POLISYA.TODAY

Волонтерка Наталія Рибаченко: «У наших воїнів є своя коронна фраза: «Вірте в нас!»

«У темні часи добре видно світлих людей», — каже відомий афоризм.

24 лютого розпочалася одна з найтрагічніших сторінок української історії: напад Росії на Україну. Ця дата поділила життя українців на До і Після. Українці продовжують чинити героїчний опір загарбникам, кров’ю і потом прямувати до Перемоги. Це заслуга, насамперед, наших збройних сил, а також волонтерів, які активно допомагають як в тилу, так і на передовій. Свою історію волонтерства розповіла нам корінна малинчанка Наталія Рибаченко, яка з першого дня війни допомагає нашим воїнам, представникам тероборони та всім, кому потрібна нагальна допомога.

Крізь хаос, розгубленість і страх: початок волонтерства

— Перші дні війни для багатьох були періодом страху й розгубленості. Було зрозуміло, що необхідно об’єднуватися, але ніхто не розумів, що і як робити. Однак все змінилося після одного дзвінка зі столиці від нашого земляка, який перебував у війську: «Ви можете погодувати наших хлопців, вони в точці Х». З того моменту все і розпочалося. Я оголосила про збір продуктів, а пізніше предметів першої необхідності та інших необхідних речей для наших воїнів — розповідає Наталія. — Згадую одну з перших ситуацій, коли я допомагала нашим воїнам ЗСУ продуктами харчування та необхідними речами. Вони тоді були поблизу нашого міста (неподалік йшли бої). Неочікувано до місця, де я на той момент перебувала, під'їхала колона, вони мене запитали, чи не маю я випадково вати та деякі необхідні медикаменти (я бачила разом з ними поранених). Однак куди б я не зверталася, їх ніде не було. Наші ж військові вже готувалися від’їжджати. У мене був майже відчай. Поки я їхала до свого будинку (а це хвилин 15), як мої сусіди зуміли зібрати все необхідне, а один чоловік приніс медичку радянських часів. Буквально в останню хвилину, перед тим, як вони поїхали з нашого міста у гарячі точки, я передала їм все необхідне. Я зрозуміла і поставила мету: об’єднатися та працювати в команді, а згодом команда однодумців набирала обертів. 

Після цього ми з моїми сином шукали інші "точки Х" в лісах та відвозити допомогу нашим хлопцям із ЗСУ. Звичайно, їздити було страшно, згадую, як тряслися руки на кермі. Однак з часом я призвичаїлася, і страх почав зникати. 

Так почала налагоджуватися наша волонтерська діяльність. Ми готували нашим воїнам їсти, прали їхні речі, возили по кілька чоловік в лазню, а за необхідністю і до лікарні. З самого початку ми не до кінця розуміли їхні потреби. Наприклад, мені було незрозуміло, навіщо хлопці просять стільки цигарок, для мене це не виглядало нагальною необхідністю. Однак, коли рідні наших воїнів самі дзвонили з інших міст і просили підвезти їм цигарок, я зрозуміла, наскільки вони їм необхідні для зняття нервового напруження. Були потреби, про які вони навіть соромилися сказати, як от спідня білизна, термобілизна. Іноді в чомусь вони мені нагадували дітей, бо щиро раділи, коли ми їм привозили гарячу їжу, смаколики, каву, печиво. Одного разу навіть розсмішили: коли на третій день ми привезли їсти, запитали, чи можна попросити перцю і солі… 

З багатьма воїнами я встигла познайомитися, вони стали як рідні. Тому особливо болісно було чути звістки про чиюсь загибель. Ніколи не забуду, з яким болем командири розповідали про загиблих і поранених. Ставало страшно, коли чула реальну кількість наших загиблих воїнів.

Звісно, до нас зверталося багато місцевих із проблемами. Особливо нагальною була необхідність купівлі спеціальних ліків для людей, які не можуть без них прожити (принагідно дякую голові Коростенської райради Юлії Гаєвський, яка допомагала знаходити і купувати ці ліки). До нас зверталася велика кількість населення за допомогою, тому намагалися допомогти всім, дякуючи тим небайдужим, які долучилися до волонтерської команди. Необхідні продукти та ліки ми розвозили по домівках. 

