POLISYA.TODAY

Сьогодні йому виповнилося б 32… Пам’яті Володимира Петренка, який загинув на війні

Соцмережа Facebook пише: Володимир Петренко святкує сьогодні свій день народження». Правда, цієї п’ятниці, 21 червня, журналісту й бібліотекарю – 32 роки… Виповнилося б, якби не війна. Чотири місяці тому вона відібрала життя нашого колеги, люблячої дитини своїх батьків, відважного й вірного сина України. 

Йому б – жити, кохати, творити… Але плани зруйнував підступний і клятий ворог, що 22 лютого вбив захисника на Куп’янському напрямку фронту.

Малинчани свято бережуть згадку про свого земляка. Напередодні пам’ять воїна вшанували у центральній публічній бібліотеці ім. В. Скуратівського, де він працював перед тим, як стати на захист країни. 

Кажуть, час лікує душевні рани. Можливо. З часом зменшиться біль втрати у земляків, друзів, родичів. Але матері болітиме довго, бо її горе – безмежне й невимовне. Материнське серце крається від туги, там кровоточить пекучими мовчазними сльозами незагойна рана. А син стриманою усмішкою дивиться зі світлини, немов промовляє: «Не плач, мамо, і за все мені прости. Я не вернуся вже. А ти – живи».

Нижче розповідь мами захисника журналістки Ніни Петренко, присвячена пам’яті золотої дитини, люблячого сина, мудрої людини Володимира Петренка:

ПОЗА ЗОНОЮ ДОСЯЖНОСТІ

21 червня тобі, Сину, виповнилося б 32. Я набираю твій номер телефону, а у відповідь, як завжди, лунає: «Абонент знаходиться поза зоною досяжності… Після звукового сигналу залиште голосове повідомлення». Лунає сигнал, а я тобі говорю: 

– Синку, з днем народження тебе. Я люблю тебе. Я скучила за тобою, мій Янголе, неймовірно скучила. Не жалій мене, то я не плачу, то сльози самі чомусь течуть, мабуть, від вітру… Синочку…

Час для голосового повідомлення швидко вичерпується. Вичерпуються і в мене слова. Сиджу і згадую-згадую. А потім (що роблю постійно) відкриваю десять біблійних заповідей. Намагаюсь знову знайти хоч одну, яку ти колись порушив. Марно. І від того ще більший смуток, більший біль. 

Ти для мене, Синку, завжди був непроблемним. Навіть коли з’являвся на цей світ, то без проблем взагалі. Коли медики сказали, що в мене народився син, я не зрозуміла, чи правду кажуть, чи жартують. Ти ніколи не був вередливим: ні вночі, ні вдень.

А коли підріс, ніколи не влаштовував у магазині істерик, що тобі вкрай потрібно щось купити. Ти завжди так дипломатично казав: «Мамо, а може, ми купимо цю шоколадку? Думаю, вона нам згодиться». Усі довкола тішились від тих твоїх слів. Далі ти не наполягав і навіть мовчав про ту шоколадку. А мені інколи було гірко, коли зі мною не було грошей. Потім я йшла і купувала ту шоколадку.

У півтора року ти вже знав усі літери. Не тому, що я спеціально вчила тебе їх. Ти дуже погано їв, можна сказати, що нагодувати тебе було досить проблематично. І випадково я знайшла спосіб: писала якусь літеру і тут же давала ложечку каші. Тебе це зацікавило. Ось так абетку і вивчили швидко. А от як ти навчився складати склади, не знаю. Але уже у чотири роки ти сам почав читати дитячі книжечки. Неабияким моїм здивуванням було те, що майже у п’ять років ти сидів із книгою Булгакова «Майстер і Маргарита». Я думала, що просто граєшся, але коли ти сказав, що Аннушка пролила масло, а він посковзнувся і впав, а трамвай відрізав голову, зрозуміла, що тобі вже доступні й такі книги. 

Якось взимку хтось тобі приніс у школу книжку, яку ти хотів дуже прочитати. Після уроків ти забіг до мене на роботу зі щасливими очима, з портфелем і тією книгою в руках, але… без куртки.

– Вова, а де куртка? – запитала. – Надворі такий мороз.

– Ой, я її забув у школі. Тут, мамо, така книга…

Добре, що школа була поруч з моїм місцем роботи.

Ти все життя жив у книгах. Із п’ятого класу взявся за Біблію. Ти багато знав, але ніколи не вип’ячував свої знання.

