Андрій Борисенко, житель Малина, який зараз в АТО, погодився на інтерв’ю для земляків. До дня захисника Вітчизни. Знайомий одразу дав номер мобільного свого друга. Питаю в нього, скажи в двох словах, хто це такий?
«Молодший сержант Андрій Борисенко. Розвідник. Йому 24. Із 2013-го служить за контрактом у Збройних Силах України. Знаю його дуже давно: був, так би мовити, маминим синочком, та армія зробила з нього мужика і людину. Він справжній захисник Вітчизни і кожного з нас…»
Увечері зателефонувала Андрієві, і ця розмова – для читачів «СП».
– Андрію, маєте час на розмову?
– Так. Ми щойно з виїзду. Учора добу були на завданні, сьогодні відпочиваємо.
– Де ви зараз дислокуєтесь, якщо це можна говорити, і яка там обстановка поряд з вами?
– Стоїмо під Волновахою. Служу в 30-ій механізованій бригаді, розвідроті. У моєму підрозділі є ще двоє товаришів із Малина. Яка обстановка, запитуєте? Про ситуацію на сході країни, здається, щодня звітує відповідна пресс-служба, і звучить це так: за минулу добу бойовики стільки-то разів відкривали вогонь по позиціях ЗСУ. І так щодня. То яка може бути обстановка, коли щодня обстріли?
Хоча, чесно кажучи, війна 2016-го в умовах так званого перемир’я, – це не пекло 2014, і тим більше 2015 року, коли під зливою Градів та Ураганів доводилось вириватись із котлів, прикривати виходи з оточення… За час служби, скільки всього було, але Дебальцеве – це просто окрема від усвідомлення сторінка мого життя.
– Про Дебальцеве ще поговоримо. Якщо ви служите з 2013-го, отже довелось понюхати пороху… Навіщо пішли на службу за контрактом? Не хотіли працювати?
– Я закінчив Малинське ПТУ №36, отримав спеціальність кухаря. Далі у моїй біографії мала з’явитись армійська сторінка. З цього приводу багато спідкувався з друзями і знайомими, які вже пройшли строкову службу. Знаєте, що вони мені розповідали? Що автомат тримали в руках, у кращому разі, під час присяги, а стріляли за час служби максимум пару разів, а може, й без того обходилось. Іти в таку армію мені не хотілось.
Тому й прийняв рішення підписати контракт. Це було на початку 2013-го. Звичайно, не мріяв, щоб все життя бути військовим, але хотілось просто відслужити і пройти професійну військову підготовку.
– Тоді ви не знали, та й ніхто, власне, не знав, що завтра буде війна.
– Так. Служив у військовій частині Новоград-Волинська. Коли в Криму почались відомі події із «зеленими чоловічками», нашу бригаду розділили на два підрозділи, і мій відправили на Чингар, під Крим. Пізніше ми розташувались на полігоні під Широким Ланом. Далі – у Запорізьку область. Там тривалий час ми проходили військове навчання.
І вже звідти – вкінці липня – уперше у зону АТО.
– Страшно було?
– Коли ти лише у фільмах бачив, як стріляють у людей, як можна уявити, щоб куля влучила в тебе? Тоді, коли вперше потрапили на бойові позиції, нас так полляли з Урагана! Яскраві спалахи ми дивились із бліндажів, здається, на кожному метрі землі. Так, було страшно, але не там у бліндажі, а через пару годин після обстрілу, коли ми швидко в час припинення вогню змінювали позиції, щоб удруге не потрапити під обстріл, я дивився на попереднє місце дислокації і думав: міг же назовсім там залишитись. І це вже не війна як у кіно, тут або ти, або тебе.
– Андрію, ви стільки років на війні. Що допомагає вижити? І не лише вижити, а й витримати морально усе. Тут часто в мирному житті доводиться чути від людей про депресії і про грані нервового зриву…
– Мабуть, молодий організм, – сміється Андрій і додає: – На контрактну службу я йшов усвідомлено, із почуттям загостреного патріотизму. Щоб, якщо не дай Бог, доведеться, щоб вмів узяти зброю в руки і захистити Батьківщину.
Що тримає мене сьогодні? Уявіть, я, і мої побратими кинемо зброю і покинемо бойові позиції. Що буде? Ворог дійде до Києва і в наші домівки? Ми звикли не кивати на те, що в країні безлад, що не всі виконують свій обов’язок і йдуть служити. Ми не всі, а конкретна людина. І я, конкретно Андрій Борисенко, воюю тут, щоб ворог не прийшов у мою домівку, воюю щоб не зганьбити честі моїх побратимів, які вже загинули. І так, повірте, кожен із моїх бойових друзів.
– Знаєте, а чому ж не стали на захист своїх домівок донецькі?! Чому вони вітали агрессора?! Я розумію, що не всі люди однакові і не все задежить від регіону, де ти народився, але сьогодні переїжджих зі сходу держава максимально забезпечує пільгами. Але хіба не вони під час «параду» наших полонених вулицями Донецька кидали в них яйцями і помідорами? Тоді їм не потрібні були продукти, а зараз треба… Просто гірко від цього, я добре пам’ятаю і досі трансляцію того параду.
– А я, Тетяно, пам’ятаю той парад – 24 серпня 2015 року до Дня Незалежності України – іще більше, – зітхнув Андрій і помовчав, – бо в колоні полонених були мої друзі, які потрапили в полон…
За час війни, будучи в розвідці, самі ж розумієте, часто доводиться спілкуватись і з сепарами, і з місцевим населенням також. Я в кожного запитую прямо: «А ви ходили на той референдум? Ви голосували за так звані республіки?» Не знаю, чому, але досі ствердної відповіді не почув ні від кого. Але хтось же це голосування зробив! Отже ту, якщо можна так сказати, палка з двох кінців. Це вже сьогодні ні в кого немає сумнівів, що донбас було продано, а тоді ми всі свято вірили, що АТО дійсно триватиме не більше місяця, та й що казати, ніхто поняття не мав, що воно таке, оте АТО. Колись ми дізнаємось історичну правду, але сьогодні вам ніхто її не скаже.
