29 січня відзначає 80-річний ювілей Почесний житель Малинського району, лікар-дерматолог Ніна Євгенівна Локтікова.
Сорок років, з 1970-го по 2010-ий, лікарка працювала у Чоповицькій лікарні. Про дива зцілення її пацієнтів ходять легенди, й до її обійстя донині не заростає стежка — люди приїздять звідусіль, плекаючи останню надію позбавитися недуги. Серед відвідувачів й українці, котрі мешкають за кордоном — у США, Канаді, Ірландії, інших країнах. Під час перебування на батьківщині вони шукають можливість отримати висококваліфіковану консультацію пані Локтікової та пройти курс лікування простими, але ефективними лікарськими засобами, виготовленими за унікальними рецептами цілительки.
Ніна Євгенівна ніколи й нікому не відмовляє у допомозі. Адже клятва Гіппократа для неї не пусті слова. Вибрала вона собі професію лікарки у далекому дитинстві й наполегливо йшла до своєї цілі. Відколи у 33-річному віці отримала омріяний диплом, жодного разу не розчарувалася у обраній спеціальності.
— Я — житомирянка, — розповідає вона про себе. — Виховувалася у простій робітничій сім’ї. Було нас у батьків четверо, я народилася другою дитиною. Часто згадую випадок, який зіграв вирішальну роль у моєму житті.
Було це під час війни, у грудні 1941-го року. Житомир був окупований німцями. Ми жили у провулочку, неподалік залізниці. По сусідству розташовувався ворожий пересувний госпіталь. Німцям не вистачало місця для поранених. І якось скрізь вікно мати побачила, як до нашої домівки йде здоровенний німець — увесь у чорному, в пенсне, з тростинкою, а поруч ординарець та німецька вівчарка. Вона до смерті перелякалася — подумала, зараз нас усіх виженуть із хати на лютий мороз, а тут розмістять німецьких хворих. З острахом відчинила двері. Німець зайшов. На печі тихцем сиділи брат з сестрою, а я лежала за фіранкою, в кутку під іконою, й стогнала. У мене була лихоманка, температура до 40-ка. Я — задихалась.
Німець відхилив фіранку й побачив, що я вся червона. Наказав матері (вона трохи розуміла німецьку) дати ложку. Оглянув горло й щось сказав ординарцю — той миттю вискочив. Я була ні жива ні мертва, сльози ллялись від переляку. Проте все обійшлося — ординарець приніс дві пігулки червоного кольору. Німець наказав одну випити одразу, а іншу — через вісім годин. А також сказав матері, щоб зачинила двері й нікого не пускала, бо це — скарлатина.
Лікування допомогло — уже від однієї пігулки жар спав й я з’їла піввідра яблук, до цього кілька днів й риски у роті не мала. Згодом дізналася, німець дав мені стрептоцид — цей препарат на той час тільки вводили на лікування армії. Вчинок німецького лікаря глибоко вразив мене. Він не лише не вигнав нас на вулицю, не наказав розстріляти, а й допоміг підлікуватись, хоч і був ворогом. Мені було тоді лише чотири роки, але я твердо вирішила: виросту й стану лікарем, бо треба служити людям. Отак я вибрала собі професію… Ніхто не може повірити, що я добивалась цього так довго.
Ніна далеко не одразу потрапила у медичний інститут. Спершу працювала шість років у 22-ій школі Житомира. Потім вступила у медучилище й, закінчивши його з відзнакою, стала акушеркою. Деякий час була завідуючою медпунктом у Олевському районі. І тільки у 26 років стала студенткою Тернопільського медінституту.
— «Шкіряні хвороби» викладають на п’ятому курсі, — пригадує студентські роки Ніна Євгенівна. — Але мені хотілося якнайшвидше «докопатися» до причин цих захворювань, адже в нашій сім’ї теж були проблеми зі шкірою. І я пішла до професора Тихона Титовича Глухенького — він не відмовив допитливій студентці й вже на другому курсі дозволив брати участь у наукових роботах та оглядати разом з професурою хворих. До речі, син професора, Борис Тихонович, довгі роки був «головним дерматологом України». Багато уваги мені приділяла й кандидат наук Надія Семенівна — особливо цікаво було розбирати складні випадки кожних захворювань. Я на той час писала студентські наукові роботи, виступала на конференціях тощо.