Навіть я не знала про твої успіхи в університеті. Ти просто казав: «Мамо, не хвилюйся. Я витягую на стипендію. Буде чим сплатити за квартиру». У гуртожитку всім не вистачало місця. Добре, що з Малина там ще були студенти й розповіли, що ти найкраще відповідаєш, що ти маєш дуже гарні знання, що тебе поважають викладачі, а в деяких ти є улюбленим студентом. А коли ми приїхали на твій випускний, то стільки гарних слів почули від викладачів, твоїх одногрупників. Виявляється, ти одного хлопця, який забуксував із навчанням, витягнув власними зусиллями, бо було шкода, аби той, провчившись якийсь період, кинув навчання. Що цікаво, дівчата були в захваті від тебе у ставленні до них. Мама однієї дівчини навіть подякувала мені за сина настільки вихованого, розумного, доброго.

Але, як виявилось, знання не завжди треба. Коли у вашому університеті з’явилась викладачка філософії з іншого універу, вона відразу помітила тебе й відвела на кафедру філософії, сказавши, що ти маєш продовжити навчатись філософії в аспірантурі на державному. Тебе внесли в список і… Несподівано та викладачка залишила ваш університет. А ти зник зі списку. То таке перше велике невезіння – знайшлись «свої».

А пам’ятаєш, Синку, як ми з тобою на велосипеді подорожували навколо міста? Та подорож для тебе була настільки цікава, що ти постійно вигукував: «Ти найкраща у світі мамка!» 

А коли десь у класі третьому я чомусь накричала на тебе, ти пішов в іншу кімнату. Коли зайшла до тебе, ти казав мені крізь сльози, від яких вже під очима з’явились набряки:

– Мамо, пробач, що через мене ти хвилюєшся.

Ми довго сиділи, обнявшись, і удвох плакали. Я просила у тебе пробачення. Але ми все одно ще плакали й плакали. Коли ти заснув, я стояла біля тебе і думала: «Золота моя дитина». Я завжди просила у тебе пробачення, коли відчувала, що щось роблю не так. 

…Знову, Синку, течуть сльози. Не хвилюйся, я не плачу, то, мабуть, знову від того, що на вулиці сильний вітер. Ти так за всіх завжди переживав: і за своїх, і за чужих. Коли батько лікувався в обласній лікарні, у нас грошей залишалось не надто багато. А коли якось я повернулась додому, ти з таким винуватим виглядом сказав мені:

– Мамо, ті гроші, які у нас залишались, я віддав одній жінці. У неї великі борги за світло, мають відключати від електромережі, а в них же багатодітна сім’я. Їм потрібніше, аніж нам. 

І так завжди: зробити подарунок дитині-сироті – ти не проминеш порадувати її, а то й кілька таких діток, подарунком. А ота одинока жінка, якій ти майже два місяці носив продукти, коли почалась війна, пам’ятає тебе. Потім приїхали її діти і забрали з собою. Тепер вона знову у своїй хаті живе. Якось ішла повз її оселю, а вона мені:

– То ваш хлопчик мене виручив?

– Мій, – кивнула, – але його вже немає.

– А що, кудись виїхав?

У мене не вистачило сил щось говорити, лише махнула рукою у відповідь.

– Хай його береже Бог, – кинула навздогін фразу.

Бог не вберіг. Я достеменно і не знаю, чому ти так вірив у Бога. Хоча ти не був релігійним фанатом. Скоріш за все, філософські твої роздуми привели тебе на ту стежину. У костьолі, в який ти так полюбляв ходити, на твій день народження я замовила службу. Поставлю свічку пам’яті і в православній церкві, де ти був похрещений.

…Коли ти у самому кінці навчання на полігоні сказав, що у тебе нічого не виходить, я відчула велику біду. Де тебе шукати, не знала. Ти був на Харківщині. Переговорила з подругою із Харківщини, її син там волонтерить. Але віднайти твій слід ніяк не вдавалось. А ти хоч і виходив на зв’язок, але не знав, де ви. До того ж, враховуючи твій характер, ти, можливо, й не відважувався розпитати в командира чи ще в когось.

Неймовірний відчай домучував. Аби зайвий раз не тривожити своїх домашніх і щоб сусідів (живемо в п’ятиповерхівці) не лякати, я йшла до лісу, що поруч. Заходила подалі в хащі й давала волю сльозам, я не молилась, я кричала до Бога, аби врятував мою дитину. Я вже відчувала наближення тієї фатальної миті. Я вже не вірила гаслам нашого керівництва, що ті, у кого не виходить воювати, будуть робити щось інше. Я не сподівалась на порядність командирів. Кажуть, що більшість тих, хто беріг своїх підопічних, уже і самі поряд із загиблими. Хлопці «звідти» розповідають таке, що якщо то правда... Але про те потім, колись...