Сьогодні правда така: на Сході війна і мирним жителям там зовсім непереливки. Коли стою на блокпостах, часто пропускаємо мирних жителів, які з ленеерів їздять в Україну скуповуватись продуктами. Ніхто з них не хвалився, що там добре жити. Ніхто! Всі нарікають на комендатський час, на поганее ставлення, але пожалітись – зась! Бо у відповідь почуєш одне: не подобається – воюй! А то я, російський доблесний воїн маю тут тебе захищати, а ти ще й скаржишся! От так от.
– Коли ви останній раз були дома, у відпустці?
– У липні побував удома. Місяць. Отже, ліміт відпочинку за 2016-ий рік вичерпав. Знаєте, ніби місяць це й багато, але коли приїхав, то з усіма друзями й знайомими треба побачитись, накопичену домашнюю роботу зробити, не встигаю озирнутись, а відпустки і нема. Не встигаюнабутись із родиною, з донечкою Марією, а їй усього три роки…
Удома час пролетів як мить, потім купив квиток і назад, у свій підрозділ – досить розслаблятись.
– Три роки у строю, чи швидко збігли для вас? І ще, ви на початку розмови згадали про Дебальцеве…
– Не знаю, чи треба про це говорити. У нас було бойове завдання розірвати Дебальцівський котел, щоб дати можливість нашим вийти. Ми три доби були під безперервними обстрілами – і з автоматної зброї, і під зливою важкої російської артилерії. Зайняли позицію в одній посадці. Лежали, по дихнути не можна було від вибухів снарядів і свисту куль. Так минула всього година, але я подумав, що то півдня так минуло, чи навіть і півжиття…За три дні підрозділ втратив багато людей, було одинадцять поранених. Серед них і малинчанин Віктор Пінчук. Вибачте, я більше не хочу зараз говорити про це.
– А коли ж у вас контракт закінчується?
– Хіба ви не чули останніх новин? Президент наклав вето на указ про демобілізацію. Нас поки ніхто не збирається відпускати з цієї війни. Бо ж стріляють… Але переживемо – така в мене наразі робота. Пригадую, як пішов по контракту три року тому, першу зарплату отримав – 1600 гривень, – сміється Андрій і продовжує: – дослужився до молодшого сержанта. Вже й зарплата більша. А я вже, чесно кажучи, від неї трохи стомився. Три роки в берцях і в плащ-наметі в бліндажах якось не дуже комфортно…
– Хочу запитати ще таке. Про подвиги. Одного разу в розмові із військовим офіцером, який служив у Афганістані, він сказав, що на війні не повинно бути подвигів, а лише успішно виконані бойові завдання. А героїзм окремого бійця – це помилка чи прорахунок командира, якщо він не конролював повністю ситуацію, і його люди ризикували життям. Що на це скажете?
– Можливо, він і має рацію, але ж усе залежить від конкретної ситуації. Скажу так: у житті завжди є місце подвигу. І на війні, і в мирному. До нас в підрозділ прийшов молодий контрактник, і отримав повідомлення з дому, що дружина тяжко захворіла, і терміново потрібні гроші на операцію. Наш підрозділ, а це 90 чоловік, отримали зарплату, належно скинулись і зібрали необхідну суму. Може, це подвигом і не назвеш, але життя молодій жінці було врятовано, і я радий згадувати це.
А ще пригадую, це було півроку тому, мій бойоваий товариш підірвався на розтяжці: все було за секунди, один зірвав, а другий його прикрив. Він стрибнув і відштовхнув свого друга, а самого ранило. Та головне, що обоє залишились живі!
– Це навіть схоже на везіння. А у вас були такі випадки?
– Як сказати… У мене ж позивний – Шаман…
– Тобто самі собі пророчите удачу?
– Якось на вокзалі, коли коли розвантажували гусінь, ну, гусеничні танки, я кажу хлопцям: зараз щось піде не так. Так і вийшло: третій танк розвернувся в інший бік і розвантаження зупинилось. Всі тоді лише посміялись. А коли згодом ми прибули в частину, у день чергування ох і злива йшла! Та коли довелось на дві години заступати на пост мені, дощ припинився. Уявляєте? А через дві години, коли я повертався в намет, знову пішов дощ. Тоді хтось і сказав до мене: ох ти і Шаман! Так це і лишилось позивним.
– Андрію, ми розмовляли про війну, але таке враження, ніби обговорювали щось буденне і просте. З вами дуже легко спілкуватись, можна сказати, весело навіть…
– Мені й друзі про це говорять, що я той ще жартівник. Оце коли був у відпустці, друг Олег попросив мене розказати, який сухпайок смачний. Я взяв шмат дерев’яного бруса, запропонував розмочити у воді з півгодини, а потім скуштувати, і це буде смак сухпайка. А ще, пригадую, коли тридцятку розбомбили, я прийшов без речей. Стали збирати з друзями. То Олексій Семенів мені знайшов на базарі саперного бронежилета , я в ньому був як у платті – він, мабуь, на себе його міряв, а я невисокий. Але потім з друзями та волонтерами таки зібрали повну екіпіровку, і спасибі їм за це. Почуття гумору – дозволяє тримати життя у позитивному тонусі.
– Чекаємо скорого повернення додому!
Тетяна СОРОКА.
