Всі Дідківські та Недашківські родом з Недашок. У кого родинні корені сягають у далеку глибину, у кого – в найближчу, але всі вони з Недашок або з села поблизу і точно – малинські і, звичайно, -- патріоти свого краю. Валентин Дідковський, що нині мешкає у Бучі, став до лав районного батальйону тероборони у лютому, незадовго до російського вторгнення.
«Мені 64 роки. Минулого року я переніс інсульт», – розповів кореспонденту УП Валентин. – Але я не хочу в стороні стояти. Тому, що я небайдужий. Я переживаю за дітей, за Україну». Його батальйон ще не завершив формування, коли колони ворога, рухаючись на столицю, вже зайшли у Бучу. Армійські підрозділи та добровольчі формування відійшли і готувалися дати росіянам бій в Ірпені. Навколо Бучі вже йшли бої – розрізнені українські підрозділи атакували російські колони, але сили були нерівні. 26 лютого Валентин Дідковський поїхав до свого підрозділу і переконав видати йому легкий протитанковий гранатомет та декілька протипіхотних гранат. Вранці наступного дня колона з декількох десятків одиниць техніки та сотень ворожих солдат вже рухалася вулицею, де жив Дідковський, у напрямку Ірпеня.
«Це трапилось 27 лютого о 7 годині. Я почув гуркіт тяжкої техніки. Виглянув у хвіртку і побачив, що вони вже доходять до школи – це метрів за триста звідси. Я побіг в гараж – там у мене було заховані гранати, гранатомет. Гранати приготував до бою, запали повкручував, приготував гранатомет. І вийшов на вулицю. Бачу, повз пройшов один БТР, другий, БМПшка пройшла. Я бачу з тієї сторони дуже багато техніки йде. Бачу, по сторонах вулиці по тротуару ідуть орки. Один зовсім близько пройшов. Я підскочив до причепа, виліз на нього, встав. Зрозумів, що можу їх зупинити».
Зрозумівши, що легкий гранатомет не заподіє шкоди танку чи бронетранспортеру, Валентин, виглядаючи через паркан власного будинку, почав вишукувати іншу ціль. Довго чекати не довелося – п’ятим у колоні пересувався військовий бензовоз. Дідковський закинув на плече гранатомет, прицілився і зробив постріл. Влучив. Бензовоз вибухнув, запалав і зупинився, перекривши шлях колоні. І поки російські солдати, що супроводжували колону намагалися визначити, звідки пролунав постріл, Валентин зіскочив з автопричепа, якій слугував йому вогневою позицією, і почав кидати гранати через паркан. Він ледь не загинув від вогню у відповідь. Його будинок розтрощили чергами з російських БТРів. Але Валентину вдалося врятуватися, зв’язатися з командиром свого підрозділу та навести вогонь української артилерії на зупинену російську колону.
«Я заховався за гараж, потім виламав забор сусідів і прискочив туди. Заховався там в літній вбиральні. І давай хлопцям дзвонить нашим, на «Жираф», – згадує Дідковський. – Потім десь через хвилин 5-10 почали хлопці їх шкварить. Були такі вибухи… не знаю, чим саме били, але дуже великі вибухи були».
Частина розбитої колони рушила в бік Ірпеня в об’їзд заблокованої вулиці, але вже через кілометр наштовхнулася на позиції місцевих тероборонівців. Ворог втратив два бронетранспортери та близько відділення солдат і був змушений відступити в Бучу. Наступ на Київ з боку Бучі був зупинений, з цього напрямку росіяни відтоді не просунулися вперед ані на метр. Після цього Валентин ще деякий час залишався у окупованій Бучі, продовжував спостерігати за пересуванням російських колон та коригував вогонь української артилерії. Зараз він у складі підрозділу тероборони продовжує патрулювати місто і готовий, за потреби, вирушити на передову.
