Свіжий випадок про те, як літню жінку з гіпертонічним кризом, інваліда першої групи, медики Малинського МРТМО не забажали покласти у відділення на лікування, подаємо за матеріалами аудіозапису. Прізвища хворої та людей у білих халатах вирішили не озвучувати — з етичних міркувань.
Отже, як усе було. За два тижні до прецеденту 65-річній малинчанці Н. стало зле. Вона гіпертонік, знає, які випити пігулки, хоча раніше таких головних болів і тяжкості ще не було.
Через два тижні напад повторився: жінці заніміли кінцівки, з’явилась тошнота, різкі болі, підвищився сильно тиск. Вона викликала швидку. Тоді ж медики надали допомогу, проконсультували, порадили звернутись у лікарню. Кардіограма, тиск, пульс, анамнез і висновок: передінсультний стан. Сімейний лікар після огляду пацієнтки прийшов до висновку, що вдома самостійно не варто лікуватись, ліпше пройти стаціонарний курс.
Це було перед вихідними, тому жінка з’явилась у поліклініці в понеділок. Лікар уважно вислухав, оглянув і дав направлення на лікування. Наша хвора взяла направлення в кабінеті лікаря. І з поліклініки син її повів у відділення.
Скористатись послугами денного стаціонару нашій хворій було так би мовити вкрай важко — вона інвалід першої групи, з хворобою остеопарез суглобів, ходить із паличкою, і щодня добиратись на процедури фізично складно.
У приймальному відділенні МРТМО нашу пацієнтку лікар зустрів фразою: «Що ви хочете? Чому ви прийшли?»
Не відкриваючи навіть карточку, з порога проголосив ні, не діагноз, а ніби вирок — у лікарні немає місць. А гіпертонічний криз можна вдома лікувати таблеточками, це не той випадок, що потрібен стаціонар. Далі заспокоїв хвору тим, що сам він теж гіпертонік і у стаціонар на лікування не збирається, нині є такі таблетки, що миттєво знімають тиск.
До нього приєднався ще один лікар, завідуючий відділенням із точно таким запитанням: «Що ви хочете? Яке обстеження вам треба?»
Далі «розбиратись» із нашою хворою прийшли інші лікарі закладу. Проте не стільки намагались допомогти хворій, як звинуватити лікаря поліклініки, котрий направив жінку у стаціонар, мовляв, таких фокусів ми не дозволимо!
У нашої хворої від усього почутого стали здавати нерви. Люди у білих халатах з’ясовують, хто з них компетентніший на очах у хворої… Жінка стала заручником ситуації у конфлікті поліклініки і лікарні: що робити? Лягти на порозі і помирати?!
Хворій, правда, натякнувши, що вона прийшла в лікарню «на своїх», порадили ходити в денний стаціонар, якщо вже вона так бажає «прокапатись». З тиском за 200 інваліду першої групи, якій тяжко ходити. Так, поки вона ходить на своїх, і в лікарню добиралась не на швидкій, бо пального заправити автомобілі у медзакладу нема.
Зрештою запропонували і лягти в лікарню — в інфекційне відділення… Бо всі інші переповнені, виявляється. А курс лікування якось призначать…
Згодом у карточці хворої, за зверненням її сина, лікар вказав, що вона «екстреної госпіталізації не потребує».
Але ж мова йшла не про екстрену госпіталізацію! Знаєте, що я зараз згадала? Недавні події смертельної аварії, коли відомого колишнього міліціонера наш головний лікар госпіталізувала: і симптоми для стаціонару були відповідні, і ліжкомісце знайшлось. Чоловік потребував екстреної госпіталізації більше ніж жінка-інвалід першої групи???
То що це у нас в Малині, скажіть, за лікарня? Для віп-пацієнтів? А інші платники податків, за рахунок яких утримується заклад, мусять іти в приватні «проліски» і платити за прийом фахівцям?
До слова, хвора, про яку писали, — мама одного з малинських волонтерів, який не раз і не два бував у стаціонарі — навідувався з передачами до сироти, якого збила машина, і до побитого чопівця, якого, на жаль, не вдалось врятувати, до багатьох інших, кому потрібна була допомога. А коли допомога стала потрібна йому самому, вийшла така от ситуація. Добре, що волонтер здогадався люб’язний прийом лікарів записати на диктофон.
Склалось враження, що лозунг малинської лікарні — «У нас нема місць!». Можливо, так і є, адже люди хворіють, а нинішня погода зовсім не поліпшує стан здоров’я гіпертоніків. Проте це зовсім не означає, що медики повинні так себе вести по відношенню до хворих і в присутності хворих.
Коли готувала матеріал, побувала на прогулянці перед стаціонаром — почути, що говорять люди, чи дійсно існує «такса» 500 гривень, щоб потрапити у відділення і пройти нормальний курс лікування. Назвати своє ім’я та ім’я лікаря не наважився ніхто: бо ж хіба вдруге їх хтось тут прийме в лікарні? Але розповідають люди багато — хвалять лікарів за професіоналізм, співчувають їхній безвиході, мовляв, з такими зарплатами нічого не гріх…
Довкола лікарні, яка буцім може стати госпітальним центром, пристрастей наразі чимало. Навіть і в самій лікарні серед медиків думки полярні: одні хочуть бути у центрі, інших все влаштовує, як є. Минуть реформи і реорганізації з оптимізаціями, ми й озирнутись не встигнемо. Але що б там не було, люди мають залишатись людьми.
Тетяна СОРОКА.
