POLISYA.TODAY

Малинчанка опинилась на вулиці з дев'ятирічним сином та новонародженою донечкою

Де може бути мама з новонародженим немовлям, у якої немає дому? Шукати Наталію Волошину, яка народила недавно дитину, журналіст почав із пологового відділення. 
Завідуюча пологовим відділенням Малинського МРТМО лікар Наталія Полянська повідомила: жінку з дитиною виписали. Вона має бути в дитячому відділенні. Пологи пройшли добре. У матусі при виписці було все гаразд, у немовлятка також. «Чудова мама і дитина» — констатувала лікар. 


Педіатр у дитячому відділенні лікарні Анжела Чеславівна саме поспішала на кесареве. Журналісту на ходу повідомила: «А їх виписали. Учора. Зауважень до стану здоров’я ні матері, ні дитини не було». 
Куди далі? Де шукати «маму без адреси»? Соціальні служби міста дали номер телефона жінки, яка забрала нашу породіллю із лікарні до себе в квартиру. Просто так — доки Наталя шукатиме житло. 
Зателефонували. І я вже на порозі маленької однокімнатної квартири на Бамі. Зустріла господиня — Анжела. 
У кімнаті біля вікна стояла Наталія. Пригортала міцно до себе маленьку крихітку. Звичайна жінка зі щасливими очима. 
— Подивіться, яка вона гарна! А мені казали, щоб я її у пологовому лишила! Це ж моя найрідніша людина! — Наталія показала донечку. — Це моя Саміра. 
— У лікарні я дізналась, що вас не виписували, бо не було куди. Як сталось, Наталю, що ви залишились без житла? До пологів же десь мешкали? 
— Я знімала квартиру. Все було нормально. Але господар, коли довідався, що я вагітна, і в мене буде ще одна дитина, запропонував звільнити помешкання. Так я залишилась на вулиці. 
Слава Богу, що Анжела — моя подруга — запропонувала пожити в неї. Бо в лікарні було дуже важко. У відділенні повно тарганів та інших комах, та й лікарня — це не санаторій, там же хворі діти, і це велика небезпека захворіти для новонародженої Саміри. 
Мене не хотіли виписувати, знали ситуацію медики. Пропонували, мовляв, тобі важко, складні життєві обставини, куди ж ти з дитиною? Лишай її тут, та й іди собі… 
— Хто у вас є з родичів, Наталю? 
— Із родичів — старший син Алі. Другокласник. Він у мене дуже жвавий, аж занадто. Це про нього недавно писали всі місцеві газети і сайти — що зник дев’ятирічний хлопчик, його добу шукала поліція і всі, і знайшли у Житомирі. 
— Виходить, ви одна без рідні у Малині? 
— Мама проживає в Одесі. Але у неї складний характер і ми не підтримуємо тісних стосунків. Тато загинув на будівництві у Києві, коли мені було дев’ять років. Братів та сестер рідних нема, є лише троюрідна сестра у Києві. Вона б мене до себе забрала, але живе з чоловіком та двома дітьми у маленькій однокімнатній квартирі, площа не дозволяє там розміститися всім. 
— Але ж тут теж — крихітна квартирка. Як ви тут всі розмістились? І де, до речі, Алі? 
— Нам багато коштувало, аби нас таки виписали сюди, до Анжели. У неї ж теж двоє неповнолітніх дітей. Вони зараз у санаторії «Лісовий берег». І Алі там. Щоб створити умови для немовляти, поховали всі дитячі речі у шафи. Поставили ліжечко для Саміри. Так і розмістились. Нам ще ванночку обіцяли волонтери знайти. Щоб купати Саміру. 
А в лікарні я гріла воду кип’ятильником, клала Саміру на руку і так над умивальником її купала. Тут хоч і тісно, зате дуже затишно і спокійно. Сестра обіцяла дитячі коляски з Києва передати. І ще казала, що допомагатиме матеріально, доки я оформлятиму документи на виплати на дитину, бо для оформлення доведеться їхати у Вінницю. 
— Чому у Вінницю? 
— Я там приписана. Я ж родом із Гайсина — там народилась і закінчила школу, працювала трохи на ринку після школи, аж поки в Київ на роботу не поїхала. 
— Боже, а в Малині як опинились? 
— Довга історія. У пошуках житла. Сталось так, коли працювала в Києві, знімала житло разом зі своєю сестрою, про яку говорила, щоб разом дешевше було платити. І сталось так, що нас одного дня виселили. Ми зібрали речі, і не знали, куди йти. Алі тоді було два роки. 
І в той момент сестрі зателефонував дідусь із Ірші (Малинського району). Почув наші сумні голоси, спитав, у чому справа, і одразу запропонував їхати пожити до нього. Так я опинилась в Ірші. Жила там певний час. Дідуся нашого не стало — йому було за дев’яносто. І мені знову довелось шукати житло. Так я приїхала в Малин, зняла квартиру. Далі ви знаєте… 
— А працювали де? Як заробляли на життя? 
— Я ж ніде не навчалась. Після школи почала так би мовити трудову діяльність із торгівлі на базарі на місцевому ринку. Потім поїхала в Київ на заробітки, сказали, що там більше можна заробити. Спочатку на ринку торгувала зеленню — свіжий кріп, петрушка і таке інше. Потім торгувала і іншими овочами і навіть іграшками. 
Потім стала працювати ріелтором — в агентстві нерухомості прропонувала житло, яке здавали в оренду:їздила, показувала квартири. Потім зрозуміла, що квартири можна здавати і подобово, і це набагато вигідніше. Зазвичай шукала роботу в Інтернеті, найкраще і найвигідніше було подавати своє резюме і заявку на якісь виставки: відпрацював один день і отримав зарплату. Так я була і гідом, і секретарем, і перекладачем, і навіть актором — я в базі даних акторів масових сцен каналу «Інтер». Саме тому журналісти «Інтера» довідались про зникнення Алі, і хотіли приїхати зняти про це все передачу, та я відмовилась, головне, що знайшовся синок.
— Наталію, ваші діти — Алі та Саміра — мають не українські імена. Це означає, що їхній тато не українець? 
— Так. Його звати Халід. Він із Саудівської Аравії. Про Алі він знає, коли був в Україні допомагав мені на сина грішми, хоч ми з ним і розлучилися. Зараз Халід у себе на батьківщині, про Саміру йому не відомо, чекаємо його прильоту в Україну. Хоча, хтозна, як він сприйме цю новину? Там цілком прийнятно відмовлятись від доньок… 
— Де ви познайомились із аравійцем? Він говорить російською чи українською? 
— Познайомились у Києві. На «золотій» виставці. Я там була моделлю, а Халід, певно, прийшов щось вибрати. Так і познайомились, стали жити разом, але міцної сім’ї у нас не вийшло. Розстались. 
Ще коли працювала рієлтором, вчила англійську мову — так було легше і дорожче пропонувати іноземцям житло. Тому й з Халідом проблем у спілкуванні не було. Та й Алі англійську знає не гірше української, он, у школі з англійської 12-надцятки приносить, а з української — шість. Чимало мороки з ним у школі вчителям. 
А Саміра — спокійне янголятко, я з нею постійно розмовляю, а вона вже ніби все розуміє, і музику любить слухати, особливо класичну. 
— Скільки їй? 
— Народилась 9 квітня. Місяць отже, але дуже розумна. 
— Отже місяць, як ви без даху над головою з двома дітьми. Десь шукали вже житло? 
— Звертались ми з Анжелою до міської ради, до мера Шостака, щоб тимчасово допомогли з житлом. Але цими днями отримали лист-відповідь від його заступника, ось, будь ласка: «Виконком повідомляє, що у комунальній власності територіальної громади міста будь-які вільні жилі приміщення, що можуть бути наданні громадянам для поліпшення житлових умов відсутні. Радимо вам звернутись в управління ЖКГ для постановки на квартирний облік з метою отримання житла в майбутньому». Але ж допомога мені потрібна зараз, а не в майбутньому. 
Доки нас виписали, сюди, в квартиру до Анжели часто навідується дільничний лікар, служби контролюють, чи все добре. Ось перед святами медсестра в дверях записку лишила: «Передзвоніть і повідомте, де знаходиться сім’я Волошиних…» Навіть запитують, куди ми тепер подінемо старших дітей, адже не вічно вони будуть у санаторіях мешкати… Всім було дивно, як це так, чужа жінка в однокімнатну квартиру взяла мене з дітьми. А Анжела просто дуже добра людина, це дуже дивно в наш час? 
Знаєте, не треба мене контролювати, якщо я своїх дітей люблю. Краще б допомогли хоч чим-небудь. А хіба мій Алі гірше за всіх одягнутий чи нагодований? Та в його школі більша половина дітей із таких сімей, яким потрібна допомога. Сумніваюсь, що до всіх так прискіпливо ставляться, як до нас. 
— Наталю, якщо не знайдеться найближчим часом житло, може, краще звернутись за допомогою до матері? Хоч і складний у неї характер, як ви сказали, але все-таки вона рідна бабуся… 
— Не хочу про це говорити, як і не хочу згадувати своє дитинство. Після «складних стосунків» із мамою та її побоїв, я залишилась із однією ниркою. Тому й народжувати дітей було вкрай складно за такої обставини. Тому вони мені такі дорогі-дорогі. І я нікому ніколи їх не віддам, і ніхто в мене їх не відбере, якими б складними не були в мене життєві обставини. Дуже сподіваюсь, що після публікації в газеті знайдуться добрі люди, які простягнуть руку допомоги. 
 