Ти знав досконало (без пафосу) українську мову й літературу. Інколи здавалось, що знаєш усе й про зарубіжних письменників. Майже вивчив польську мову, принаймні вільно читав книги нею, не було проблемою для тебе переглянути новини англійською. Почав вивчати іспанську. Філософія – взагалі була улюбленим твоїм предметом не тільки в університеті, а й потім ти чи не щодня читав філософські твори. З релігієзнавства мав теж неабиякі знання. У три години ночі в твоїй кімнаті ще світиться світло – Вова читає. У сім ранку вставав і збирався на роботу.

У тебе неймовірно гарно виходили інтерв’ю, які ти робив для газети. А друзі називали тебе «ходячою енциклопедією».

Коли свого часу я вирішила остаточно залишити роботу, у мене від «пенсійного стану» почалась депресія чи, можливо, просто пригнічений стан.

– Мамо, повертайся на роботу, – казав ти.

– Мені вже важко, мабуть, буде.

– Я тобі допоможу вийти з цього стану.

Ти писав мені роботи, інколи просто накидав сюжет, а далі я писала сама, таким чином примушуючи виходити з дому. Пропонувала тобі ставити свій підпис під ними. Ти відмовлявся, приводячи будь-які аргументи, аби там стояв саме мій підпис. Тепер я хочу повернути справжньому автору його роботи.

Коли ти в останнє переступав поріг свого дому, ти повернувся до мене і сказав:

– Мамо, не сиди вдома, іди між люди, іди до волонтерів, можливо, так тобі буде легше…

Я стараюсь так і робити, моя дорога дитино, але поки що не завжди виходить. Дякую, Синочку, за все – за кожен день, проведений разом, за співчуття і підтримку, за неймовірно добру душу і щедре серце. Я могла б про тебе ще багато розповідати. Після війни ти планував усе ж таки вступати до аспірантури, продовживши навчання в Інституті літератури ім. Тараса Шевченка. Не судилось…

В останньому своєму повідомленні ти писав, що вас перекидають в інше місце, аби не хвилювалась, бо там може не бути зв’язку. В останньому реченні ти сказав, що дуже любиш мене і всю нашу сім’ю. А колезі по роботі ти в цей же день писав, що вас посилають на нуль, і щоб вона нічого не казала мамі.

…Убивчий для нашої родини день – сповіщення про те, що ти загинув… 

Ніхто вдома не наважується перекласти твої речі у шафі, навіть одяг, який ти залишив на стільці, переодягнувшись перед виходом із дому. Лише я взяла твою футболку. Ні, не для того, аби випрати. Я заховала її в целофановий пакетик. Я ще чую твій запах від неї – і ти ніби поруч. А ввечері я не замикаю довго двері – в цей час ти мав би повернутись із роботи.

Стоїть в кутку твоя валторна, сумує без тебе. Ти любив музику, вона теж була невід’ємною частинкою твого життя. 

Я люблю тебе, моя золота дитино, і моя любов безкінечна у часі і просторі, вона – вічна.

…Знову сльози. Не хвилюйся, мій хлопчику, то знову вітер…

А ТИ КАЗАВ: «МАМО, Я ВІДЧУВАЮ КРИЛА».

Ніна Петренко.

Володимир Петренко віддав своє життя за нас, за своїх рідних, за свій народ, за свою Україну-неньку. Схилімо голови перед світлою пам’яттю доблесного сина України. Вічна пам’ять захисникові!

Читайте також:
Останні новини
Наталія БРУХ: «Довіра до компанії – основа роботи...
Сьогодні йому виповнилося б 32… Пам’яті Володимира...
Сьогодні йому виповнилося б 32… Пам’яті Володимира...
Павленко В'ячеслав Вікторович 
Опанасенко Валентин Сергійович 
Олексієнко Микола Станіславович
Осадчук Анатолій Олександрович
Литвиненко Юрій Сергійович
Андрійчук В'ячеслав Вікторович
Семенюк Віталій Григорович
Шатило Олександр Анатолійович
Подробиці подвійного ДТП на Малинщині
Аналіз: цієї весни в плей-офф НХЛ від одного гола...
Закон про мобілізацію: як працюватимуть сервісні ц...
Компанія «Акріс Груп» привітала мешканців Житомирщ...
10 захоплюючих ігрових автоматів для Android
Снітко Сергій Віталійович
Марченко Олександр Васильович
Лукашенко Віктор Іванович
Дідківський Ігор Миколайович