«Синку, ти ж обіцяв, обіцяв, що прийдеш у відпустку!..»
У вівторок, 13 вересня Малинщина прощалась із захисником України — Олександром Петровичем Снітком.
«Наш Саша» — прорізав тишу шепіт сотень людей, які приїхали у Гранітне провести бійця в останню путь. Коли ховають героїв — завжди тихо. Тільки рідні плачуть уголос. А мама весь час голосила: «Синку, ти ж обіцяв, обіцяв, що прийдеш у відпустку!..»
Не прийшов, а привезли. Перший раз Сашу Снітка мобілізували 25 травня 2014 року. Потрапив у 10-ий мотопіхотний батальйон, 30-у механізовану бригаду. Відслужив рік. А потім мирне життя. Яке воно в атомників — людей із загостреним почуттям правди — говорити гірко. Може, тому, Саша прийняв рішення повернутись. Повернутись на війну. Підписав контракт. Пішов на весні 2016-го. Служив у Луганській області.
На похорон приїхали бойові побратими Олександра і бойові командири. Спитала: «Що можете розповісти про Олександра?» Військові слів не підбирають: «Нічого не скажемо, бо нам туди повертатись. А Саша… Не йшов на амбразуру, але ніколи задніх не пас. Він чітко виконував усі бойові завдання. Надійний товариш був. З ним би у розвідку кожен пішов…» Щось треба додавати?
Про ситуацію на Сході таки трохи розповіли згодом. Але почуте ніколи не буде надруковане, за винятком фрази — все, що транслює телебачення — не відповідає дійсності. А дійсність страшна…
Пізно увечері, за північ, отримала фотографії Саші — хлопці пообіцяли надіслати, і дотримали слова. Зав’язалась нічна розмова Інтернет-листуванням, яку передаю без купюр.
— Якщо у вас є хоч пару хвилин часу, то напишіть хоч пару слів, яким Саша був для вас. Не про обставини, не про місце, а просто про нього як про особистість. І велике спасибі за фото, дуже вам дякую.
— Його позивний — «Монгол». Пам’ятаю Сашу завжди веселим і життєрадісним, мабуть, самим емоційним військовослужбовцем взводу, а, може, й роти (в гарному сенсі цих слів). З самого початку нашої служби відділення, в якому він служив, задавало позитивний настрій усьому взводу.
Пригадую, якось були на одному завданні. Саша викопав окоп за всіма стандартами, більше того, замаскував і прикрасив навколишніми травою та квітами. Неподалік розташовувалось водоймище, в якому при детальному огляді виявили сіті. Він поліз в воду перевірити, чи не попалася раптом туди якась рибка, і через хвилину вилетів звідти як ошпарений. В цій місцевості водився жовтий полоз, проте рибки там не було. Так ми дізналися, що Саня боявся змій. Пізніше ми сиділи в його окопчику під палючим серпневим сонцем і виливали воду з черевиків. Він увімкнув пісню гурту «30.02 – Примером» і розповідав як хоче приїхати у відпустку…
Дуже часто Саньок повторював: «Братци, я вас всіх дуже люблю. Запомніть, Монгол ніколи не підведе. Що, хтось сумнівається? Я вам сказав, Монгол ніколи не підведе! І ніколи не підводив. Звичайно, були дні коли на фоні виснаження виникали конфлікти, але як Саша уміло їх переводив у комічні ситуації! Це треба було бачити.
…Ще по проходженні навчання йому подарували тюбетєйку, Саня надів її і сказав: Братци,а я тепер дійсно Монгол. Знаєте що, — ви моя сім’я…
Він гордо носив подарунок,замість загальновійськової кепки, щоправда якось нач.штабу почав часто робити Саші зауваження з цього приводу, довелось тюбетєйку відкласти до нашого бойового відрядження.
— Ви оце пишете, а я читаю, і ніби мені його не вистачає, а не вам. Не знаю, чому так.
— Тому що Монгол харизматична людина, його весь увесь батальйон знав…
Того вересня, коли ми були у відпустці, в батальйон прийшло поповнення 3-ї хвилі. Людей потрібно було привезти на місце служби, тоді це був Херсон. Монгола поставили старшим у автобус із новобранцями, котрі називали його товаришем замполітом, ми ж їхали в маленькому «бусіку». Автобуси виїхали по маршруту, було вже пізно, зупинилися перекусити, потім знову в автобуси, і знову дорога. Через кілометрів 30 вирішили стати випити кави біля одного з придорожніх базарчиків. Стоїмо, п’ємо каву. І тут до мене підходить Монгол і схвильовано повідомляє, що він згубив телефон. Я із «замком» переговорили з водієм «бусіка», і вчотирьох повернулись назад. На обочині в темряві, в кущах знайшли того телефона і поїхали знову до придорожнього базарчика, де всі залишилися чекати.
Відкриваються двері, з машини виходить Саша, довольний як дитина. В руках тримає високо піднятий телефон. А всі військовослужбовці плескають у долоні як на концерті рок-зірки. Не багато, не мало — два автобуси людей…
— Ви — Денис?
— Так, я Денис. Я не його безпосередній командир, в мене було перше відділення, а Саша служив в третьому, але жили в одних умовах всі разом.
— Чесно, я досі не можу повірити, що ви його командир. Коли побачила вас на похоронах, думала, що це за родич малий пристроївся до побратимів… У вас вигляд, як у випускника школи, якщо у очі не дивитись…
— А ще пригадую, що Саша був духовиком, ми часто слухали духові оркестри і військові марші. З усього взводу такі музичні смаки мали тільки я і він…
Я не історик, але неважко прослідкувати і проаналізувати військові конфлікти останніх 20-ти років. Відразу видно — хто платить і музику замовляє. До речі, за всю історію тільки США використали ядерну зброю проти людей, проти мирних, неозброєних людей. Не думаю, що в США людині слов’янського складу душі буде добре…
— Кожного разу, коли я на похоронах, а це було дуже небагато, слава Богу, у мене завжди переоцінка цінностей якась. Здається — міг в аварію потрапити вдома, міг захворіти, навіть міг не народитись… Але чомусь сприймаєш втрачену людину як людину, якій ще треба було жити…
В Україні мирне життя і війна мені здається, як Марс і Земля, два різні світи…
— А про контраст мирного і військового життя раджу преглянути стрічку «Прокляты и забыты», то хроніка чеченських конфліктів, є ще фільм «Мандарины»… Буду дивитись, бо не спиться, хоч і друга ночі…
Про роздуми на похоронах приходять на ум такі слова: «Кораблю безпечніше в гавані, але він не для того будувався.»
— Ви праві, хоч вас я і не знаю. Ви багато чого мені допомогли зрозуміти. Бережіть себе.
А ми будемо, ні, зобов’язані — берегти пам’ять про тих, хто захищає нас ціною власного життя.
Автор: Тетяна СОРОКА.
