Був у одному невеличкому містечку. Там стіна, на якій плиткою викладено «Я тебе люблю» різними мовами світу. На перший погляд — дешево й сердито. Але я іншої думки — це недорогий, простий, але крутий проект, тому що подивись на стіну і сфотографуватись на її тлі у містечко приїздять сотні, ба ні, тисячі туристів.
Незабутніми емоціями для мене стало побачення на «лавочці примирення» теж в одному з невеличких міст. Це звичайна лавочка в сквері, лише краї її підняті вгору, а центр нижче країв зроблено так, що коли двоє сідають на лавочку, змушені «з’їжджати» докупи. Просто і цікаво. І на цю символічну лавочку мало не черга посидіти і помиритись назавжди!
Інший, найбільш відомий і так би мовити брендовий проект, тим не менше так само дешевий — славнозвісний паризький міст із замочками, куди зі всього світу їдуть закохані паломники, щоб навік закріпити замочком на мосту кохання свої палкі почуття, а ключ на щастя вкинути у Сєну. Їдуть і будуть їздити туристи на міст і до стіни, і на лавочку та в інші місця, бо люди вірять у легенди, їм завжди треба у щось вірити. Хіба ні?
Таких простих малобюджетних, але цікавих прикладів можна згадати безліч, але до чого все це веду? Велосипед придумали до нас, туристам за великим рахунком байдуже куди їхати за враженнями — на Говерлу чи в місто зі старовинною цікавою історією або унікальною легендою чи цікавою банальною стіною з «айлав’ю».
Туристичний бізнес — це та незаповнена в Малині ніша, яка дозволяє проявити себе і зробити місто привабливим для себе і для туристів. Будуть приїжджати до нас туристи — це означає, що й гроші будуть з’являтися, адже турист захоче і поїсти десь, і десь зупинитись, і придбати на згадку сувеніри, прогулятись і пофотографуватись. Тільки от — де?
Так, у нас є Кип’яче, туди зараз їдуть ніби в Почаїв. Але — не у нас, а в районі, бо до Кип’ячого з Малина ще треба доїхати. Про дорогу туди мовчу, можливо це образне випробування та очищення для паломників на шляху до святих монастирів.
Так, у нас є чудовий краєзнавчий музей у Малинському лісоколеджі, там постійно поновлюються експонати, особливо в темі родини Миклухо-Маклая. Але — чи є у Малині міський краєзнавчий музей? Нема. Невже тому, що в нас нема що показати?
Та ж навпаки! Менше ніж за місяць Малин святкуватиме 1125-річчя. Уявити важко, яка в нас, нащадків древлян, древня і цікава історія, ми у витоків цивілізованого життя на Русі. Про це розповідати можна стільки, що у жодних літописах не сказано! І багато хто, упевнений, захоче приїхати в Малин, і подивитись, що ж це за форпост за сто кілометрів від Києва, що ж це за малинчани, нащадки древнього хороброго князя…
Учора бачив у соцмережі, один користувач виклав фотографію пам’ятника Миклусі-Маклаю, а в руку, де колись була свічка, поклав банан. Цікава вийшла композиція — ніби всесвітньо відомий мандрівник приїхав на острів Малин і частує нас, малинських аборигенів, улюбленим фруктом. Бо ж, дуже прошу вибачення, тільки примати не цінують минулого, а лише користуються набутими навичками предків.
Знаєте, друзі, мова не лише про розважальні чи історичні проекти. Можна зробити навіть Малин, скажімо, містом сонячних батарей. Проїжджав нещодавно повз маленький райцентр на Житомирщині, здається, Хорошів, там на далекій від центру вулиці, де нема громадського транспорту і асфальту, три сучасні ліхтарі на мікрорайон приватного сектора — щоб місцевим було комфортно добиратись увечері з роботи. Поряд стоять контейнери для сміття, місцеві сказали, що тариф десять гривень у місяць з кожного двору, і носи скільки хочеш пакунків, аби тільки не в ліс. Чисте і охайне селище. І світле.
Є й інший напрямок розвитку, якими шляхами іде Буча та Ірпінь — це підтримка насамперед молоді і спорту. Відомий малинський спортсмен в Ірпені долучився до проекту створення поряд з академією великого сучасного спортивного майданчика з тренажерами під відкритим небом. Там можуть тренуватись усі бажаючі в будьякий час. Чому б подібний проект не реалізувати в Малині. Варто згадати, що цей же спортсмен мав намір створити борцівський клуб у старому приміщенні у мікрорайоні паперової фабрики, навпроти вечірньої школи, але йому міська влада не дала такої можливості. І клубу нема, і приміщення розвалюється. Оце яскравий приклад всіх пріоритетів.
Далі — більше. На Бамі приміщення, яке керівництво МДЕЗу мало зробити спорткомплексом, так і стоїть. Недобудований спорткомплекс у парку давно став символом безгосподарності малинської влади, яка ніколи не доводить почату справу до кінця. І це при тому, що Малинщина виховує олімпійських учасників, призерів і переможців європейських чемпіонатів і не тільки.
Щодо себе особисто, наш проект спортивного клубу «Сармат» для дітей та молоді, які бажають займатися боксом, буксує у Малині лише тому, що проблема з приміщенням, а діти готові займатись, і багато дуже є бажаючих, і тренери є. Мене, правду кажучи, коробить від того, що в нас є місце для всього — барів, кафе, нічних розваг та гучних вечірок, але для дитячого спорту місця нема.
Чому Малин не може стати містом спортивної звитяги? Мало старих закинутих приміщень для облаштування молодіжних спортсекцій? Чи всі вони мають стати готельо-ресто-барами як банно-пральний комбінат? Усе це в руках громади — кому, куди і за скільки місцева влада здає в оренду чи продає комунальні приміщення.
Хочемо, щоб наші діти росли здоровими, давайте разом це робити. Та навіть самі школярі ЗОШ №3 виграли проект на встановлення спортивного майданчика у подвір’ї школи за кілька тисяч гривень, то чому дорослим вдається лише встановити вбиральню за мільйон у тій же школі?
Після закінчення Олімпійських ігор у Ріо і на початку відзначення Дня незалежності, тримаючи в руках цю газету, шановні земляки, хочу, щоб ви подумали про сказане мною, про наших дітей, про наше майбутнє і майбутнє Малина, якщо ми хочемо, щоб воно у нас було. Досить риторики і обіцянками ми вже ситі, треба діяти самим.