Професор Тихон Глухенький по закінченні медінституту дав Ніні рекомендації для вступу в аспірантуру, адже побачив у здібній студентці великий потенціал. Проте у Ніни не було коштів, щоб продовжувати навчання. Тоді їй дали направлення у Житомирський обласний шкірно-венерологічний диспансер, однак і від цієї перспективної роботи житомирянка відмовилась. Адже хотіла самостійно працювати дерматологом, а ще — мати власний куточок. У Чоповичах, де якраз було вільне місце в лікарні, одразу давали житло — це й стало вирішальним.
— Була городянкою — стала селянкою, — жартує Ніна Євгенівна. — Проте й дня не пожалкувала, що переїхала у Чоповичі. Я потрапила у чудовий медичний колектив. У нас були дуже хороші головні лікарі — спершу Харлампій Юхимович Кадієвський, потім Василь Васильович Климчук. З ними було легко працювати. Це велике щастя, коли тебе підтримують в роботі.
Крім чоповицького відділення, де завідувала кількома палатами, — деякий час я приймала хворих у місті. Це були часи, коли малинську лікарню очолював Василь Федорович Король. До речі, із лікарем-колегою Клочком, котрий теж мав тоді практику в Малині й був дуже здібним спеціалістом, якось зустрічалась на з’їзді дерматологів у столиці. Він став завідуючим Миколаївського шкірно-венерологічного диспансера.
Широкий діапазон знань, отриманий у медінституті, та, напевне, вроджений талант до медицини дозволив молодій лікарці швидко завоювати довіру місцевих мешканців. І невдовзі слава про висококваліфікованого дерматолога Н. Локтікову розійшлася далеко за межі Малинського району.
— Я не лікую тільки шкіру, а лікую організм в цілому, — каже Ніна Євгенівна. — Адже шкіряні хвороби — здебільшого наслідок інших проблем в організмі. Дуже багато залежить від пацієнта. Завжди усім кажу: «Ви себе самі лікуєте, а я лише раджу». Бо якщо людина не схоче слідувати рекомендаціям, жоден лікар не допоможе. Щоб досягти позитивної динаміки, потрібно чимало часу. Лише незнаючі люди думають, що можна подолати недугу за один раз. Бувають, звісно, прості хвороби. Але наразі дедалі складніші випадки. Особливо важко лікуються алергії. Дає взнаки екологія, стреси, синтетичний одяг, побутова хімія, харчові добавки тощо.
Щоб зберегти здоров’я, важливо правильно харчуватися — це основа імунітету. Є спеціально розроблені дієти для людей кожної групи крові. Якщо той чи інший продукт не підходить організму, накопичуються шлаки, й з часом організм дає збій. Треба пам’ятати про це, і за потреби звернутись до дієтолога — це допоможе очистити організм й налагодити його роботу.
Зараз, до речі, мазі-«бовтанки» за рецептами Н. Локтікової виготовляють в Коростенській центральній аптеці. В Малині, на жаль, після закриття ЦПР №28 жодна аптека не отримала ліцензії на виготовлення медикаментів.
…Зустріла Ніна Євгенівна в Чоповичах й свою долю. Чоловік Василь Миколайович спершу працював інженером-механіком в Шевченковому, потім 35 років викладав автосправу в Чоповицькій гімназії. Разом виховали двох дітей — доньку Ольгу й сина Романа. Мають онуків — Алісу й Михайлика. До речі, Ольга Василівна пішла стежкою матері — теж закінчила з відзнакою медучилище, потім медінститут й академію. Вона з сім’єю кілька років живе в США, але наразі в гостях у батьків. На жаль, з сином Романом трапилося нещастя — він потрапив у ДТП й 15 років поспіль прикутий до ліжка. Доглядає його Ніна Євгенівна.
Не зважаючи на поважний вік, власні хвороби та сімейні клопоти, проте, встигає допомогти людям. Стільки добрих слів на адресу лікаря сьогодні рідко почуєш.
— Якщо, хто стукає в двері, я не відмовляю, — каже Ніна Євгенівна наостанок розмови і додає: — Бажаю всім здоров’я. Життя прекрасне, його треба берегти.
Софія Андрієнко.
