Йому лише 21, а доля вже неодноразово випробовувала його на міцність. Євген із позивним «Апостол» відправився на фронт під час першої хвилі мобілізації у складі 79-ї окремої аеромобільної бригади. Інакше вчинити він не міг, адже виховувався в офіцерській родині й з дитинства знав, що захищати Батьківщину — обов’язок кожного чоловіка. Бої, оточення, втрата побратимів, складне поранення, ампутація стопи, збирання докупи кісток обох рук… Та розмірковувати про несправедливість буття Євген не став. Він твердо вирішив для себе, що все одно житиме повноцінним життям…
«Апостол» упевнений, що йому пощастило: навесні 2014 року він потрапив до тієї ж бригади, де кілька років тому проходив строкову службу, — до свого командира й у той же підрозділ. Наступи, прориви, бої, обстріли, спецоперації… В ніч з 10 на 11 липня під Зеленопіллям по українських воїнах з російської території був відкритий вогонь з реактивних установок «Град», від якого Євгену вкритися не вдалося. Від табору залишилося лише попелище.
— Того дня з 79-ї бригади загинули 28 бійців, близько сотні були поранені. Цей день назавжди змінив моє життя. «Братська Росія» показала своє істинне лице, застосувавши по нас реактивні системи залпового вогню. Посікло відразу багатьох… Нас прицільно накривали з «Градів», САУ та мінометів. Це було схоже на метеоритний дощ, з такою швидкістю і частотою падали снаряди. Один із снарядів впав буквально за метр від мене. Я тільки почув характерний звук, а потім — вибух. Навколо були трупи… згорілі трупи друзів…
Снаряди продовжували падати, допомога не могла дістатись до поранених хлопців ні по землі, ні з повітря. Перший вертоліт, який відправили для евакуації поранених, був збитий, члени екіпажу загинули. Через дев’ять годин прилетів ще один.
— Навіть під час польоту нас обстрілювали зі стрілецької зброї. Дякувати кулеметнику на рампі, який добре знав свою справу, ворог не міг прицільно по нас працювати. На нашому борту кожен третій був із ампутацією. У мене часто запитують, чи було страшно. Ні, страху за себе не було. Був страх за хлопців, які помирали на руках. Я не забуду цього всього, тому що не маю права…
Через важке поранення, яке призвело до ампутації, «Апостол» не зміг повернутися на фронт десантником. Та він твердо вирішив продовжувати боротьбу. Коли рани загоїлися, Женя заново навчився ходити, він почав їздити на передову з волонтерською допомогою, інструктажами.
— Телефоную одного разу, аби запитати, куди саме відправляти посилку побратимам. Мені радісно повідомляють, що відправляти не треба, бо за кілька днів хлопці будуть удома. Через дві години дзвонять і кажуть, що всі семеро загинули…
Сьогодні Євген постійно на зв’язку з військовими на передовій, достеменно знає їхні потреби, тому і докладає максимум зусиль, щоб їх задовольнити. Не так давно хлопець повернувся з Авдіївки та Пісків, куди відвозив волонтерську допомогу.
Дізнавшись про можливість пройти навчання на курсах парамедиків, Євген одразу вирішив нею скористатись. За кілька днів відправляється до Зайцевого вже як парамедик. Кожною своєю дією хлопець доводить, що він — не офіцерський «синок», а син офіцера, тож йому добре відомо, що таке офіцерська честь і доблесть.
Попри ампутацію, важке поранення, Євген не шкодує, що пішов захищати країну. Каже, якби повернути час назад, він вчинив би так само. Та й особисте життя налагодилося: свою другу половинку чоловік знайшов у військовому госпіталі, нещодавно молоді люди побралися.