Про найстрашніші епізоди

— Я допомагала не лише нашим воїнам, а й цивільним. Для мене найстрашнішим та найвідповідальнішим епізодом було, коли подзвонили з Бородянки і Бучі з проханням допомогти евакуювати цивільне населення. Я не знала, як це зробити.  Несподівано мені зателефонувала голова Коростенської районної ради Юлія Гаєвська і запропонувала допомогти в будь-яких питаннях, наскільки це можливо. Ми зайнялися евакуацією цивільних, я подзвонила перевізникам, і Олег Мельниченко та ще два водії погодилися. Тоді в перші дні війни мало хто з водіїв погоджувався їхати вивозити цивільних з гарячих точок. Все ж водіїв вдалося знайти. Два дні ми чекали на результат, були дуже сильні хвилювання. Тоді нам вдалося вивезти більше 60 цивільних. 

Не можу не розповісти ще про одну ситуацію, бо це був один із найстрашніших моїх епізодів. Зазвичай, коли вмикалася протиповітряна  тривога, ми намагалися бути на місці, але саме тоді, щоб не втрачати час, їхали і працювали далі.  Перед тим, як їхати, я телефонувала хлопцям і запитувала, чи все спокійно, чи можна їхати. Тоді, пам’ятаю, відбою ще не було. Коли приїхала на місце, було завжди моторошно особливо тоді, коли тривала гостра фаза повітряних нальотів. Почувши раптом фразу «В укриття»», я була збита з пантелику. Хлопці взялися за мене, і ми швидко побігли в бліндаж. Це було насправді дуже страшно, я відчувала, як від страху серце виривалося з грудей, але наші воїни мене обняли і запевнили: «Все добре, ти в безпеці».  Вийшовши, хлопці запалили цигарки, а я стояла і приходила до тями. Ми побачили дим. Я зрозуміла — десь збили щось, і воно палало. Потім хлопці принесли мені трофей — задню частину керованої ракети, яка знаходиться в мене і є моїм талісманом. 

«Я зустріла багато неймовірних людей, які були готові віддати останнє, які активно нам допомагали. Однак негативу і розчарувань також вистачало»

— З перших днів війни ми побачили, хто є хто. Я зустріла багато неймовірних людей, які були готові віддати останнє, які активно нам допомагали. Дякую кожному малинчанину, дякую багатьом приватним підприємцям, які безкоштовно надавали  продукти харчування, теплий одяг, спідню білизну, шкарпетки, інвентар для облаштування укріплення міста. Я не очікувала побачити таку кількість жертовних і самовідданих людей.

Однак негативу і розчарувань також вистачало, хоча на них не хочеться акцентувати увагу. 

Багато близьких мені людей, навіть не поцікавилися, як я почуваюся, як мої діти, не запропонували допомогу. Натомість допомагали мені зовсім незнайомі добрі люди.

Ми і далі продовжували зайнялися евакуацією населення за маршрутом Малин-Львів мам з дітками та стареньких. Не забуду, як прощалася однією жінкою (її звали Людмила), яка не хотіла покидати Малин, але в неї на руках був трьохмісячний малюк, і вона несла відповідальність також за невістку. У цей час її син стояв на захисті столиці. Ця людина багато допомагала: готувала їсти, пекла пироги, готувала чай. Я була дуже розчулена, коли прощалася з нею.

Були і розчарування. Дратувало, коли з міста виїжджали чоловіки, здатні тримати зброю. Хоча я нікого не осуджую: виїжджати чи не виїжджати — особистий вибір кожного. Однак висловлюю шану та подяку теробороні, поліції які з перших днів війни підтримують у нашому місті порядок і безпеку. Не хочеться говорити про негатив, але багато з тих, хто вивозив цивільних, брали символічні кошти лише за бензин. Однак були і ті, хто піднімав ціну задля заробітку.

Дуже образливо, що деякі депутати міської ради виїхали ще в перші дні, а звичайні люди залишилися і взялися допомагати (мова не йде, звичайно, про мам з дітками, які просто задля безпеки дітей мусили виїжджати). 

Неприємно, коли були і зловживання з боку тих, хто просив про допомогу. Часто надходили абсурдні прохання, як от привезти і порубати дрова, або які було просто неможливо виконати. Траплялися випадки, коли просили привезти гуманітарну допомогу, а виявилося, що в людей є все необхідне, вони просто вирішили зайвий раз не витрачати власні кошти. Або, наприклад, нам повідомляють про лежачу бабусю, якій потрібна допомога та ліки, а виявлялося з нею жила донька, яка просто хотіла скористатися нагодою отримати безкоштовну допомогу. Це образливо, коли ти шукаєш транспорт, пальне, знайти яке великі проблеми, а тобою просто користуються. 

