більш приємним. Той же М. Чайковський описував малоросів таким чином: “Малороси – народ трудолюбивий, добросовісно виконує свої обов’язки, не гуляки, не п’яниці, не вимагають великих грошей і не накопичують їх, але прагнуть до домашнього життя, люблять сім’ю, солов’я, квіти. Козацький дух зберігся тут, можливо, більше, ніж де-небудь на Україні.”

Узагальнюючи історію Бердичева, можна сказати, що на цьому місці відбилися різноманітні історичні події, надавши йому неповторний вигляд. Тут переплелися дивним чином українська, польська та єврейська культури, що відзначилося на чудовому знаменитому менталітеті його мешканців. Географічне положення краю бердичівських земель було дуже вдалим – родючі землі та пасовища, велика кількість лісів, поклади руди та глини, розташування на перетині чи близько до основних торгових шляхів. Дуже багато поселень протягом віків народжувалося та зникало на одних і тих же місцях, але й досі відкритим залишається питання щодо давніх племен, з яких походило населення бердичівських земель, а також багато питань, пов’язаних з походженням міста та датою його виникнення.

Текст Максима Мельникова, Романа Маленкова та Сергія Щербія. Фото Романа Маленкова.

КАРТА БЕРДИЧЕВА

ЧИТАТИ ЩЕ ПРО БЕРДИЧІВ: Монастир-фортеця Босих Кармелітів

Волинський Єрусалим

Бердичів на малюнку Наполеона Орди