Тетяна Сорока

Слідкуйте за оновленнями на наших сторінках у Фейсбуці, Вконтакті, Однокласниках та Твіттері, а також підписуйтесь на наш канал у Youtube.

Читайте також:
Останні новини
Віталій Бунечко: «Сталий розвиток: кращі практики...
В Чоповичах вручили ключі від нового шкільного авт...
Трагедія в с.Українка: вбивство пенсіонера
Житомирщина: 1000 днів спротиву. ВІДЕО
Нарколабораторія на Малинщині: поліція перешкодила...
Житомирщина отримає майже 110 мільйонів гривень дл...
Громади Житомирщини отримали 16 нових шкільних авт...
Віталій Безгін: Захист громад має бути пріоритетом...
Володимир Антонюк -- директор природного заповідни...
Кримінальна справа: хто стоїть за незаконною поруб...
«На щиті» повернувся додому Герой з Малинщини Олек...
Уряд спрямує реверсну дотацію на підтримку деокупо...
Малинська міськрада підтримала План перемоги Прези...
Малинська міськрада підтримала План перемоги Прези...
У Малині провели нараду щодо підготовки до нового...
В Овруцькій та Словечанській громадах провели нара...
Нардеп Пушкаренко: Чорнобильські виплати - це не п...
Омбудсман Дмитро Лубінець провів зустріч із родина...
«Сильні України» – спортивні змагання серед ветера...
Сергій Диняк: Щиро вітаю з професійним святом - Дн...