Дуже дратують диванні коментатори, які лише можуть поливати брудом у соцмережах. Часто людям важко написати допис вдячності в соцмережах, а от полити брудом — це без проблем. Декому, хто виїхав за кордон, кортить давати вказівки і поради, що і як мені тут робити, не розуміючи навіть ситуації.  Дуже не хочу говорити про негатив, просто мене зрозуміють ті, хто побував в нашій шкірі, хто разом зі мною пропускав через себе кожну людську історію. У мене телефон працював 24/7. Це прикро, коли ти падаєш з ніг, а тебе ще й поливають брудом, що я повинна зрозуміти когось, а от мене навіщо розуміти: це ж мій обов’язок (звісно, це сарказм). 

Що допомагає триматися і не падати духом

— Триматися і не впадати у відчай мені допомагає, насамперед, дуже сильна віра в наші збройні сили. У наших воїнів є своя коронна фраза: «Вірте в нас!» 

Згадую, як хлопці казали мені: «Наталочко, ви ж розумієте, що якщо з вами щось трапиться, ваші діти нікому не будуть потрібні, тому потрібно берегти і себе». Така турбота про мене дуже тішила. Виходило, що не я їх потішала, а вони мене. Коли стало трішки безпечніше, ми у хлопців їли борщ з пампушками, який готував Анатолій Савченко зі своєю родиною (про цю родину можна розповісти окрему історію). Коли приїжджаєш до наших вояків, вони випромінюють віру в перемогу та власні сили. Мені здається, я нічого особливого не роблю, але вони говорять, що я роблю для них дуже багато. Команда, яка поряд зі мною, — це велика сила. Ще мене дуже підтримує мій чоловік, діти, мама, мої дівчатка, мої друзі. Я їм дуже вдячна. 

Про майбутнє і взаємодопомогу

— Потрібно жити далі, не дозволяючи страху керувати нашим життям. Потрібно налагоджувати життєдіяльність, піднімати економіку.
Впевнена, Україна зміниться на краще, і нам заздритиме весь світ. Уже бачу, як кардинально змінюються люди, наскільки змінилася і я. До війни я боялася багатьох речей, а тепер переборола свої страхи.

Маю велике прохання, аби люди не були байдужими. Якщо хтось може допомогти своїм ближнім, чи навіть безпритульним тваринам — нехай не пошкодує своїх часу і сил й допоможе. Або ж якщо знають, кому дійсно потрібна допомога — нехай звернуться до нас.

Бажаю всім не впадати у відчай, вірити у наші збройні сили і робити від все від кожного залежне, щоб наша Перемога настала якомога швидше. А ми обов’язково переможемо!

Якщо вам потрібна допомога, або самі хочете допомогти, можете звертатися безпосередньо до Наталії за номером: +380982494898. 

Володимир Петренко

Фото з особистого архіву Наталії Рибаченко
 

Читайте також:
Останні новини
Увага! Допомога від ЮНІСЕФ — для сімей з дітьми!
Малинські музиканти підкорили "Зіркову весну...
Малинські комунальники отримали європейський...
На Житомирщині працює «ГАРЯЧА ЛІНІЯ» для вимушено...
Для переселенців будують 32 тисячі квартир в 16 об...
Поліція розшукує 35-річного жителя Довбиської гром...
У Бердичеві двоє ділків постануть перед судом за о...
У Житомирі за тиждень поліцейські виявили понад пі...
Уряд відмовився від регулювання цін на пальне: диз...
У боях за Маріуполь загинув малинчанин з полку...
У Пищівській громаді на Житомирщині запрацювала по...
На Житомирщині поліцейські вилучили у двох наркоза...
Піротехніки ДСНС продовжують розмінування Малинськ...
Результат позапланової перевірки АТ «Житомиргаз» –...
Під час наступу окупантів із Білорусі вони знищува...
Яким цього року буде ЗНО для випускників?
З початку року бердичівські патрульні припинили по...
По Житомирській трасі до кінця травня відкриють ру...
«Команда Тетяни Грищенко продовжує допомагати виму...
У Чоповичах юнак залишився без пальців через необе...